Читать книгу Міра людини - Марко Мальвальди - Страница 8

– Чудово, справді. Що не кажіть, але м’ясо смачне вже саме по собі, досить кинути його на вогонь і трохи підсмажити.

Аччерріто Портінарі обіперся правицею об стіл, спершу долонею, а тоді зворотним боком, жуючи шмат м’яса, на який, до речі, так була схожа його рука.

– Лише одну хвильку з одного боку, потім ще хвильку – з другого, і все! Навіть не знаю, як оті міланські варвари варять його кілька годин! Ніби піддають тортурам, щоб змусити зізнатися хтозна в яких гріхах! А от ми, флорентійці, добре знаємо: найкращі речі – ті, що створює природа, і гріх їх псувати.

Аччерріто Портінарі поклав ножа біля тарілки і поглянув на Леонардо із задоволеною усмішкою на круглому обличчі.

– Згоден із вами, – відповів усміхнено Леонардо, поклавши ложку поряд зі своєю тарілкою, яка тієї миті була наполовину порожньою і містила, на відміну від тарілки Портінарі, самі овочі. – Я радий, що страви Катерини вам до смаку. Якщо хочете покуштувати цього салату…

– Та ні, дякую, я не їм траву. М’ясо й вино – оце й усе, що треба християнину. М’ясо й вино – оце їжа, решта служить тільки на потіху лікарям. А от ви, месере Леонардо, чим би я міг вас потішити?

Аччерріто Портінарі уважно витріщився на Леонардо своїми свинячими оченятами на лискучому від жиру обличчі.

Наприкінці XV століття огрядність була частиною високого соціального статусу, адже сигналізувала про можливість переїдати щодня, а ще про те, що лише незначну кількість калорій було спожито з метою відтак витратити на тяжку фізичну працю. І справді, Аччерріто Портінарі за все життя жодного разу не довелося перетрудитися. Спершу – як братові знаного банкіра Піджелло, якому Медічі довірили управляти філією їхнього банку в Мілані, а згодом – як його наступникові, коли їхній батько перейшов до кращого світу.

– Своєю роботою, месере Аччерріто, – відповів Леонардо з легкою усмішкою.

– У вас є гроші, які б вам хотілось у щось вкласти? – Посмішка Аччерріто стала широкою і привітною. – То це ж чудова новина! Перед вами той, хто треба. Банк Медічі у моїй скромній особі до ваших послуг.

Згадка про Банк Медічі заспокоїла Леонардо. Після смерті брата, Піджелло, в Аччерріто виникли неабиякі труднощі з платоспроможністю. Дійшло навіть до того, що Лоренцо де Медічі вирішив закрити міланський філіал, а вишуканий палац біля брами Комазіна з прикрашеним скульптурами та ліпниною фасадом і фресками Фоппа навіть виставили на аукціон. Але фортуна несподівано повернулася до Аччерріто обличчям: йому вдалося знайти нових інвесторів, поміж яких був такий собі Джованні Портінарі – спільного в них було хіба що прізвище. Знав його і Леонардо. Отже, Аччерріто відновив колишню діяльність, так само як свого часу це робив його батько. Позичав, вкладав гроші, міняв векселі – і за численними ознаками його справи йшли не так уже й погано.

– Як ви розумієте, я кажу це не для того, щоб похвалитися, але тут, у Мілані, наш банк – один із найвідоміших, – вів далі Аччерріто. – Ми завжди до ваших послуг, месере Леонардо. Все залежатиме від того, коли ви захочете отримати їх назад. Якщо через півроку, то я зможу дати вам десять відсотків прибутку. А якщо зачекаєте рік, то домовимося на дванадцять.

– А якщо я захочу їх негайно?

– Негайно?

– Я не мав наміру довіряти вам свої гроші, месере Аччерріто, а хочу попросити в борг.

– Он як.

Можливо, Леонардо й був геніальний винахідник і талановитий митець, але явно не дуже вправний психолог: не треба було виняткових здібностей, щоб правильно прочитати вираз обличчя співбесідника та зрозуміти хід його міркувань. Тут вистачило б не те що Ботічеллі, а навіть одного з його учнів, хоча б того ж Марко д’Оджоно, щоб помітити, як на фізіономії Аччерріто Портінарі вималювалося щире розчарування. Слід сказати, що з усіх зазначених вище майстрів нікому б не вдалося так природно передати цей вираз у мистецтві, але тієї миті це не мало ніякого значення.

