Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 2

Кожна людина для мене як окремий всесвіт, у якому діють свої закони існування, критерії краси, мірило правди, принципи добра та зла. Цей всесвіт лише трохи схожий на інший, він живе за тими самими фізичними законами. Але коли ці світи раптом зіштовхуються, то відбувається певна зміна всередині них, трансформація усіх їхніх законів, хоча б на певний час, навіть найкоротший. Іноді, щоправда, буває сутичка, схожа на нуклеарний вибух, що все змітає вщент, до попелу.

І тому страшенно цікаво спостерігати за людьми. Ці істоти стають для мене прибульцями з власної планети, яких приємно аналізувати і розкривати. Звісно, за параметрами свого світу, адже я теж – прибулець. Тільки в цій ситуації важливо не зайти на орбіту існування того іншого всесвіту, аби нічим не порушити законів його побутування. Аби відсканувати його у його ж звичних умовах – природних, як правильно зауважили б мені зараз біологи.

Інтернет у цьому аспекті стає важливою допоміжною ланкою, щоб показати суб’єкт. Там є все про нас і навіть більше, ніж ми хотіли б. Соціальні мережі стійко увійшли в наше життя, і часто-густо ми навіть не помічаємо, як вони починають ставати нашим реальним життям, бо ми годинами сидимо у тих «мордокнижках», «пташках» і якихось «грамах»… Чому ж ми так залазимо в цю псевдореальну царину?! Відповідь є надзвичайно простою, як і все геніальне. У віртуальному світі все ідеально: ми завжди щасливі, усміхнені, мудрі й авторитетні, нам завжди є чим і перед ким похизуватися, отримати купу схвальних «лайків», а недоброзичливців і нахаб миттю можемо стерти з лиця «своєї землі» одним натисканням курсора на моніторі. Там ми – володарі свого щасливого життя, ми – боги на своїй планетосторінці. Оманлива дійсність, яку і знищити назавжди можна одним натисканням пальця.

Отак непомітно змінилася наша реальність. І не тільки в нових технологіях справа. Але й у тому, що перш за все змінилися ми самі. Бо більше не потребуємо довгих розмов і читання повільного, романтичного наративу, не прагнемо усамітнення у своїх роздумах і міркуваннях. Ми втратили відчуття довершеності життя, його глибини і світла, ми просто збайдужіли в гонитві за якимсь ірреальним для більшості успіхом, постійним прагненням адреналіну, накопиченням насправді зайвих речей, які нам заповзято нав’язує реклама. У нашому суспільстві виявився кожен сам на сам, кожен сам за себе, без відчуття міцного плеча і такої покірно-залежної ніжності минулого. Усе змішалося, усе змінилося в сучасному світі.

Від цього мені дуже сумно, і перспективи такого суспільства, навіть цивілізації, теж відповідні. Не хочеться здатися фаталісткою, але схоже, що ми вже пройшли ту точку неповернення, коли була можливість усе змінити на краще, повернути хід історії в інше русло. Цивілізації гинуть, цивілізації народжуються. Нам достеменно не відомо чому, до прикладу, зникли майя, інки, якщо дивитися ще глибше і вірити давнім історикам, як-от Платону, то чому і куди зникла цивілізація атлантів нам тим паче не відомо. Але ж причина таки є! Завжди кінцеві передує якась дія або бездіяльність. Зрозуміло, що байдужа і знавісніла, хижа і кровожерлива сьогоднішня цивілізація теж в умовах часу «Ч». Тваринне обличчя людської культури вийшло на перший план. Ми програли найбільшу битву, війну інтелекту й грубої сили. Зникає інтелігентність, просвітництво, висока культура і духовність людини. Прагматизм каже, що це невигідно і навіть згубно для повсякденного ситого і щасливого життя. Ми нищимо всі шаблони й стереотипи минулого. Ми живемо зграями, і в кожного з нас свій вожак.

Пригадую 11 вересня – день більш ніж п’ятнадцятирічної давнини. Коли я поглянула у телевізор без звуку, який на всіх каналах демонстрував одне й те саме, першою у моїй голові зринула думка, що почалася остання в історії людства війна. Жах був такий само глибоко німий і кричущий, ніби на ваших очах загинула жива людина. Себто ефект присутності в сьогоднішньому світі, навіть на відстані у континенти, практично стовідсотковий. Реальність стискається до неймовірно малих розмірів і відсутності відстаней, ми стаємо ближчі одне до одного і – о, парадокс! – значно далекі від розуміння самих себе і всіх, хто нас оточує. Світ кардинально ділиться на чорне і біле, яскраво демонструючи людині, що вона є істотою колективною і тому взаємозалежною у своєму житті від інших. Що її особиста воля і бажання як біологічного виду малозначні перед цілями і бажаннями сильніших і настирливіших колективів, а ті у свою чергу – ніщо перед загальними законами еволюції.

