Читать книгу Нічний потяг - Мартин Эмис - Страница 9

Субота. Вранці вирішила просто так, без приводу, пройти по Вітмен-авеню зо пів кварталу. Зараз тут пристойний район. Анклав середнього класу на пограниччі двадцять сьомого округу: на Волстед-стріт стоїть стара університетська бібліотека, на Йорк-стріт – бізнес-школа. Міста в Америці планують так, що сіячі розумного й вічного завжди живуть між зонами воєнних дій (чиста правда, чуваче), і наше місто також шанувало цю традицію. Десять років тому Волстед-стріт була як Сталінград у Другу світову. А зараз тут усе забито дошками чи просто спалено, навколо – ні душі. Майже немає типів у насунутих на очі капюшонах. Важко сказати, яка цьому причина. В економіки свої закони.

Гуляю під в’язами від дверей до дверей, і мешканці – сама привітність. То вам не блочна забудова в Оксвіллі чи спецпроєкт у Дестрі. Ніхто не посилав мене під три чорти або й кудись подалі. Народ привітний, так, але четвертого березня ніхто тут нічого не бачив і ніхто тут нічого не чув.

Дзвоню, значить, в останній будинок. Ага. Хто б міг подумати! Маленька дівчинка, в рожевих бантиках і білих гольфиках. Сілвера правий на всі сто: така, бляха, хитромудра справа. Але тут уже без фальші, бо діти добрі спостерігачі, молоді, гостроокі. Не те що ми: бачимо одне й те саме, ще й не першої свіжості.