– Мені сказали, що ви даєте в борг під відсотки, до того ж значні суми, – промовив Леонардо, намагаючись нагадати Портінарі, у чому полягає суть роботи банкіра.

– Так воно і є, месере Леонардо.

– Я знаю, що нашому синьйорові Людовіко ви протягом поточного року надали кредит майже на десять тисяч дукатів. Запевняю вас, так багато я просити не буду. Мені треба зовсім трішки, лише щоб дожити до кінця року, коли мені мають виплатити чималі суми. Від одного лише братства мені винні за картину ще тисячу двісті лір…

– Це за ту, що називається «Пресвята Діва у скелях»? Бачив я її. Чудова робота. Ви – справжній геній, месере Леонардо.

– Дякую вам, але, бачте, річ у тім, що геніям теж хочеться їсти. І їхнім учням. Не кажучи вже про їхніх матерів.

– То це правда, що кажуть люди? Катерина, яка частувала нас оцим смачним м’ясом, – справді ваша мати?

– Правда, як і те, що Христос помер на хресті, – заявила жінка, що саме зайшла до кімнати. – М’ясо, поза сумнівом, прекрасної якості. А от мій обдарований синок навіть покуштувати його не хоче. Налити вам ще вина?

– Щиро дякую, синьйоро, я достатньо випив.

Портінарі зачекав кілька секунд, поки жінка вийшла.

– Месере Леонардо, вам відомо, як працює банк?

– Авжеж, відомо. Берете в борг під дванадцять відсотків, а потім надаєте кредит під п’ятнадцять. І оті три відсотки становлять ваш прибуток.

– Насправді не все так просто. Річ у тім, що я управляю грошима більшості населення Мілана. Усі купці й ремісники, чиї крамниці та майстерні розташовано на вулиці Зброярів, – мої клієнти. Я маю боржників навіть поміж чесальщиків Лоді.

– Радий за вас. Значить, ваші справи йдуть добре й вас не обтяжить позичити п’ятсот дукатів художникові, вашому землякові.

– Так, мені справді ведеться добре. Мушу порядкувати величезними сумами грошей. Значно більшими, аніж у мене є. Розумієте, месере Леонардо, банк чимось подібний до жонглера. Тримає в рівновазі гроші інших і щоразу, коли торкається чиїхось монет, якась їхня частка залишається йому. Але поки жонглер підкидає в повітря десяток тарілок, у руці він все одно тримає лише одну, і та – не його.

Якщо вже бути об’єктивними, то воно, по суті, так і було. Попри стотисячний грошовий оборот капітал філіалу складав усього десятину з нього – трохи менше десяти тисяч. Хоча слід зауважити, що цю промову Аччерріто Портінарі виголошував щоразу, коли мав намір відмовити кому-небудь у позиці. Зазвичай після цього Аччерріто починав пояснювати черговому небораці, що не може давати в борг абикому – хіба за наявності певних гарантій. Та оскільки його співбесідником цього разу був справжній геній, потреба в подальших поясненнях відпадала.

– Ви хочете сказати, що не можете надавати позики абикому, – відповів Леонардо, все ще усміхаючись. – І я вас добре розумію. Але я – не абихто, месере Аччерріто. Ви мене добре знаєте. Окрім свого бідняцького лахміття, маю ще дещо в заставу. Моя майстерня, мої картини. Ви добре мене знаєте, месере Аччерріто.

– Саме тому, месере Леонардо, я б нізащо не став поводитися з вами як якийсь там лихвар. За нещасних п’ятсот дукатів ви пропонуєте мені в заставу ваші роботи, що вартують удесятеро більше.

– Якби в когось були такі гроші, щоб за них заплатити, звичайно, – відповів Леонардо, сумно похитавши головою. – Ви правду кажете, мої роботи дорогі, а тому мало кому по кишені.

– Так і є. Ми з вами не у Флоренції, де вміють цінувати мистецтво й готові платити за гарні картини дзвінкою монетою.

