Читать книгу Нічний потяг - Мартин Эмис - Страница 4

Частина 1. Віддача
4 березня

Оглавление

Того вечора я була вдома сама. Мій хлопець Тоб чкурнув за місто на якесь комп’ютерне збіговисько. Вечеря так і залишилася нечіпана: я вмостилася на дивані, поставила біля себе попільничку й відкрила біографічну повість, яку ми обговорювали в дискусійному клубі. Була 20:15. Чому так точно пам’ятаю час? Я саме закуняла над книжкою, а за вікном прогуркотів нічний потяг – у неділю він завжди випереджає графік. Нічний потяг, од якого підлога під ногами ходить ходором. І завдяки якому я плачу за житло помітно менше, ніж могла б.

Задзвонив телефон. То був Джонні Мак, детектив, знаний також як сержант Джон Макатич. Мій колега з убивчого, що дослужився до начальника відділу. Чудовий хлопець, пречудовий детектив.

– Майк? – каже він. – Маю до тебе серйозне прохання.

– Окей, – відповідаю я, – що сталося?

– Складне прохання, Майк. Треба доставити сповіщення.

Сповіщення – це с. п. с., сповіщення про смерть. Іншими словами, Майк хоче, щоб я замість нього повідомила про смерть людини її рідним. Щоб сказала, що померла близька їм людина: це було зрозуміло з його голосу. Померла раптово. І не своєю смертю. Я замислилася. Могла просто сказати: «Більше я цим не займаюся» (хоч у відділі конфіскацій рідко обходиться без трупів). І тоді ми затіяли б суперечку в дусі дешевих мильних опер. Він казав би: «Допоможи мені, благаю, Майк». А я йому така: «І думати забудь. Ні-ні! Розкатав губу!..» І так ми сперечалися б до сказу, і врешті я здалася б. Тому навіщо відмовлятися, якщо однаково погодишся? Справа не мусить буксувати. Тому я просто повторила:

– То що сталося?

– Дочка полковника Тома вчинила самогубство. Сьогодні.

– Дженніфер? – А далі вирвалось: – Та йди!

– Не маю більше чим займатись, Майк. Казав же тобі, це непросте прохання.

– Як?

– Двадцять другий калібр, у рот.

Я мовчала.

– Майк, прошу, сповісти полковника Тома. І Міріам. Але скоро.

Я запалила нову сигарету. Пити більше не п’ю, але смалю, як паротяг. Тоді сказала:

– Я знала Дженніфер Роквелл, відколи їй було вісім.

– От бачиш, Майк. Хто, як не ти?

– Добро. Але спочатку відвезеш мене на місце.

У ванній я навела марафет на пиці. Але без фанатизму. Ніби пройшлася ганчіркою по барній стійці. Злісно зціпивши зуби. Була нічого така, принаймні так мені здається, а зараз – немолода фарбована блондинка, яких у глибинці хоч греблю гати.

На автоматі прихопила нотатник, ліхтарик, гумові рукавички – і свій тридцять восьмий калібр.


На поліційній службі швидко починаєш розуміти, що це за самогубство, коли все «ясно». Заходиш у кімнату, бачиш тіло, роззираєшся й кажеш: «Ясно». Та це ніяк не «ясно». Я познайомилася з Дженніфер Роквелл, коли їй тільки виповнилося вісім. Вона була моя улюблениця. Та що моя – вона подобалася всім! І я не могла не помітити, що їй ставало некомфортно від її досконалості. Розумна, вродлива. Так, я саме про це: за таку мудрість не шкода й вмерти; краса, що б’є без промаху. І вона була ніц не пихата, ну хіба зовсім трохи, бо не можна бути такою розумною-вродливою і зовсім із того не пишатися. Вона мала все – так, геть усе й навіть більше. Її батько – коп. Обидва старші брати, набагато старші, теж копи, служать у Чикаґо, на шостій дільниці. Дженніфер не пішла в поліцію. Вона стала астрофізикинею і працювала тут, на горі Маунт-Лі. Чоловіки? Коли вона навчалася в Каліфорнійському державному, ті табунцями бігали за нею, але Дженніфер нікому з них не віддавала переваги. Та останнім часом (скільки вже років – вісім, сім? О боже, я й не знаю!), схоже, був у її житті такий собі мислитель-мрійник. Його звали Трейдер. Професор Трейдер Фолкнер. Це точно не було «ага, ну так» самогубство. Це було «ні, не може бути» самогубство.

