Читать книгу Нічний потяг - Мартин Эмис - Страница 8

Щойно я зустрічалась із Сілверою.

Першим ділом він сказав:

– Як мене це задрало!

Я питаю:

– Що саме?

– Весь цей дурдом, – каже Сілвера.

Тоді я пояснила йому, що полковник Том більше схиляється до версії про вбивство.

– А чому так?

– Ну, куль було аж три.

Сілвера каже:

– Що цей Роквелл тут тямить! Він навіть вулиці не нюхав.

Ну, я йому кажу:

– Господи, та він також спіймав свою кулю на цій блядській службі.

Сілвера прикусив язика.

– А ти сам під кулі востаннє коли підставлявся? – питаю його.

Сілвера так і не сказав. Ні, не тому, що згадував облави й стрілянину. Він думав не про ті часи, коли Том Роквелл, тоді ще звичайний патрульний, перестрів у наркоманському кварталі типа в капюшоні. Сілвера просто міркував про свою нелегку поліційну кар’єру.

Я зробила затяжку і знову сказала:

– Полковник Том схиляється до думки, що це вбивство.

Сілвера закурив і сказав:

– А що йому ще думати? Можна вистрілити собі в рот один раз. Це життя. Можна вистрілити в себе двічі. Ну… буває. А тут аж тричі. Тут хто завгодно здуріє.

Ми сиділи в «У Хосні» – маленькій забігайлівці на Грейндж. Це місце популярне в поліції, бо тут класна зала для курців. Сам власник, Хосні, не курить. Він просто лібертаріанець. Викинув половину столиків тільки для того, щоб обійти міську заборону.

Я не пишаюся своєю тютюновою залежністю і знаю, що праведна війна Хосні за права курців приречена на поразку. Та всі копи кадять, а наші серця й легені, які ми так гробимо, – це така собі данина державі.

– А це був двадцять другий калібр, – сказав Сілвера. – Револьвер.

– Угу. Точно не рушниця. І не шестиствольний кулемет. Револьвери – твій коник. А що стара зверху? Вона ж казала, ніби чула один постріл?

– Або прокинулась од першого пострілу, а потім чула другий або третій. Наклюкалася хересу перед телевізором. Ну от що вона знає?

– Піду я з нею побалакаю.

– Яка, бляха, хитромудра справа, – відреагував Сілвера. – Полі Ноу просвітив її рентгеноскопом – і ми побачили три кулі… Одна досі там, у голові, так? Ще одна зберігається як речовий доказ, та, яку ми виколупали зі стіни на місці вбивства. Після розтину ми їдемо назад. Дірка в стіні лише одна. І відкопуємо ще одну. Дві кулі. Один отвір.

Сам собою факт не дуже визначний. Поліція ставиться до балістики досить скептично. Пригадуєте вбивство Кеннеді й «чарівну» кулю? Ми знаємо, що кожна куля – це чарівна куля. А надто – двадцять другого калібру. Коли куля входить у тіло людини, то починає битися в істериці. Ніби потрапила туди, куди геть не збиралася потрапляти.

Я сказала:

– Мені доводилося бачити дві кулі. У самогубстві. А де дві, там і три.

– А мені доводилося переслідувати типів, що мали по три кулі в голові!

Власне кажучи, ми чекали дзвінка. Сілвера просив полковника Тома ввести в курс справи Овермарса. Він мав якісь зачіпки в Куантіко, і це було цілком логічно. І зараз Овермарс нишпорив по федеральних комп’ютерах, шукаючи документально підтверджені повідомлення про самогубців, які примудрилися пустити собі в голову три кулі. Мені ці підрахунки здавалися дивними. П’ять пострілів собі в голову? Десять? Хто більше?

– Що вдалося нарити за ранок?

– Та так, самий дріб’язок. А тобі?

– Таке саме.

А ще в той ранок ми із Сілверою обдзвонювали всіх, хто міг сказати бодай слово про пару Дженніфер і Трейдера. Та всі, як змовившись, бубніли, що, мовляв, вони неначе були створені одне для одного, і несли всяку романтичну маячню. Скидалося на те, що, м’яко кажучи, не було жодної підстави для конфлікту між ними. Всі в один голос твердили, що Трейдер за весь час навіть не прикрикнув на Дженніфер Роквелл, то яке вже там рукоприкладство! Це було щось нечуване: весь час самі тільки приємності!