Чому тоді американці проковтнули той теракт 11 вересня?! А чому вони не відповіли на катастрофу, що сталася з польським літаком над Катинню? Те ж саме стосується і збитого літака над Україною в зоні бойових дій… І власне – самої війни на сході України і багатьох інших гарячих точок, яких стало аж занадто багато. На мій погляд, відповідь є простою, хоча для багатьох глибоко неприйнятною: або людство йде складним і довгим шляхом навчання не завдавати удару у відповідь, адже все це дається кривавою ціною, але такі вже закони всесвіту, у якому успіх залежить від того, що саме ти готовий заплатити за нього, або ж ми готуємося до пекельного бою, в якому «пан або пропав». І тут уже нічого не треба буде пояснювати, бо не буде кому, як казав великий Ейнштейн: «Четверта світова війна буде з каменюками і палицями».

Усе розвивається по спіралі, й достатньо пригадати жорстоку історію переходу від первісного суспільства до стародавнього світу, виникнення шумерської цивілізації (читай писемність) у IV ст. до н. е., її розпаду і становлення.

Процеси, які відбуваються нині, такі самі глобальні й навіть глобальніші. Вони стосуються не тільки суспільно-політичних векторів, а й психологічно-філософських аспектів, під час яких критична маса знань і досягнень добігає краю, переповнюючи всі можливі параметри негуманного існування й радикалізації людської спільноти. Коли точка неповернення уже пройдена, ми змушені або прийняти нікчемність і зацикленість людини на самій собі з її неконструктивними матеріалістичними прагненнями і вкрай невтішними наслідками, або створити щось нове і неймовірно високе у своїй духовності та гармонійності існування. Хоча для мене особисто це виглядає вже нездійсненним. Хіба що з’явиться той великий філософ, месія, який би вказав нам, що ми повинні зробити з цією розрізненою купою знань і технологій, щоб не загинути, а навпаки, здійснити цивілізаційний стрибок уперед, пройшовши увесь цей бруд вікон Оверона, панування ненажерливості над культурою, і опинитися у високодуховному та високорозвиненому суспільстві майбутнього, у якому буде подолано хвороби, де кожне людське життя – така ж цінність, як і своє, у якому звучить Вівальді, Шопен, а люди із захватом читають… Рай на землі.

Натомість – гроші, акції, біржі, індекс Доу – Джонса, крос-курс і таке інше. Людство потерпає від захланності, консюмеризму кількох багатіїв світу. Природа є такою невичерпно багатою і щедрою, вона дає нам усе, що необхідно для життя, тільки треба це вчасно і вміло застосовувати і встигнути зібрати. Анекдот з аборигеном під банановою пальмою, поширений як в Україні, так і у віддалених країнах, виявляється дуже наближеним до істини. Банальна істина, за всієї її непривабливості. Однак комусь треба непомірно багато, а комусь – взагалі нічого. І саме оті, кому нічого не треба і кому потрібно все, створюють дисбаланс, бо природним є щось потребувати для свого життя і розвитку. Розвиток же без бажань не можливий, а тому створює надлишок для тих, хто нелінивий та охоче користає з того, що нікому не належить і лежить під ногами. Таким чином розвивається історія нашого часу, коли нахабніший і активніший бере все, а дехто навіть і з лишком. Той хтось уже не може вийти за рамки загальноприйнятного, а вже все прибрано до рук того першого, і тепер він уже диктує ціну, другий в таких умовах приречений на виживання і болючу смерть.

Для природи ж дезактивація одного індивідуума нічого не означає. Навіть сотні, тисячі, десятки сотень тисяч і навіть мільйон при популяції у 10 мільйонів осіб – виправданий ризик в еволюції. Жахливо звучить те, що в разі виживання лише двох найкращих з 10 мільйонів жорстока еволюція вважатиметься виправданою. Тож не будь одним серед багатьох – будь кращим! І природа не знищить людство чи людство – само себе. Непогані аргументи, правда ж?!

Цей роман з’явився з оповідання, написаного кілька років тому. Коли світ ще тільки входив у стадію ризику, мінливості й негарантованості всього прийдешнього. Зрештою в нашому світі ніколи ні на що не було гарантій. Тобто цим твором мені вельми хотілося показати читачеві, як стрімко твориться тепер історія, якою вона була на самому початку змін, до появи у нашій свідомості боїв, бомбардувань, повстань і локальних війн. Дай Боже, щоб усе це не було провісником великої, глобальної війни на знищення нашої цивілізації. Щоб ми побачили ще своїх внуків і правнуків, зліпили з ними пасочки з піску на березі ніжно-прохолодного моря у спеку. Тому насолоджуйтеся цим розміреним читанням, цим світлим життям зі здоровими амбіціями, прагненнями і сімейними цінностями. Хай це стане втіхою та ілюзією, що «у нашому світі все стабільно і все буде добре», адже кажуть, що думки змінюють дійсність. Може, все ж таки ще не пізно. Принаймні журналістка Олена, від особи якої ведеться оповідь, дуже вірить у це.

Щиро ваша з надією і вірою,

Ніка Нікалео

Усі події цього роману є вигаданими, усі збіги імен і прізвищ є

випадковими, їх немає у реальності

Здається, що то було так давно, Коли в руках тримаю цей альбом, Нам було абсолютно все одно, Не маючи нічого мати всьо, За гроші не купити тільки час, Він всіх нас методично поділив, Когось він опустив, когось підняв, А є на кого взагалі забив.

Кузьма Скрябін. Старі фотографії