Читать книгу Відображення - Михайло Блехман - Страница 5

Мері була прекрасною: з густим, звичайно ж, темним волоссям, величезними, аж трішки більше, ніж треба, очима і зневажливою посмішкою.

У шістнадцять років Мері вийшла заміж за Зиновія Стольберга, дуже енергійного, непересічного і підприємливого юнака, а за три роки, в останній із буремних 20-х років, народила Клару і покинула чоловіка, тому що той дратував її своїм сприйняттям буття. Власне, не думками своїми як такими – вона Зиновія не слухала – а самою наявністю у нього того, що він вважав власною думкою.

Взагалі-то Зиновій був Зиновієм приблизно так, як Арон колись був Аркадієм. Офіційно його звали Залманом, тому формально Клара була не Кларисою Зиновіївною, а Кларою Залманівною. Зиновій, щоправда, хотів назвати доньку Єленою, але наявність власної думки спрацювало на гірше, тож вийшло врешті так, як вважала правильним Марія: хлопчика треба називати на честь дідуся, а дівчинку – на честь бабусі.

Після розлучення, до війни, Зиновій інколи бачився з Кларою, і було це зовсім для неї нечасто – так нечасто, що й майже не було…

У Харкові – першій радянській українській столиці – Марія вчилася в будівельному інституті і була там найкращою студенткою: якщо у чотири роки людина випливає у Дніпрі, то в двадцять вона точно не потоне на суходолі, якою б нерівною та твердь не була.

Дискутувати з нею було неможливо, точніше, даремно, бо логіка та аргументація у неї були навіть не залізними, а з якогось навіть ще не винайденого тугоплавкого металу, і студенти, в основному фронтовики, що недавно змінили будьонівки на кашкети, банально казали, що у неї чоловічий розум. Проте вона таки була жінкою. З косою довкруж голови, з величезними очима, з умінням переплисти через будь-яку ріку, як би важко не давалося усіляким відомим рідкісним птахам долітати до середини тих рік.

Щоранку вона ішла з Пушкінського в’їзду на Сумську вулицю, посміхаючись летючій золотавій махині Будинку проектів, і світло-сірому хмарочосові Держпрому, і будівлі Уряду, що будувалася на безкраїй, як уся її країна, і безкінечній, як усе її життя, площі Дзержинського. Життя тільки-тільки починалося, і в місті ще не було найкращого у світі пам’ятника Тарасові Шевченку, і не було навіть Дзеркальної статуї, яка – вона ще не знала – буде схожою на її шифоновий шарфик. Підбори слухняно стукали по слухняній бруківці і боязкому асфальтові, в портфелі були виконані – краще, ніж у будь-кого на потоці – домашні завдання, в тубі – найкращі у всьому інституті креслення.

Безкінечна у своїй величавості Сумська пролинала повз неї і текла далі, вниз, повз царські будівлі, повз будинку Саламандри, повз ошатного українського театру, впадала в Миколаївську площу, на котрій Марії підморгували своїми сяючими вікнами будівлі, спроектовані ще до революції академіком Бекетовим, а ще далі виднілася спокійно-сіра, без будь-яких зайвих надлишків, будівля, збудована зовсім недавно, в 1925 році.

У вихідні дні Марія звертала з Миколаївської площі на поважну Пушкінську, гуляла там, де ще не було і, здавалось, не могло бути ні рейок, ні трамваїв. Вона йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першої гільдії. Далі – повз будівлі архітектора Бекетова, що нагадували новорічну гірлянду або жовтневий феєрверк та котрі підносили Пушкінську до вповні заслуженого нею звання стовбової дворянки. Вона ішла на свій, неможливий без неї Пушкінський в’їзд – готуватися до лекцій, читати, креслити, рахувати на логарифмічній лінійці.

А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звідки головним щастям сяяло для них безкінечне життя.