Ми з Джонні Маком у машині без розпізнавальних знаків зупинилися на Вітмен-авеню – обсадженій деревами широкій вулиці з особняками й дуплексами. Кампус тулився на самому краєчку двадцять сьомого кварталу. Я вийшла з машини. Тісні штани, низькі підбори…

Там уже були патрульні, криміналісти, медексперти. Тоні Сілвера й Олтан О’Бой були в будинку. І ще кілька сусідів. На них ти дивишся, як на порожнє місце. Вуличні ліхтарі чітко окреслювали постаті у формі. Ага, значить, оголосили загальну тривогу. Щось схоже було в Південному, коли надходив радіосигнал, що «завалили полісмена». Іноді «завалили» означало «все, кінець»: не розійшовся з іншою машиною на перехресті під час переслідування, поткнувся не в той склад не в той час і залишився там із діркою у тілі, забрів кудись, де наркоманів аж кишить, і спіймав собі кулю. Коли хтось із клієнтів убивчого відділу обертається проти вбивчого відділу, правила гри міняються. Це расизм. Це атака на кожного з нас.

Жетон розчистив мені шлях крізь натовп поліції біля входу. Потрібно буде допитати домовласницю, яка могла бачити Дженніфер однією з останніх чи навіть виявитися свідком. Мені у спину світив відбитим сонцем гладкий місяць. А втім, навіть в Італії поліція не розводить сантиментів через повню. Всі знають, що в такі ночі злочинність зростає на двадцять п’ять або й усі тридцять п’ять відсотків. А візьми повний місяць у п’ятницю – і ось тобі двогодинні черги в кабінетах невідкладної допомоги та повний аншлаг у травмпунктах.

При вході до квартири Дженніфер мене зустрів Сілвера. Сілвера. Ще коли ми працювали разом, нам не раз доводилось бувати в таких місцях. Та цього разу все було інакше.

– Боже мій, Майк.

– Де вона?

– У спальні.

– Ти вже закінчив? Чекай, нічого не кажи. Я зайду.

Шлях до спальні пролягав через вітальню. Я знала, куди йти. Бо й раніше сюди заїжджала, разів із десять за останні років п’ять: то привозила щось для полковника Тома, то підвозила Дженніфер на бейсбол, чи на пляжну вечірку, чи на роботу. Раз або два вона була з Трейдером. І хоч наші стосунки здебільшого були пов’язані з роботою, ми теревенили в машині, як подружки. Коли я перетнула вітальню і вже збиралася зайти до спальні, мені раптом згадалася вечірка дворічної давності – вечірка, яку влаштував Овермарс із нагоди службового підвищення. Я тоді відчула на собі погляд Дженніфер: вона всміхалася, тримаючи в руці келих вина, із якого пригублювала цілий вечір. (Усі, крім мене, звісно, напилися в зюзьку.) Я тоді ще подумала: і дав же Бог комусь талант бути щасливою! Її переповнювала вдячність. Мені цистерну віскі треба осушити, щоб я так світилася, а вона наче сяяла зсередини всього від неповного келишка білого.

Я зайшла до спальні й зачинила за собою двері.

