Читать книгу Нічний потяг - Мартин Эмис - Страница 7

Через те, що я така забігана – тут вам і «Анонімні алкоголіки», і гольф, і диспут у дискусійному клубі, і заняття на вечірньому по четвергах (плюс заочні курси, яким нема кінця-краю), нічні зміни по вівторках і суботні посиденьки в колі колег сорок четвертого кварталу, – мій хлопець каже, що в мене зовсім не лишається на нього часу. І каже, мабуть, слушно. Однак я таки маю хлопця: це Тоб. Дуже милий парубок, і я дуже його ціную й потребую. У нього є одна цікава особливість: при ньому будь-яка жінка почувається Дюймовочкою. Тоб має неосяжні розміри. Він заповнює собою все. А коли пізно повертається додому, куди до нього нічним потягам. Усі балки в будинку стогнуть. Кохання, як на мене, річ важка. І я для нього теж не подаруночок. А навчив мене цього Денісс. То був гарний урок. І для мене, і для нього. Тут усе просто: любов вибиває мене з рівноваги, а я не можу собі цього дозволити. І Тоб мене влаштовує цілком і повністю. Наскільки я це розумію, він сповідує такий підхід: укорінитися, вчепитися й рости, оповиваючи мене, як ліана. І це діє. Але процес протікає так повільно, що я не впевнена, чи проживу аж стільки, щоб побачити, чим він закінчиться.

Тоб не хлопчик-горобчик, аж ніяк. Інакше він не жив би під одним дахом із детективом Майк Хуліген. Та коли я сказала, що в нас буде сьогодні по ящику, він зібрався й двинув до бару «У Фретника» на пару келишків. У нас удома завжди є що випити, і мені приємно знати, що воно в нас є, хоч розумію, що коли його торкнуся, то мені край. Вечерю я зробила йому раніше. І близько сьомої, прикінчивши свинячу відбивну, він вийшов за поріг.

І тут я мушу пояснити дещо про себе й полковника Тома. Одного ранку, під завісу моєї роботи в убивчому відділі, я приперлася на чергування зі страшним похміллям. По-перше, запізнилася, по-друге, з одутлою оранжево-пісочною пикою, а печінка нила так, що я відчувала її всім тілом. Полковник Том гукнув мене до себе в кабінет і заявив: «Майк, якщо хочеш себе доконати – справа твоя. Але не думай, що я стану спокійно на це дивитись». А потім просто взяв мене за руку й повів у службовий гараж. Звідти він повіз мене в лікарню, де док прийняв мене і перед усього поцікавився: «Ви самі живете, так?» А я йому: «Та ні. Не живу я сама». З Деніссом я живу.

У лікарні мені промили шлунок, а потім я приходила до тями в Роквеллів. Тоді вони ще жили у Вайтфілді. Тиждень я провалялася в невеличкій спальні на першому поверсі в задній частині дому. Я слухала далекий шум дороги, наче музику. Приходили люди – реальні та гадані, – вони приходили й стояли наді мною. Дядечко Том, Міріам, сімейний лікар. Був хтось іще. А Дженніфер Роквелл (тоді їй було дев’ятнадцять) бувала вечорами й читала мені. Я лежала, вслухаючись у ясний юний голос, і думала: це справжня Дженніфер чи одна з тих примар, яких час од часу заносить сюди, – холодна, самодостатня, неприступна постать із синювато-задубілим, неначе витесаним з каменю лицем?

Вона мене ніколи не засуджувала. Тоді в неї було вдосталь свого клопоту. Вона була дочкою поліції. І не мала звички засуджувати абикого.

Спершу я перевіряю теку, де зібрано всі-всі нудні подробиці, аж до показника одометра машини, на якій того вечора – четвертого березня – їхали Джонні Мак і я. Але мені потрібні навіть найменші дрібниці. Я хочу чітко визначити, у якій послідовності все відбувалося.

