Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 6

Десь опівночі пролунав дзвінок.

– Альо?! – вичавлюю заспаним недобрим голосом.

– Привіт! Це Нінка з Чикаго.

– З «Чи-ка-го»? – намагаюся пригадати, в якому нічному клубі я була востаннє і з ким там познайомилася.

Але ж тієї дискотеки на Науковій вже давно немає!

Пащенко починає крізь сон незадоволено буркотіти:

– Та пошли його, того козла! Нормальні люди сплять давно!

На іншому кінці дроту не витримують:

– Нінка Ондорська – я! З Чи-ка-го!

– А-а, – до мене сонної врешті дійшло. – Боже мій, Нінко! А котра ж там у вас година?

– Там? Не знаю. А тут у Львові – пів на першу ночі, – радісно повідомляє.

– То ти в Україні? – доходить до мене, мов луна на Еверест.

– Ну, та так! Ось ніяк не звикну до іншого часового поясу, – пояснює. – А ти вже, певно, спала?

– Ага. Вибач, просто я лягаю не пізніше одинадцятої.

– Ну, тоді дрихни. Я завтра тобі зателефоную, – і додає: – Так хочеться побачитися! Десь посидимо, га?!

– Ну давай! Добраніч.

Вимикаюся і падаю на подушки, щоб далі снити щось хороше. Судячи з того, яка я була незадоволена дзвінком, мені бачилося щось прекрасне… Цілую мимохіть Пащенка в шию. Він мене щипає за дупу і каже: «Ні, Лялько! Спи! Рано прокидатися». А я що? Просила щось хіба? Однаково неприємно. Гад!

В обідню перерву ми зустрілися з українською американкою в одному з модних ресторанчиків поблизу площі Ринок і поруч мого офісу.

Зауважую її струнку, як у Майї Плесецької, поставу за столиком у кутику кафе, в якому панує кабінетно-камерний затишок, чути лише голос кавомашини. Нінка белькоче з кимось по телефону. Вона все така ж енергійна, весела й запальна.

– А ти пригадуєш, як тут у сусідній брамі був магазин одягу «Воронін»? Ще тоді, коли ми у школі вчилися. Майже всі наші хлопці собі тут на випускний костюми купували. А тепер триповерхова кав’ярня.

Вулицею на неймовірно високих обцасах і відповідно такої самої довжини, а точніше, короткості, спідничок, проквиляли дві львівські панянки, тримаючи одна одну за руки і кривуляючи ніженьками, наче богомоли. Сяк-так вони добрели до входу кафе й одразу вчепилися руками у клямку вхідних дверей. Смішно?! Тільки не тоді, коли ти сама змагаєшся за цілісність своїх колінних суглобів і дорожезного взуття.

– Ні, не пригадую, – наче вибачаюся і зітхаю.

– Ну та як нє?! Он на розі була ювелірна майстерня – вона і зараз там. Глянь, он дівки шкандибають туди! – Нінка радісно сплескує руками. І враз заспокоюється.

Ми посміхаємося одна одній.

– Боже мій, Нінко, та ти зовсім не змінилася! – всміхаюся.

Прискіпливо розглядаю її і зауважую тонесенькі смішинки довкола очей. Але для чого це казати? Хіба ж це не природно? З трьома кіндерами, але в такій чудовій формі, мов модель! Тому декілька тоненьких зморщок, то пусте!

– Дякую, – радісно лепече вона й робить комплімент алаверди.

– Я не сподівалася, що ти так швидко прилетиш, – кажу, ніби вибачаюся за нічну розмову. – Ти ж писала, що збираєшся аж зимою.

– А я змінила свої плани. Можу собі дозволити. Адже я сама собі начальство.

Нінка якось обмовилася, що має власне рекламне агентство у Штатах.

– Бізнес-леді! – щиро заздрю, бо хто така я?!

– Я дуже рада, що зараз з тобою розмовляю. Ти тільки подумай, скільки років ми не бачилися?! Як ти, твій журнал?

– «Мій журнал»! Якби ж то, – задумуюсь над сказаним. – Так, нічого серйозного. Ось запропонували нову тему вести.

– А яку? – зацікавлено.

– Натякають на автомобільну.