– Тут їх теж цінують, повірте. Але грошей у людей немає. Тому вони беруть позики, щоб їх собі купити. Тут усі боргують, навіть герцог.

По обличчю Аччерріто Портінарі промайнула легка зловісна посмішка.

– Про якого герцога ви кажете, месере Леонардо? Глядіть, адже тут, у Мілані, не все так ясно. Герцог Барі, тобто Людовіко Моро, чи герцог Міланський, тобто дорогенький Джан Ґалеаццо? До речі, ви знаєте, що вас згадують у нових міських співаночках із цього приводу? Якраз чув одну вчора на вулиці біля Навільї.

І Портінарі своїм чистим дзвінким тенором заспівав:

Не ладиться в Ізабелли з Ґалеаццо в ліжку,

Кличуть майстра Леонардо, щоб поміг їм трішки:

«Швидко зроби якийсь важіль чи, може, лебідку,

Бо інакше не стоїть, біс йому в печінку!»

Сумна слава шлюбних труднощів Джана Ґалеаццо Сфорци й Ізабелли Араґонської, враховуючи тодішній брак приватності, про який уже йшлося, прокотилася по всьому Мілану. Минали місяць за місяцем, а юний герцог Джан Ґалеаццо, якому ледве виповнилося двадцять, так і не спромігся виконати свого шлюбного обов’язку із законною дружиною Ізабеллою. Незрозуміло, чи то через фактичну impotentia coendi, як стверджував Амброджо Варезе да Розате, придворний лікар та астролог, чи через несприятливе та нещасливе положення зірок, як клявся й завіряв бідолашний герцог, а чи, можливо, через особливий фізичний потяг Джана Ґалеаццо до міцних пажів, з якими він нерідко ховався за важкими шторами, як базікали по всьому місту та на його околицях. Але факт такий: протягом кількох місяців шлюб так і не увінчався, як годиться, потужним поєдинком у ліжку, і саме цим скористалися Людовіко Моро й кардинал Асканіо Сфорца, щоб примусити Джана Ґалеаццо виконати свій обов’язок. «Невиконання шлюбного обов’язку – то смертний гріх! – залякували його дядьки. – Тож якщо не хочеш горіти в пеклі, постарайся придушити твою природну відразу до жінок і зроби як треба, інакше шлюб буде анульовано, посаг твоєї дружини доведеться повернути, а ми втратимо десятки тисяч дукатів, не кажучи вже про нашу репутацію».

Тим часом до кімнати зайшла Катерина й почала прибирати зі столу нечисленний посуд. Десять секунд, не більше, але достатньо, щоб почути репліку Портінарі й побачити, як спохмурніло обличчя сина.

– На жаль, у мене немає такої влади, месере Аччерріто, – сказав Леонардо, відводячи погляд. – Я можу додати сил чоловікові за допомогою шарнірів та шестерень, але не можу змінити його волі та схильності. А якби й міг, то присягаюся: нізащо б цього не зробив.

– Та годі вам, месере Леонардо! Про те, що Джан Ґалеаццо віддає перевагу хлопчикам, і у Франції знають, це давно не державна таємниця. До речі, месере Леонардо… вам відомо, що в цьому місті за гомосексуалізм спалюють на площі? За наказом Ґалеаццо Марії, якого поки ще ніхто не скасовував. Це вам не Флоренція, тут деяких речей не терпітимуть.

– На що це ви натякаєте, месере Аччерріто?

– Ні на що, просто хотів дати вам пораду. Люди шепочуться. Це вам не Флоренція. Ох, рідна моя матінка Флоренція!.. Не знаю, як ви, а я за нею дуже сумую…

– Можна мені у вас дещо запитати, месере Аччерріто? – жваво прощебетала Катерина.

– Питайте, монна Катерино.

– Якщо ви так уже сумуєте за Флоренцією, то чому не повернетеся?

* * *

– Тому що не вважаю це доречним, ось чому. Ви потребуєте мене. Массіміліано я теж потрібна. Щоразу, коли я не бачу його протягом кількох днів, він здається мені іншим.

