Читать книгу Відображення - Михайло Блехман - Страница 8

Роза була родом з містечка під Маріуполем, його – Маріуполь – потім перейменували у Жданов. А Семен був з Латвії, з Лібави, тож Самуїл знав кілька фраз латвійською мовою. На лібавському ринку завжди відповідали, якщо хтось звертався на ідиш і тим більше латвійською, тобто ідиш там дуже поважали. А якщо звертався російською, могли й не відповісти.

Рідні брати Семена одразу після революції переїхали до Уругваю, добре там влаштувалися, відкрили кожен свою справу. Один – Мойсей – на пару тижнів вернувся був у Лібаву, аби провідати тещу, і тут почалася війна. Він там і загинув під Лібавою, в ополченні. Зате Абрам відкрив у Монтевідео м’ясну лавку, поставив дітей на ноги. А потім до влади прийшли фашисти, які до бізнесу і до євреїв ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переїхати до Ізраїлю.

Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого – Сенею або Сьомою. Та там усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?

Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він, хто б їх і тягав?

У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у Ворошиловграді був будинок-музей Ворошилова, і про нього – про Ворошилова – їм і у школі багато розповідали.

Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж оглухли, – «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Богові відомо.

У початкових класах, та і в п’ятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно – до шостого класу мало хто і залишився.

Влітку, разом із Грицьком, найкращим другом Самуїла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх – і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним – мізинцем.

Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.

Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.

І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.

Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти – й не придумаєш, що може бути дурнішим.