Читать книгу Відображення - Михайло Блехман - Страница 4

До війни Клара разом із Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем жила в дуже привілейованій трикімнатній квартирі, звичайно ж, ізольованій, у, мабуть, найпрестижнішому районі Харкова – Нагорному, на Пушкінському в’їзді. Марія Ісааківна працювала інженером-будівельником, керувала найважливішими проектами і спроектувала величезні електростанції – на Севані, на Балхаші, та що там, по всьому Союзу.

Народилася Марія в Білорусії, в єврейському містечку Речиця, на Дніпрі.

Взагалі-то, вона була Мері, а не Марією, але Мері може бути лише княжною, а яка там княжна із Речиці? Її тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всій губернії, а неня, Клара, вважалася неосвіченою і у неї було восьмеро дітей. Особливої освіти вона дійсно не мала, але й зовсім неграмотною не була, просто коли ж вивчишся, якщо чоловік з ранку до вечора у майстерні, а у неї вісім малят на руках?

Втім знала вона більше багатьох «грамотних». До неї приходили за порадою зі всього містечка, як до Санчо Панси на острові, і поради вона завжди давала слушні – жодного разу за все життя поганого не порадила.

З вісьмох дітей у неї було дві дівчинки, Мері і Хая, всі інші – хлопчики, вони, коли виросли, стали соціал-демократами і загинули – одні саме тому, інші на війні, – не саме тому, а просто загинули.

Один з братів виявився математиком. Він довів теорему, яку неможливо було довести, точніше сказати, завдяки нелюбому багатьма духові протиріччя, заперечив аксіому. Тобто це була не аксіома, бо аксіому заперечити неможливо, але Арон не погоджувався з тим, що це – аксіома, і тому й заперечив її. Петербурзька імператорська академія, яка вміла цінувати непересічне, нагородила його срібною медаллю, тільки Аронові довелося змінити ненаукове ім’я Арон на більш прийнятне Аркадій. А прізвище – Крупецький – і так звучало майже як Обленський чи навіть – якщо абстрагуватися від неважливих дрібниць – майже як якийсь-там Голіцинський.

Старші у родині були постійно зайняті, тож Мері призвичаїлася всьому учитися самостійно. Коли Мері була маленькою, вона пішла на Дніпро, що розлився аж до обрію і тільки недосвідченому або надто романтично налаштованому споглядачеві може здатися дивним при тихій погоді.

Насправді ж, навіть біля самісінького берега було повно ям та вирів, не кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлітньої людини.

Але Мері ніхто не навчив тому, що має бути страшно, та і взагалі ніхто її нічому, крім читання та письма, не вчив, а на річці ця наука не згодилася. І вона увійшла у воду так само, як до татової майстерні роздивлятися нову шафу, або до матусиної кухні – понюхати і скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мері просто випливла і попливла, і їй це сподобалося. Потім вона – також сама – навчилася перепливати Дніпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що виявився зовсім звичайним, і повертатися додому до обіду.

Клара пішла натоптаним шляхом. Якось, коли вони гостювали у Речиці, вона також вирішила сходити на Дніпро, подивитися що там до чого та скупатися. Їй було аж цілих шість років, але вона ще не знала, що для того, аби пливти, треба вміти плавати, – просто взяла і втекла на Дніпро, тим більше, що до пляжу було рукою подати, навіть такою маленькою, як у неї. Ніхто і не помітив нічого – ну, вийшла дитина за хвіртку, що тут такого, у Речиці? Ні погромів уже, ні війни ще і вже, ні навіть банального грому з блискавкою. Клара бігла собі, радіючи життю, як потім зі школи додому, наспівувала «Сміливо у бій підемо» і з розбігу влетіла у воду, що з берега здавалася безпечною, як свіжий суп у старенькій, ще бабусиній, мисці. Це було дуже смішно і весело, але дно раптом провалилося у бездонну підводну яму і потягло Клару за собою.

Кілька разів їй вдалося випірнути, але щоразу те давалося все важче. Врешті сил виринати не лишилося, і вона вирішила більше й не намагатися, адже все одно сенсу у тому не було ніякого. І тут я уявила собі, як засмутиться неня, коли дізнається, що я втонула, і вирішила заради неї ще раз випірнути, в найостанніший раз. Цієї самої миті її помітив моряк, молодий хлопець, котрий щойно спустився до Дніпра скупатися. Не роздягаючись, він стрибнув у воду, витягнув сміливу дитину і відніс до Марії.

Неня усе-таки засмутилася, але якби я втонула, уявляю, як би вона тоді запечалилася! Значить, завжди треба намагатися випірнути ще раз – а може, хтось якраз буде проходити повз і допоможе.