– Дякую вам за ваше піклування, – відповів Людовіко Моро, – але все одно вважаю, що ваше повернення до рідного міста стало б великим полегшенням і для вашого батька, і для вашої сестри. І для вас теж.

Беатріче, не дивлячись на Людовіко, підійшла до хлопчика. Під суворим поглядом одягненої в чорне жінки та уважними очима чоловіка в червоному малюк повзав по підлозі, його рученята позеленіли від ароматичних трав, які по ній розкидали слуги – перебити неприємний запах кімнатки, що прилягала до спальні.

– Ходи сюди, Массіміліано…

І Беатріче спритним рухом підхопила хлопченя на руки й грайливо підкинула вгору перед собою. Жінка в чорному обмежилася тим, що спостерігала за тими пестощами, хоча це аж ніяк не звільняло її від обов’язків. Адже годувальниця Теодора піклувалася про Массіміліано день і ніч, зокрема й протягом тих трьох чи чотирьох хвилин на добу, коли батьки милостиво обдаровували його увагою.

Тоді Беатріче д’Есте було вісімнадцять років, але сучасний спостерігач, напевно, дав би їй удвічі більше. Трохи через народження сина, трохи через подвійне підборіддя та повноту, що ніяк не минала і яку герцогиня Барі марно намагалася приховати просторим одягом у вертикальну срібно-золотаву смужку. Однак незважаючи на те, що надмірну вагу, як уже було зазначено раніше, вважали тоді показником високого соціального статусу, чоловіки й у ті часи могли дозволити собі значно більше, ніж жінки.

Того дня на герцогині була коричнева сукня з пишними рукавами, а голову замість звичного вінця з перлин прикрашав чепець із чорного шовку з довгою білою вуаллю. Одяг, що свідчив про жалобу, оскільки її мати Елеонора Араґонська померла зовсім недавно. Через це Людовіко Моро вже кілька днів намагався переконати дружину поїхати до Феррари, аби та провідала родину, а сам він хоч трішки від неї відпочив.

– Щоб потішити серце мого батька, вистачило б надати йому обіцяне. А щодо втіхи мого серця, можу вас запевнити: для неї мені досить бути дружиною синьйора Мілана.

– Беатріче, дружинонько моя люба, вам добре відомо, що це не від одного мене залежить. Я теж уважаю, що довірити командування французькими військами вашому батькові було б ідеальним рішенням, але схоже на те, що зорі нам не сприяють. Я саме сьогодні вранці розмовляв про це з магістром Амброджо. Чи не так, магістре?

– Зірки кажуть ясно, ваша милосте, – відповів Амброджо таким гучним і розкотистим голосом, що здавалося, ніби лунало з підземелля. Голосом того, хто знає: його слова йдуть не від його особистих переконань, а від особливих знань. Принаймні він сам був у цьому твердо переконаний.

– Меркурій перебуває під негативним упливом зірок, і це несприятливий момент для тих, чия доля залежить від цієї планети, як, наприклад, народжених під знаком Скорпіона.

– А от П’єтробоно каже якраз навпаки: жовтень разом із холодною та вологою погодою – то ідеальні умови для повного виявлення сил Скорпіона, – втрутилася Беатріче, голос якої вмить підскочив на цілу октаву. – Отже, мій батько перебуває у фазі піку своєї могутності.

Магістр Амброджо здивовано повів бровою і поглянув на синьйора Мілана.

«Я – Амброджо Варезе да Розате, – казав той погляд, – цілитель, педіатр, астролог, зубний лікар, політичний і військовий радник вашої милості. Невже ваша милість може ставити мене на один щабель із якимось там П’єтробоно?!»

Після хвилинного мовчання магістр Амброджо знову перевів свій погляд на Беатріче:

– Цей момент несприятливий для вашого наймилостивішого батька, ваша милосте, як свідчить про це й недавня смерть вашої улюбленої матінки. Тяжка втрата для нього, для всього герцогства, геть несподівана й непередбачувана, але не для зірок і не для тих, хто вміє їх читати.

У таких справах магістрові Амброджо, як справжньому професійному астрологові, рівних не було: згадувати й нагадувати іншим про події, що підтверджували або підтвердили в минулому його передбачення, забуваючи чи пропускаючи ті, у яких він ганебно помилився.