Ось як це робиться. Повільно обходиш кімнату. Спершу по краю. Тіло – наостанок. Точніше, те місце, де воно мало бути. Інтуїція повела мене до ліжка, та Дженніфер тієї миті сиділа на стільці. У кутку, правіше. Далі: запнуті наполовину штори (щоб місяць не світив), упорядкований туалетний столик, зім’яті простирадла, ледь відчутний запах пристрасті. В ногах у неї – стара наволочка з чорними плямами й сплющена бляшана банка.

Я вже казала, що мені не звикати до вигляду мерців. Але мене кинуло в жар, коли я побачила Дженніфер Роквелл, її пещену голизну, її очі, дотепер вологі, і вираз якогось дитячого здивування в них. Не сильне, легке здивування, ніби вона знайшла щось, що давно згубила і вже не сподівалася знайти. І не зовсім оголена. Вона зробила це в рушнику, намотаному тюрбаном на голову, як роблять, сушачи помите волосся. Але тепер, звичайно, цей рушник був весь промоклий і кривавий і здавався нестерпно важким для будь-кого із живих жінок.

Ні, я не торкалася її. Щось черкнула в нотатнику, а потім із професійною старанністю, паличками, схематично, зобразила положення тіла – ніби я знову працювала в убивчому відділі. Револьвер двадцять другого калібру лежав на підлозі рукояттю догори, обпершись на ніжку стільця. Перш ніж вийти з кімнати, я, надягнувши рукавичку, на мить вимкнула світло – і в місячному сяйві волого заблищали мертві очі. Огляд місця події нагадує газетну задачку на уважність. Знайдіть відмінності. Щось тут було не так. Тіло Дженніфер прекрасне – такому тілу можна тільки заздрити, – але щось із ним було не так. Воно було мертве.

Зайшов Сілвера – підібрати зброю. За ним прийдуть криміналісти – зняти відбитки пальців, провести потрібні заміри, усе зафіксувати. А потім прийдуть медексперти, запакують тіло в мішок. І засвідчать смерть.


Суд присяжних досі не визначився щодо питання жінок у поліції. Чи може жінка тут працювати? Як довго? З іншого боку, може, вони мають рацію. Мабуть, я тільки одна з багатьох, хто так вляпався. Скажімо, нью-йоркська поліція на п’ятнадцять відсотків складається з жінок. І по всій країні жінки-детективи показують блискучі результати, роблять висококласну роботу. Але я думаю, що це напевне якісь дуже, дуже виняткові дами. Ще працюючи в убивчому відділі, я часто казала собі: «Йди звідси, дівчинко. Ніхто тебе не стане зупиняти. Просто тікай». Розслідування вбивств – чоловіча робота. Чоловіки їх скоюють – нехай чоловіки їх розгрібають, нехай чоловіки сушать мізки, нехай чоловіки ведуть слідство. Бо чоловіки люблять насильство. Жінки, можна сказати, туди майже не ліпляться, хіба що як жертви, убиті горем родички чи свідки. Десять-дванадцять років тому, коли під кінець першого терміну Рейґана пішла гонка озброєнь і ядерна загроза не виходила людям із голови, мені здавалося, що насувається всесвітня бійня і диспетчер викличе мене по рації, щоб тривожно сповістити про п’ять мільярдів загиблих. «Усі мертві, крім вас і мене». Люди при здоровому глузді й добрій пам’яті, схилившись над столами, розробляли превентивні плани загального знищення. І я тоді питала вголос: «А де жінки?» А де були жінки? І я скажу вам: вони були свідками. Ті скуйовджені дамочки-пацифістки в наметах під базою Ґрінем-Коммон, Англія, доводили військових до сказу своєю присутністю і своїми вбивчими поглядами – але залишалися свідками. Натурально, усі ядерні причандали, ядерна машина були прерогативою суто чоловіків. Убивство – справа чоловіча.

