Читать книгу Відображення - Михайло Блехман - Страница 9

Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.

Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок і необ’ємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам’ятник Шевченку.

Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.

Та які там дві краплі – справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король – на поштовій марці, а цар – на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.

– Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. – У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?

– Чому тебе так зацікавили бороди? – посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.

– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – підійшов до них Зиновій. – Про що це ви так натхненно розмовляєте?

– Татку, ти не уявляєш, наші царі – наш і англійський – це, мабуть… це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! – сповістила Клара головну, феєричну новину.

Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.

– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивої, чудернацької дерев’яної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. – Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.

– У них там, – додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсім навіть король. Як ваші справи, Володю, що новенького?

– Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.

– А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

– Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

– Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.

Він знову засміявся і додав:

– Так що, нехай вже буде яка завгодно!

Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.

– Татку, ну ти зрозумій, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, – який же він король, якщо вилитий цар?

Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:

– Будь-який король, зайчику, в душі – цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?

– Звичайно! – підтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.

Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.