Моро підвівся, теж поглянув на дружину, що не відводила очей від магістра Амброджо, з таким лицем, ніби добре знала, що могла відповісти, якби в кімнаті, як завжди, не було сторонніх.

– Окрім того, кохана моя дружинонько, вам слід пам’ятати про те, що я не можу ухвалити таке рішення, не порадившись із союзниками. У цій війні ми не маємо нехтувати бажаннями французів, якраз навпаки. О, Ґалеаццо, дорогий, вітаю вас! Заходьте, заходьте! Ви чули, про що я говорив?

– Авжеж, мав таку нагоду, – чемно відповів Ґалеаццо Сан-Северіно, бо вже хвилин зо п’ять топтався на порозі, чекаючи дозволу ввійти. Хай вони й були друзями, та все ж правителем і синьйором Мілана був той, другий. – На жаль, нам доведеться переконувати наших союзників, а зробити це буде нелегко. Та, можливо, незабаром нам випаде така нагода.

І Сан-Северіно подав герцогові листа, від якого сильно пахло лавандою. Листа із Франції. Не тому, що французи мали звичку понапахтити листи, а тому, що магістр Амброджо через страх перед чумою наказав обробляти так усю пошту, яку отримували з інших країв із ризиком зараження, – до них належали й країни по той бік Альп.

Людовіко взяв листа, розгорнув його, уважно пробіг очима, тоді як Беатріче, удаючи, ніби бавиться із синочком, намагалася підглянути через плече, що там написано.

– Це від герцога де Комміна. Він повідомляє, що через кілька днів перейде Альпи й прибуде до Мілана, щоб зустрітися з інспектором Його Християнської Величності Перроном де Баскі. Просить надати йому прихисток на ті дні, поки буде в Мілані.

– Хто такий цей Перрон де Баскі? – запитала Беатріче таким старанно незацікавленим тоном, що не міг увести в оману нікого.

– Це інспектор, призначений для того, щоб перетнути всю Італію від Неаполя до Альп та оцінити сили гарнізону Неаполя й союзних військ. Ми готуємося до війни, дорогий Ґалеаццо.

– Здається, так воно і є. Треба це обміркувати. Зачекати на вас у стайнях?

– У цьому немає потреби, дорогий Ґалеаццо. Я нічого не приховую від дружини.

Шляхетним обличчям Ґалеаццо не майнуло навіть найменшої тіні, що виказувала б розчарування, яке викликала в нього необхідність залишатися в кімнаті. Відколи померла мати, Беатріче їла в спальні, у присутності Людовіко й Ґалеаццо, у похмурій, мовчазній атмосфері, хоча того ранку герцогиня Беатріче здавалася незвично веселою, як порівняти з попередніми тижнями. Енергійному й непосидючому за вдачею Ґалеаццо той період жалоби сидів уже в печінках, і він усіляко намагався уникати відвідин герцогських апартаментів із їхньою гнітючою задухою. Яким був запах у тих кімнатах, можна собі уявити вже за тим, що Ґалеаццо з більшою охотою пішов би до стаєнь.

– Хай там що, але наразі нам треба подбати лише про те, як їх розташувати. Гадаю, їх краще поселити тут, у замку.

– І треба зустріти їх із належною гостинністю й почестями, як ви вважаєте? – відразу пожвавішала Беатріче, яка побачила в цьому нагоду надягти щось яскравіше замість жалобного вбрання. – Улаштувати святковий бенкет на честь нашого союзника. Щось на зразок того, який був у Ботти, пам’ятаєте? З античними божествами, що сповіщали про подання до столу наступної страви…

Поки дружина говорила, Людовіко напружено думав, склавши долоні перед обличчям, як у молитві, щоб Господь послав йому слушні думки.

– Не знаю навіть, дружинонько. Французи витонченими смаками в мистецтві дозвілля ніколи не відрізнялися. Та й у їжі вони значно невибагливіші, аніж міланці чи неаполітанці. Я тут подумав… у нас-бо був блазень-карлик, що говорить французькою?

– Блазень, що говорить французькою?