19:30. Трейдер Фолкнер був останнім, хто бачив її. Він твердить, що пішов од неї о цій годині, як завжди робив у ніч із суботи на неділю. Настрій Дженніфер він описує як «життєрадісний» і «нормальний».

19:40. Старенька у квартирі зверху, яка куняла перед телевізором, прокидається від звуку пострілу. Набирає «911».

19:55. Прибуває патрульний коп. Стара, місіс Ролф, має запасні ключі від квартири Дженніфер. Патрульний заходить у квартиру й бачить труп.

20:05. Тоні Сілвера у відділку приймає виклик. Диспетчер називає ім’я загиблої.

20:15. Мені телефонує Джон Макатич.

20:55. Констатація смерті Дженніфер Роквелл.

Через дванадцять годин проводять розтин її тіла.

«TACEANT COLLOQUIA, – повідомляє напис на стіні. – EFFUGIAT RISUS. HIC LOCUS EST UBI MORS GAUDET SUCCURRERE VITAE».

Нехай змовкнуть розмови. І вщухне сміх. Тут смерть панує, помагаючи живим.

Помри за нез’ясованих обставин, наглою чи бодай нетиповою смертю, – словом, помри не в інтенсивній терапії чи госпісі – і розтину тобі не обминути. Помри самотньо – тобі теж сюди. Якщо ж ти вмер у цьому американському місті, санітари доправлять тебе до будівлі судово-медичної експертизи на Беттері й Джефферсон. Коли настане твоя черга, тебе вивезуть з холодильної камери, зважать і перекотять із каталки на цинковий стіл під відеокамерою. Раніше замість неї були мікрофон і «поляроїд». Тепер – камера. Там зараз телешоу. На цій стадії дослідження твій одяг буде ретельно оглянуто, знято з тебе, запаковано в пластиковий мішок і послано в камеру зберігання речових доказів. Але на Дженніфер нема нічого, крім бирки на великому пальці ноги.

І шоу починається.

Напевне, варто зауважити, що особисто в мене сам процес не викликає жодних емоцій. Коли я працювала в убивчому відділі, прозекторська була невіддільною частиною нашої роботи. Я й нині зазираю туди в службових потребах щонайменше раз на тиждень. Служба у підвідділі конфіскацій (який належить до відділу організованої злочинності) набагато кривавіша, ніж можна подумати. Ми кошмаримо бандосів. Варто комусь щось бовкнути біля басейну – і ми конфісковуємо цілу віллу. А там і на мерців виходимо. Тіла майже завжди ховають у багажниках прокатних тачок. Показово страчені та повні куль. Часом пів ранку можеш прововтузитися в медекспертів, поки всі кулі до останньої не буде запротокольовано… Тож сам процес мене не дуже зворушує. Але Дженніфер це не стосується. Я переконую себе, що полковник Том не дивився цей запис, обмежившись рапортом Сілвери. Чому ж тоді я дивлюся? Якщо забути про мерців, прозекторська схожа на кухню ресторану перед відкриттям. Отже, почнімо перегляд. Я сиджу на дивані, курю, роблю нотатки, час од часу ставлю відеомагнітофон на паузу. Я – свідок.

Звучить голос Сілвери: він дає напучування патанатому. Ось Дженніфер, з номерком на нозі. Оте тіло. Фото з місця події, у теці, вологі очі й рот мають мало не порнографічний вигляд (художня порнографія, «зі смаком», – типу ecce femina), та тепер – нічого еротичного. Застигла, як після глибокої заморозки, розпластана на дошці між неоновими лампами та кахлями. Усі барви спотворено. Хімія смерті невблаганна, луги повним ходом перетворюються на кислоти. «Тіло належить…» Постривайте. Схоже на голос Полі Ноу. Так, патанатом Полі Ноу. Думаю, не варто винуватити чоловіка в тому, що він любить свою роботу й що він родом з Індонезії, та мушу визнати: на мене цей коротун наганяє жах. «Тіло належить…» – каже він, повторюючи сакраментальне: «Ніс es corpus».

