Читать книгу Нічний потяг - Мартин Эмис - Страница 6

По вівторках у мене нічне чергування. Тому вдень я зазвичай буваю в «Ледбеттері». Одягнена в темно-сірий брючний костюм, сиджу в своєму кабінеті на вісімнадцятому поверсі над тим місцем, де Вільмот впирається в Грейндж. Я тут працюю за сумісництвом консультанткою з безпеки, і коли мій стаж досягне обов’язкової позначки в двадцять п’ять років, я матиму повне право йти з роботи раніше на годину, а то й більше. Служу від 7 вересня 1974 року. Моя пенсія вже наступає на п’яти й усе принюхується: чи достигла я?

Подзвонили з прохідної, сказали, що до мене відвідувач: полковник Роквелл. По правді кажучи, я здивувалася, що він не вдома. Як я розуміла, хлопці з Чикаґо вже приїхали, і слухавку з телефона було знято. Роквелли хотіли докопатися до суті.

Я відклала схему охоронної сигналізації, яку саме вивчала, підправила макіяж. Тоді зв’язалася телефоном із Ліндою й попросила її зустріти полковника коло ліфта й провести до мене.

Він зайшов.

– Доброго дня, полковнику.

Я рушила йому назустріч, але він, схоже, вирішив, що обійдеться без моїх обіймів, а коли я стягувала з нього плащ, його підборіддя мало не торкалося грудей. Не підіймаючи голови, він опустився в шкіряне крісло. Я повернулася на місце за своїм столом і сказала:

– Як ви там, полковнику? Дорогий…

Він знизав плечима. Повільно зітхнув. Звів очі. І я побачила те, що рідко бачиш у людей, убитих горем. Паніку. Первісну паніку, паніку істоти нерозумної, у його очах. Вона збудила в моїй уяві образ кролика, застиглого перед удавом. Мене раптом теж охопила паніка. Я подумала: «Він живе в кошмарному сні, і я теж. Що робити, якщо він завиє? Завити й собі? Усі завиємо?»

– Як Міріам?

– Мовчить, – сказав полковник після паузи.

Я зачекала.

– Не поспішайте, полковнику, – сказала я. І подумала, що було б незле зайнятися чимось заспокійливим і не дуже серйозним. Скажімо, розібрати рахунки. – Хочете – поговоримо, а хочете – помовчимо. Як скажете.

Коли я служила в убивчому відділі, Том Роквелл був у нас начальником відділення. Це було ще до того, як він, образно кажучи, зайшов у швидкохідний персональний ліфт і натиснув на кнопку з написом «Пентхаус». Упродовж десяти років він став спочатку командиром зміни в чині лейтенанта, пізніше, уже капітаном, очолив відділ злочинів проти особистості, а відтак, дослужившись до полковника, став головою нашого управління. Зараз він не полісмен, а велика шишка в політиці: ворочає статистикою та бюджетом, підтримує зв’язки з громадськістю. Він міг стати заступником комісара з питань операцій. Господи, та він мером міг стати. «То суцільне змагання, хто глибше лизне, – зізнався якось він мені. – Знаєш, ким я там став? Я більше не коп. А базікало». І ось тепер полковник Том, базікало, сидів у мене в кабінеті, принишклий, наче миша.

– Майк. Там щось нечисто.

Я знову витримала паузу.

– Щось не те.

– У мене таке саме відчуття, – сказала я.

Дипломатична відповідь, та він уп’явся в мене чіпким поглядом.

– Ти щось знаєш, Майк? Не як подруга. Як поліція.

– Як поліція? Як поліція я мушу сказати, полковнику Томе, що це, мабуть, таки самогубство. Але міг бути й нещасний випадок. Там були ганчірка і бляшанка. Як ви гадаєте, могла Дженніфер його чистити, і…

Полковник аж здригнувся. І, звісно, я все зрозуміла. Авжеж. Що можна робити в роті револьвером 22-го калібру? Хіба що пробувати, який він на смак. Щоб відчути смак смерті. Й ось тоді вона…

– Це Трейдер, – вимовив полковник. – Точно Трейдер.