– Яка чудова ідея! – вигукнула Беатріче, знову усміхаючись нащадкові й весело підкидаючи його вгору. – Пишний бал із блазнями, карликами та жонглерами, звісно! Який же ви молодець, ваша милосте, який розумник! Саме те, що потрібно французам. Бачиш, Массіміліанику, який мудрий у тебе татко?

Массіміліано (тобто Ерколе Массіміліано Сфорца, первісток Беатріче й Людовіко, якого мати завжди називала другим іменем; і коли хтось думає, що вона робила це, тільки б підлеститися до австрійського імператора, то він має рацію) радісно загигикав і поглянув на Ґалеаццо Сан-Северіно, який теж усміхався.

– Мені також це здається чудовою ідеєю, – похвалив Ґалеаццо, знову перевівши погляд на Моро й рішуче кивнувши на знак згоди. – Наш камердинер має все знати. Хочете, щоб я його покликав?

– Так, Ґалеаццо. Слід прийняти нашого гостя з усіма почестями, як належить. Ми ж бо не хочемо, щоб нас уважали грубими селюками?

* * *

– Авжеж, ви таки повелись як селючка, Катерино.

– Так, але із селюками я поводжуся як селючка, – відповіла Катерина, походжаючи по кімнаті.

Аччерріто Портінарі недавно пішов, попрощавшись швиденько, щоб уникнути грубощів, які посипалися на нього з її уст.

– Це ж треба! Ти запрошуєш його на обід, пригощаєш найсмачнішою телятиною в усьому Мілані, а цей лихвар не тільки відмовляється допомогти тобі в біді, а ще й натякає на спалення! А він знає, що лихварів теж слід було б спалювати привселюдно на площі?!

– Теж?! А ще кого, крім них?

Жінка кілька хвилин крутилася по кімнаті з ганчіркою в руці, витираючи пил то тут, то там. Врешті втомлено всілася навпроти сина.

– Леонардо, я не дурепа.

– Я це добре знаю, матінко. Я ваш син. Якщо біла понесе від чорного, то син народиться сірим. Але якщо син родиться чорним, то мають бути чорними обоє батьків, хіба не так?

– Леонардо, послухай! Я чула, що коли ти ще жив у Флоренції, тебе підозрювали в непристойній поведінці, але тільки відмахувалася від отих пліток. Адже людям подобається плескати язиками. А надто коли йдеться про сина служниці. Тепер приїжджаю сюди – і що бачу?

– Що ви бачите, матінко?

– Бачу оцього хлопчиська Салая, який швендяє по дому. Не малює, не готує фарби, взагалі нічого не робить, але живе з тобою, у твоєму домі.

– Неправда, що він нічого не робить. Він дуже спритний злодій, – зауважив Леонардо і зиркнув на матір, здивовано повівши бровою.

Тієї ж миті до кімнати заглянув Салай, якимось робом відчувши, що йдеться саме про нього.

– Матінко, якщо не зважати на ваші дотепи, хочу нагадати вам, що учень, потрапляючи на навчання до майстра, починає завжди з найбруднішої та найпринизливішої роботи. Коли мене взяли до майстерні Верроккіо, я спершу чистив курячі клітки.

Так, ви правильно зрозуміли. Тоді в кожного майстра був власний курник, і не для того, щоб не вмерти з голоду. В епоху Леонардо техніку написання олійними фарбами освоїли ще недостатньо: у Флоренції у XV столітті частіше розписували темперою, тобто методом змішування – латиною «temperando». Хоча Леонардо й не знав латині, але приготуванню фарб за тією методою це не заважало: барвні пігменти змішували зі зв’язувальною речовиною, роль якої зазвичай відігравав яєчний жовток, що після висихання утворював захисну сітку, здатну приклеюватися до поверхні й закріплювати всередині цієї сітки фарби. А оскільки чекати відкриття найближчого супермаркету довелося б щонайменше чотириста п’ятдесят років, кожен художник, щоб завжди мати у своєму розпорядженні свіжі яйця, робив найочевидніше, що слід було робити в такій ситуації, тобто тримав курник удома. Саме із цього починався зазвичай шлях учня в майстерні – з догляду за курми. Згодом – і лише згодом! – його могли перевести до виконання інших, тісніше пов’язаних із його майбутнім ремеслом завдань: розбивати яйця, знімати шкуру з кролів, подрібнювати пігменти й так далі. Перш ніж йому вдавалося нарешті провести пензлем по дошці, спливало чимало часу.