– Чому вона була гола, Тоні? Полковник Том казав, що Міс Скромність навіть бікіні в гардеробі не мала. А тут їй раптом захотілося, щоб її знайшли в такому вигляді?

– Гола – то діло десяте. Вона ж мертва, Майк. Дідько з тією голизною.

Ми розклали на столі свої записки. Наші замальовки місця злочину. І схематичне зображення тіла Дженніфер: одна лінія – торс, дві – руки, дві – ноги, кружечок замість голови та стрілка, що вказує на кружечок. Фігура з паличок. Хто б міг подумати, що дійде до такого!

– Воно наче щось каже.

– Що саме? – питає Сілвера.

– А ти подумай. Воно каже: «Я вразлива». «Я жінка».

– Або «Заціни!».

– Ага. «Плейбой». Дівчина місяця.

– Дівчина року. Хоча в неї не той тип фігури. Вона спортивна, хоч і грудаста.

– А може, це фініта ля комедія якихось сексуальних ігрищ? Тільки не кажи, ніби тобі таке й на думку не спадало.

Коли ти довгенько служиш у поліції й нерідко бачиш темні боки життя, то поступово й сам стаєш носієм котрогось із людських пороків. Азартні ігри, алкоголь, наркотики, секс. І якщо ви людина сімейна, то все це – як дороговказ до неминучого розлучення. Сілвера став спецом із сексу. А заразом і з розлучень. Я була спецом із пиятики. Одного вечора, розкривши важку справу, ми всією зміною пішли в ірландську забігайлівку, щоб обмити це. Коли ми закруглялися, я раптом зауважила, що всі дивляться на мене. Чому? Та я дмухала на десерт! Щоб остудити. А на десерт було морозиво. Закладала я тоді як швець. І було враження, що це не я сиджу у своїй шкіряній куртці та чорних вузьких джинсах, а семеро страшенних гномів, злитих воєдино: крикливий, сварливий, бридливий, паршивий, злобливий, плаксивий і блудливий. Зайду, бувало, в бар, іду розвальцем до стійки і буравлю поглядом усіх чоловіків. Могла схопити будь-кого за горло чи за щось м’якіше. Не набагато краще я поводилася й в управлінні. До кінця моєї служби там не лишилося жодного копа, якого я, з тієї або іншої причини, не шваркала об стіну в коридорі.

Сілвера молодший за мене й уже вчетверте розлучається. Він похвалявся, що до тридцяти п’яти, коли когось заарештовував, не пропускав ані дружини, ані сестри, ані подруги, ані матері затриманого. Він просто схибнутий на сексі. Працюй Сілвера десь у нарковідділі, він мав би репутацію продажного копа. Стильні костюми, погляд з поволокою, зачесане по-італійському, назад, без проділу, чорне волосся. Але Сілвера чистий. Відділ убивств і гроші не перетинаються. І ще він першокласний детектив. Що правда, то правда. Просто фільмів передивився, як ми всі.

– Вона гола, – кажу я, – на стільці у спальні. У темряві. Є випадки, коли жінка з власної волі відкриває рот для чоловіка.

– Не бовкни це полковнику. Він не переживе.

– Отже. Трейдер іде о пів на восьму. Як звичайно. І тут з’являється інший бойфренд.

– Ага, засліплений лютою ревністю. Слухай, ти ж знаєш, чого хоче добитися полковник Том.

– Він хоче знати хто. І от що я тобі скажу. Якщо це самогубство, то в мене виникає ціла купа запитань.

Сілвера глянув на мене. Де-де, а тут поліція – як в армії піхота. Про мотиви нехай думає начальство. Розберися, хто зробив, а тоді шукай мотив, кажуть у нас. А по-великому, нам ті мотиви до одного місця. І раптом я згадала дещо, про що давно хотіла запитати.

– Слухай, – кажу Сілвері, – це ж ти в нас підкочуєш яйця до всього, що ходить?

– А що?

– А то! В тебе завжди стоїть. До Дженніфер теж клинці підбивав?

