Читать книгу Відображення - Михайло Блехман - Страница 2

На початку – місто готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши Новий рік, почне готуватися до Різдва… Але замість бажань, які несамохіть загадувалися б у такт майже забутим зірочками, вона думала про те, що справжніх бажань у неї, відверто кажучи, вже давно немає. І якби замість традиційної похмурої мряки на місто раптом зійшли снігові зірочки, загадувати було б нема чого.

«Цікаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса і машинально перевіряючи наявність сумочки, яка нікуди не поділася, – цікаво, як вміло природа допомагає тим, кому нічого не потрібно. Було б що загадувати – зірки б не примусили себе чекати».

В тролейбусі, на щастя, було майже порожньо – і біля вікна, і поряд.

«А було ж усе-таки бажання! – посміхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вікна, що захищало її від вулиці, і вже спокійніше дивлячись на будівлю та на паркан лікарні, які залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».

Вона відкрила книгу, що нагадувала мій зошит, але, мені здалося, уже мала назву. Вона завжди возила її з собою і читала, періодично, не відриваючись від читання, позираючи у вікно на нереальні ватні замети, наче щойно скинуті з величезної ялинки, на тлі котрих блякли закоцюблі ліхтарі кольору ще не готового ґоґоль-моґолю.

«Чи ґоґоль-моґолю?», – строго запитала вона у себе, але не встигла відповісти, тому що побачила подружжя, що, обережно ступаючи, йшло до лікарні. У Самуїла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметів. Клара стогнала, намагаючись зігнутися в три погибелі, але дев’ятимісячний живіт заважав їй, і це зараз було її однією-єдиною погибеллю.

– Дай відпочити! – стогнала вона, сідаючи в черговий замет.

– Кларонько, – підводив її знову Самуїл, – ти застудишся, підемо, тут уже зовсім поряд.

Їм вдавалося підвестися і пройти ще кілька кроків, та вона знову сідала в замет – перевести дух, проте дух зовсім не переводився. Перейми у Клари почалися, коли вже була глупа ніч і не те що таксі, а навіть приватника знайти було неможливо в усьому безнадійно білому для такого часу доби світі, тож у пологовий будинок довелося іти пішки.

Вони йшли уже більше години, зупиняючись, відпочиваючи, підводячись.

Довкола було дражливо ясно від снігу, але в очах у Клари потемнішало ще вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче зачерствілий бублик, і ні йти, ні сидіти було неможливо. Шуба зігрівала, але тягнула в замет, і єдине, чого їй хотілося – це народити вже нарешті і виспатися, не думаючи про те, що іще доведеться народжувати. Пальці у муфті запотіли, набрякли і перестали стискатися і розтискатися. Хустка з’їхала набакир, на чолі уперше з’явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало. Але сил не залишилося навіть на те, щоб путньо боятися хоч приблизно так, як тоді, коли вона тонула у Дніпрі…

– Господи, коли ж я, нарешті, народжу?! – простогнала я, стискаючи руку Сені і сідаючи в звабливо теплий замет. Бідні жінки, за що їм це?! Ой, Господи, якби ж їм, а то ж нам…

Він, ледь не плачучи і цілуючи мої руки крізь муфту, знову узявся піднімати мене з замету, примовляючи:

– Кларонько, пішли, тут уже поряд. Зараз прийдемо, тобі допоможуть роздягнутися, знімуть з тебе цю кляту шубу…

– …і все інше! – з ненавистю сказала я, не намагаючись підвестися, тому що попередня спроба уже була понад мої сили і сил для нової не залишилося ніяких.

– Ну звичайно ж, усе знімуть як слід! Ти й забудеш, що на тобі всі ці лахи були. Дадуть ліки, покладуть на зручний стіл, ти трішки постараєшся і народиш нам сина або доньку.

– Сина! – впевнено прохрипіла я, встаючи, сама не відаючи, як.

– Сина! – сказала вона мені пошепки, але твердо.

– Сина! – долинуло у тролейбус через зачинене вікно.

І Клара пішла – саме пішла, а не попленталася, народжувати сина.

Тобто пішли вони – разом, як завжди.