– Тіло належить білій жінці, фізично розвинутій, середньої повноти, на зріст сто сімдесят п’ять сантиметрів, орієнтовна вага – шістдесят п’ять кілограмів. Одягу на тілі немає.

Спершу вивчають зовнішній вигляд. За напученнями Сілвери, Ноу робить первинний огляд рани. Він спрямовує світло в рот, який застиг, розтулений наполовину, і перевертає тіло на бік, щоб побачити вихідний отвір. Потім уважно оглядає весь шкірний покрив, шукаючи можливі вади, мітки, сліди боротьби. Найприскіпливіше – руки, кінчики пальців. Він робить зрізи нігтьових пластин і проводить хіманаліз на вміст барію, сурми та свинцю, щоб установити, чи справді вона натискала на курок того самого револьвера. Пригадую, його подарував полковник Том, ще кілька років тому, і він же вчив дочку володіти зброєю.

Спритний, як і завжди, Полі Ноу бере мазки: оральний, вагінальний, анальний. Потім обстежує область промежини на предмет розривів або травм. Я знову згадую полковника Тома. Це єдиний спосіб підтвердити його версію. У тому сенсі, що коли тут замішаний Трейдер, то злочин має сексуальний ґрунт, правильно ж? Та начебто. І все ж таки здається, що тут усе не так. На столі патологоанатома часом трапляються кумедні штуки. Подвійне самогубство може виявитися поєднанням убивства й самогубства. Зґвалтування з подальшим убивством виявляється самогубством. А от чи може самогубство виявитися зґвалтуванням із подальшим убивством?

Але ж і розтин – свого роду зґвалтування, і ось приходить його черга. У мить, коли зроблено перший надріз, Дженніфер стає тілом – просто тілом, не більше. Полі Ноу береться до роботи. Прощавай. Захоплення, з яким він оддається звичній справі, робить його схожим на школяра: лискуча голова опущена; орудуючи скальпелем, як ручкою, він робить на тілі потрійний надріз у формі літери Y: від плечей до підгрудної ямки і вниз через таз. Почергово відігнувши покриви у місцях надрізу (як намоклий чи підпалений килим), Ноу розтинає електричною пилою ребра. Грудна клітка здіймається, наче підвальний люк, єдиним комплексом, як дерево з гіллям, внутрішні органи вийнято й викладено на іржостійкий піднос. Ноу розрізає серце, легені, нирки та печінку, бере зразки тканин на аналіз. Тепер він виголює голову навколо вихідної рани.

А зараз – найгірше. Електропилка робить коло, вгризаючись в основу черепа. У черепну коробку вбито клин, і ти чекаєш, що от-от він трісне. І от я відчуваю, що моє тіло, таке звичайне й асиметричне, таке малоприємне й неестетичне, таке недоглянуте й загрубіле, несподівано протестує, бунтує. Воно просить уваги. Воно не хоче бачити все це. Хрускіт черепа звучить оглушливо, як постріл. Чи як страшний надсадний кашель. Ноу на щось показує, Сілвера нахиляється – і потім обидва здивовано відхиляються.

А я дивлюсь і думаю: «Я вас чую, полковнику Томе. Та що це має означати, поки не знаю».

Розтин показує, що Дженніфер Роквелл вистрілила собі в голову тричі.

«Та ні. Не живу я сама», – відповідала я. З Деніссом я живу. То був єдиний раз, коли я пустила сльозу. Не живу я сама. З Деніссом.

Поки я вимовляла ці слова, Денісс похмуро позбирав свої манатки, а потім, похмуро витріщаючись на дорогу, щодуху гнав свій пікап у напрямку кордону штату.

Тож я уже жила сама. Я не жила з Деніссом.

Це не Тоб там сходами чалапає? Чи це перші звуки наближення нічного потяга? Дім завжди відчуває його і весь аж напружується, коли стає чутно далекий розпачливий гук.

Не живу я сама. Я живу не сама. А з Тобом.