А він каже:

– Аякже! Коли бачиш таку жінку, то мусиш хоча б вудочку закинути. Аби потім не гризтися: міг, та не зробив.

Я кажу:

– Ну?..

Сілвера каже:

– Відшила. Але культурно.

– Ага, – кажу, – значить, ти не назвеш її бездушною чи там лесбійкою. Чи релігійною. До речі, вона вірила в Бога?

– Вона ж учена, – відповів Сілвера. – Астрономка. А вони не вірять у Бога. Чи вірять?

– Щоб ти здох, – кажу, – звідки ж я знаю?

– Сер, загасіть, будь ласка, сигарету.

Я обернулася.

Якийсь мужик.

– Вибачте, мем. Чи не могли б ви не палити?

Що далі, бачу, то частіше на мене кажуть «сер». Коли я представляюся по телефону, людина й не підозрює, що я не чоловік. Треба буде дістати балончик з азотом, чи як його, для писклявого голосу.

Сілвера закурив і каже:

– А з якого це дива їй тут не палити?

Той мужик покрутив головою, табличку шукав. Високий, жирний, ошелешений.

– Бачиш залу за скляними дверима? – питає Сілвера. – Там, де старі меню стосом лежать.

Мужик обертається, дивиться.

– Онде місця для некурців. І якщо тобі по кайфу боротися з палінням, то там ти зможеш дати собі волю.

Здоровань іде. Ми далі сидимо, димимо, п’ємо каву.

– Стоп, – кажу, – а я в старі часи тебе не клеїла?

Сілвера подумав.

– Якщо, – каже, – нічого не плутаю, кілька разів по морді ляснула. І все.

– Так, – кажу, – це ж О’Бой їздив четвертого березня до Трейдера, щоб повідомити йому про Дженніфер?

Після смерті Дженніфер детектив Олтан О’Бой їздив у Каліфорнійський університет, щоб повідомити Трейдерові Фолкнеру сумну звістку. Власне, Трейдер і Дженніфер жили разом, але той щонеділі повертався у свою «хатинку» в академмістечку. О’Бой постукав в його двері близько 23:15. Трейдер уже був у піжамі, халаті й пантофлях. Отримавши звістку про смерть, тримався він недовірливо й ворожо. Ось вам О’Бой, кров із молоком, метр вісімдесят п’ять зросту, сто сорок кілограмів живої ваги, – викапаний Кінг Конг, тільки в спортивній куртці й із «магнумом» у кобурі. А навпроти – університетський викладач у пантофлях, який обзиває його «брехунякою довбаним» і ладен кинутись на нього з кулаками.

– О’Бой привіз його до управління, – підтвердив Сілвера. – Майк, я багато різних кадрів бачив, але той просто красень! Лінзи в нього в окулярах такі грубі, ніби їх повиймали з телескопа на Маунт-Лі. І знаєш що? На твідовому піджаку, на ліктях – латки шкіряні. Сидить, значить, на лавці в коридорі, такий мачо, і ридає в хусточку. Сучий син.

Питаю:

– А тіло він бачив?

– Бачив, – каже Сілвера. – Пустили його.

– І що? – кажу.

– Ну, – каже, – схилився над нею. Зараз, думав, торкнеться її, але ні.

Питаю:

– А він щось казав?

– Казав, казав: «Дженніфер… О, Дженніфер, що ж ти накоїла!»

– Детектив Сілвера?

Це Хосні. Овермарс на зв’язку. Сілвера встав із-за столу, а я зібрала все, що в нас було. Дала йому хвилину потріпатись тет-а-тет, а потім підійшла до телефону.

– Так, – сказала я. – І скільки в нас народу з трьома кулями в голові?

– Не повіриш. За останні двадцять років – семеро. Із цим без проблем. І є навіть один із чотирма.

Йдучи до виходу, ми зиркнули в залу для некурців. Той тип і далі там сидів, самотній і напружений, всіма забутий і покинутий. Усе чекав, коли його обслужать.

– Він як полковник Том, – сказав Сілвера. – Опинився не там, де потрібно. Ага, знаєш що? З тих самогубців п’ятеро – жінки. Що й слід було довести. Чоловіки, ті вбивають когось. Убивство – суто чоловіча справа. А от жінки стріляються самі. Тож суїцид, Майк, бабська справа.