Я мусила перетравити ці слова. Нехай. Припустімо. Часом і справді так буває, що ніби очевидне самогубство, як глянути уважніше, виявляється вбивством. І ви це просікаєте за пару секунд. Уявімо, що ви десь у Дестрі чи Оксвіллі. В суботу о десятій вечора якийсь чорний укурок розряджає у свою милу дробовик. На ній не залишається живого місця, а його тим часом накриває, і він народжує геніальний план: обставити все так, неначе то вона себе… І він стирає зі зброї свої пальчики, садовить убиту на ліжко чи куди там іще. Дехто особливо вигадливий може нашкрябати передсмертну записку. Колись одна така записка прикрашала нашу дошку оголошень: «Пращавай жарстокий світ». «Ой, Марвісе, яка в тебе трагедія, – співчуваємо ми тому Марвісу, приїхавши після його дзвінка. – Що ж тут сталося?» А Марвіс каже: «В неї була… та, як її… депресія». І непомітно ушивається з кімнати. Він зробив свою справу… Тепер йому тут нічого ловити. І тоді надходить наша черга. Оглядаємо труп: навколо рани – ані опіку пороховими газами, ані слідів пижа. Бризки крові не на тій подушці, на якій сидить кохана Марвіса. І навіть не на тій стіні, що біля неї. А на зовсім іншій. І ви чешете такі по Марвісову душу, а той уже на кухні: в одній руці пакетик із дозою, у другій – розігріта ложка. «Убивство – раз. Героїн – два. Все ясно, Марвісе. Швидко вдягнувся й пішов! Із нами в управління. Це ти отой лайнюк, що вкоротив їй віку. І на додачу виродок. Дійшло?» Убивство, виряджене в шати самогубства. У сімдесят сьомому кварталі таких вилупків – хоч греблю гати. А в нас – нівроку мудрий Трейдер Фолкнер, учений, університетський викладач, який веде заняття з філософії науки. То й що! Мудрих убивств не буває. То все повна туфта. Воно таке все… нице. І так, то все професор наробив. Тут і думати нічого! Хіба є щось тупіше за вбивство? Убивця виходить сухим із води, коли йому щастить або коли він битий жак. Якщо жертва більш-менш молода й не має серйозних проблем зі здоров’ям, а спосіб убивства жорстокий, запам’ятайте, що таке вбивство (або самогубство) можливе тільки в телевізорі, де роль крові грає кетчуп. І будьте певні: якщо самогубство насправді вбивство, ми докопаємося до цього, тут без варіантів. Нам, поліції, вигідно, щоб це було вбивство. Адже розкрите вбивство означає відгули, премії, подяки від начальства. А самогубство – дуля вам, а не премія.

«Це не я, – майнула думка. – Це не я тут сиджу. Мене тут взагалі немає».

– Трейдер?

– Трейдер. Він був там, Майк. Він останній бачив її живою. Я не кажу, що він… Але це Трейдер. Він мав на неї вплив. Це Трейдер.

– Чому?

– А хто ще?

Я відкинулась на спинку, немов відсунулася від цієї думки. Але полковник напруженим голосом вів далі:

– Виправ мене, якщо я помиляюся. Чи знала ти когось, хто був щасливіший за Дженніфер? Чи врівноваженіший? Вона… вона була сонячна.

– Ні, ви не помиляєтесь, полковнику. Але ви не можете бачити всього. Чи нам із вами не знати, скільки у світі болю?

– Які там болі… – Голос полковника осікся, він злякано гикнув. І я подумала: напевне, уявляє, як вона померла. Кілька разів так гикнувши, він проковтнув клубок у горлі. – Біль. Чому вона була гола, Майк? Дженніфер. Міс Скромність. Яка ніколи навіть бікіні не надягала. З її фігурою.

– Вибачте, сер, хіба цю справу вже не розслідують? Сілвера? Так?

– Я зупинив її, Майк. Розслідування призупинено. Бо хочу попросити тебе про одну річ.

Телебачення й усе таке інше страшно вплинуло на злочинців. Воно озброїло їх стилем. І ще те саме телебачення на віки вічні занапастило суд присяжних. І американських юристів. І до нас, до поліції, дотягнулося. Жодну іншу професію не розцяцьковували вигадками так, як нашу. В моєму арсеналі було кілька гучних заготовок. На кшталт: «Я була проти, щойно ви зайшли у двері. Тепер я ще інтенсивніше проти»[1]. Але я розмовляла не з ким-небудь, а з полковником Томом. Тож я сказала чисту правду:

– Ви врятували мені життя. Для вас я зроблю все. Чи вам того не знати?

Він узяв свій портфель. Дістав із нього папку. «Дженніфер Роквелл. H97143». І протягнув її мені зі словами:

– Знайди мені щось, із чим я зможу жити. Бо із цим – то не життя.

І тільки тут він звів на мене очі. Паніки в його погляді вже не було. А те, що залишалося, я бачила вже тисячу разів. Шкіра блякла, абсолютно позбавлена блиску. Невидющий погляд. Геть пустий. Я сиділа за столом просто напроти, але була для нього недосяжною.

– Якесь воно ні в тин і не в ворота, так, полковнику?

– Так, ні туди ні сюди. Але ми мусимо піти на це.

Я знову відкинулась на спинку і закинула вудочку:

– Я досі намагаюсь оцінити ситуацію зусібіч. Ось ти сидиш, не маєш чим зайнятися – в руках у тебе пістолет. Ти його чистиш. Граєшся ним. Раптом тебе переклинює. Ну як… дитяча дурість. – Що я хочу сказати? От як допитлива дитина добуває знання про предмети? Таж просто тягне їх до рота. – Засовуєш цей пістолет собі до рота. Потім…

– Майк, то не був нещасний випадок, – сказав, підводячись, полковник. – Я маю докази. Завтра десь о цій порі чекай посилку.

Він кивнув мені. Його кивок неначе обіцяв, що та посилка вправить мені мізки.

– Що це, полковнику?

– Дещо для твого відеомагнітофона.

А я подумала: «О Боже! Я знаю, що це. Юні коханці в Гроті Кохання. Я вже це бачу. Юні коханці в саморобних маскарадних прикидах: Трейдер у костюмі Бетмена і Дженніфер, прикута до стіни, а з одягу на ній – лише дьоготь і пір’я».

Але полковник Том оперативно повернув мене на грішну землю.

– Це розтин, – сказав він.