Таке пояснення могло б, поза сумнівом, зацікавити сучасного читача, та аж ніяк не Катерину, що добре знала, як улаштована майстерня художника, зокрема й те, що відбувалося, коли художник заводив учня до себе в підсобку.

– Леонардо, послухай! – зітхнула Катерина. – Ти майже ніколи не ходиш до церкви на службу. І я тобі нічого не кажу.

– А чому я маю ходити на службу? Я б ходив, якби той, хто проповідує, сам читав, що написано в Євангелії. Але чую тільки проповідників, що видають власні манії за волю Господа. Як брат Савонарола у Флоренції чи брат Джоаккіно тут, у Мілані.

– Минулого року брат Савонарола сказав, що на Флоренцію насувається нещастя, а через три дні помер Лоренцо де Медічі.

– І для цього потрібно було дослухатися до голосу Господа?! Лоренцо хворів на подагру, на ногах стояти не міг, його роздуло, як міхур. – Леонардо махнув рукою Салаю, який підійшов і сів у нього біля ніг, мов кошеня. – Я от теж можу вам передбачити, що не мине й трьох днів, як оцей шибеник щось десь поцупить. Досить знати його вдачу.

– Месере Леонардо, то не я! Останнього разу ви, напевне, помилилися в підрахунках…

– О, ви чули, матінко? Отак промовляє Салай. Собака каже «гав-гав», кіт каже «няв-няв», а Салай каже «то не я». – Леонардо легенько луснув хлопця долонею по голові, але той ляпас більше скидався на пестощі, аніж на покарання. – А проповідник знай собі виводить: «На все воля Божа, на все воля Божа». У кожного своя пісня.

– Леонардо, синку, стеж за язиком! Моральне падіння карає не тільки Бог, а й люд. У Флоренції ти вийшов сухим із води, тому що разом із тобою був хлопець із роду Медічі. Та якби судили його, то засудили б і тебе. Але тут тобі Мілан, а не Флоренція. Обережніше з тим, що кажеш і що робиш!

– І що ж це я роблю такого непристойного, матінко?

– Ти й сам знаєш, Леонардо…

– Якщо знаю, матінко, то напевне не буду соромитися, якщо ви мені розкажете.

Катерина замовкла й нервово м’яла в руках рушника, яким витирала посуд.

– Це ви про те, що я роблю щось проти природи, як натякав отой добродій Портінарі?

Катерина так само мовчки ледь кивнула.

– Що ж, матінко, ви маєте рацію. Я справді роблю дещо проти природи. І знаєте, що саме? – Леонардо ніжно погладив Салая по голові, а той аж млосно потягнувся від задоволення під рукою маестро, як кіт, коли муркоче від пестощів. – Я не їм м’яса. Не їм решток тварин – братів наших менших, убитих моєю чи чиєюсь рукою – це не має значення! – як те робить більшість тварин у природі. Жерти плоть слабших за тебе – це правило природи, а я не лише порушую його, воно для мене взагалі неприйнятне.

Леонардо підвівся з-за столу, перед тим штурханом у спину змусивши встати Салая, явно роздратований усім, що сталося після обіду. Потягнувся, розгладив свій одяг із рожевої тканини.

– Воно для мене неприйнятне, але я не забороняю слідувати йому своїм близьким і рідним. Адже я вам тільки-но приніс шмат м’яса для супу, котлет чи чого вам там іще забажається. Я його не їв, бо мене такі страви не тішать, а от ви їли, бо вам вони до вподоби. – Леонардо вже стояв на порозі, обернувся із посмішкою і додав на прощання: – Так само я не заборонятиму вам завтра побігти на площу, щоб послухати вашого улюбленого брата Джоаккіно, який плестиме нісенітниці про пекло, кінець світу, землетруси та саранчу. А зараз, із вашого дозволу, я піду спати. Та навіть якщо ви не дасте мені дозволу, я все одно піду спати.