Але якщо є один момент у роботі вбивчого відділу, який жінкам дається в тисячу разів краще, ніж чоловікам, то це сповіщення про смерть. Жінки добре це вміють – м’яко подати сумну звістку. Чоловіки пасуть тут задніх, бо почуття в них завжди в загоні. Вони постійно змушені лицедіяти, коли доставляють с. п. с., отож і проголошують новину, немов священники чи глашатаї, чи то взагалі беземоційно, наче їм пороблено, ніби пункт за пунктом зачитуючи текст контракту чи оголошуючи рахунок у боулінг-клубі. Потім, коли справу вже наполовину зроблено, до них щось починає доходити і їм стає зле. Я навіч бачила, як вибухали реготом патрульні, приносячи якомусь небораці звістку про задавлену вантажівкою дружину. В такі хвилини чоловіки зазвичай усвідомлюють увесь абсурд ситуації, тому й стається всяке. Тож я би сказала, що жінка одразу відчуває весь трагізм, і після цього оповіщення для неї – річ важка, але не сказати, що неприродна. Часом, звісно, адресати вибухають реготом, – мабуть, таким нестерпним виявляється горе. Ти просто втягуєшся в рутину з назвою «мій сумний обов’язок», і вони будять сусідів о третій годині ночі, щоб улаштувати поминки.

Ну, сьогодні такого не буде.

Будинок Роквеллів розташований у північно-західному передмісті при дорозі на Блекторн. Двадцять хвилин їзди. Я залишила Джонні Макатича в машині та пішла до задніх дверей дому, як робила звичайно, заїжджаючи до полковника. Обійшла дім, зупинилася. Затоптала бичок. Перевела подих. І побачила їх – крізь вітражне вікно та й на кухні – Міріам і полковника Тома. Вони танцювали. Танцювали твіст, повільно, ледь згинаючи в колінах ноги, під розв’язний спів саксофона, плавно рухаючись по кімнаті. Дзенькнули келихи. Червоне. У небі пульсував повний місяць, і хмари, крізь які він линув, належали радше не нам, а йому. Еге ж, романтично-незабутня ніч. Ця краса – невіддільна частина моєї історії. В обрамленні віконних плетив ніби навмисно для мене розгорталося дійство: сорок років разом, а бажання – мов той порох у порохівницях. У ніч, таку приємну й схожу на день.

Коли приносиш страшну звістку (як-от я тепер), це має і фізичні наслідки. Тіло твоє напружене до краю. Воно відчуває свою значущість. Стає сильним, бо несе страшну правду. Можете думати про неї що завгодно, але це таки правда. Куди вже правдивіше.

Я легенько постукала в скло задніх дверей.

Полковник Том обернувся на звук. Зрадів, побачивши мене. Навіть не думав хмуритись од страху, що я їм зіпсую такий чудовий вечір. Та щойно він одчинив двері, як я відчула, що міняюся на виду. І я вже знала, що він думає. Він думав, що я знову взялася за старе. Розв’язала, коротше.

– Майк, Боже мій! З тобою все гаразд?

А я кажу:

– Полковнику Томе. Міріам.

Та Міріам тікала з мого поля зору. Випадала з нього з прискоренням вільного падіння, десять метрів на секунду в квадраті.

– Ви сьогодні втратили дочку. Ви втратили свою Дженніфер.

А він і далі наче намагався всміхнутися. Тільки тепер це мала бути усмішка благальна. Спочатку в них народився Девід, через рік – Єгошуа. А потім, ще через п’ятнадцять років, – Дженніфер.

– Так, Дженніфер не стало, – сказала я. – Самогубство.

– Що за дурниці…

– Полковнику Томе, ви знаєте, я вас люблю й ніколи не сказала б вам неправди. Та схоже, сер, що ваша дівчинка вкоротила собі віку. Вона пішла на це. Пішла.

Вони накинули плащі, і ми поїхали в місто. Міріам залишилася в машині з Джонні Маком. У морзі на перетині Беттері й Джефф полковник Том провів упізнання, спираючись на двері холодильника.

Олтан О’Бой мав їхати на схід, у кампус. Він віз новину для Трейдера Фолкнера.

Нічний потяг

Подняться наверх