– Дивно… Журнал жіночий. Невже думають, що для нас нічого цікавішого окрім машин немає, – сміється моя співрозмовниця, – а секс, мода, діти…

– Про все це ми вже пишемо, – відповідаю.

– Тоді треба подумати, – серйозно замислюється. – Подорожі!

– Є, – кажу із посмішкою.

– Ну добре. Подумаю і щось підкажу, – обіцяє Нінка. – Ти ліпше про себе розкажи. Чи задоволена роботою? Зарплата хороша? У наших глянцях гонорари зашкалюють! – і вона по-американському великим і вказівним пальцями показує літеру «о».

– А я в основному покладаюся на свого чоловіка, – сумно констатую. – Зрештою, як і більшість українських жінок.

– Хм, дивно. Проси підвищення, коли висунеш нову ідею. Мусять дати! – обнадіює мене. – Ми таке вигадаємо – загойдаються! – і раптом: – А діти? Коли ж ти плануєш? Чи може проблеми якісь? – говорить уже зі співчуттям.

– Та немає жодних проблем. Просто мені здається, що я ще не готова. Хочеться щось здійснити. Якусь кар’єру зробити абощо.

Насправді мені ця тема вже обридла. Усі постійно запитують про дітей, наче у мене в житті не може бути своїх особистих цілей. І взагалі, питання недоречне й нетактовне, бо якщо немає певної мети, як у мене, то справді можуть бути проблеми і тоді вже зовсім не потрібно обговорювати цю вразливу тему. А якщо криза в сімейних стосунках, як у мене?! Але ж люди такі доброзичливі, що аж гай гуде.

– Ну, так і роби! Бери приклад з мене.

Ото вже, Нінка й справді зразок для наслідування.

– А малі твої з ким? Невже чоловік погодився?!

– Він у мене такий! Усе розуміє. Але в нас є домогосподарка. Тож ноу проблем! Агентство залишила на свого заступника. Він у нас гей, – підсміюється, – та з такими людьми дуже комфортно працювати. Хоча мені буде так жаль розставатися з ними всіма, бо за півроку ми плануємо перебратися в Маямі. Там і тепліше, і спокійніше.

Заздрю їй білою заздрістю. Мені все це видається надзвичайно феєричним.

– А насиджене місце чим дошкулило? – дивуюся я.

– Чикаго?! – здивовано перепитує. – Та ти що?! Там же постійно стріляють. І білих – на пальцях перелічити.

– Як це «стріляють»? – округлюю очі від здивування, а перед очима постає багряна пелена.

– Дуже просто: проїжджаєш поблизу негритянських кварталів і чуєш постріли. Мій чоловік уже купив собі якусь там «емку», чи як її. Для впевненості. А нещодавно на сусідній вулиці якийсь маніяк розпотрошив стару бабку. Видовище було-о! У всіх новинах показували. Бо це вже його третє вбивство. Гидота, ще й яка!

Мені робиться зле від її оповідей. А ще кажуть «жити, як у США; працювати, як у США». Та там же просто страшно! А тут хоч і притискають тих нещасних українців, хоч і дусять їх податками і новими обмеженнями, але всі мовчать і терплять. Терплять ті реформи, тарифи… Хоча це все справді ліпше, без стрілянини.

– Нінко! А не шкода тобі, що ти з такої благополучної європейської країни, як Чехія, чкурнула в ті урбанізовані Штати? – запитую я з нерозумінням.

– Ні, ну що ти! – відмахується від запитання Ондорська, попиваючи запашну колумбійську каву. – Все що не робиться, робиться на краще. А я люблю ризик і мандри. Для мене тупцювання на місці – смерть! У житті мені потрібна динаміка, розумієш?!

Як же тут не зрозуміти! Куди вже більша динаміка, як маніяки-убивці за рогом, карколомне ралі під кулями, а між тим робота і дім з трьома дітлахами! Американські гірки, одним словом. Тут ще бракує вранішніх пробіжок і вечірніх променадів. Мазохістка якась, Господи помилуй!

– Нінулю, треба ж і собі трохи часу приділити, – повчаю приятельку, співчуваючи інтенсивності її життя.

– Ну ти даєш! Я тричі на тиждень у фітнес-зал ходжу, – посміхається Нінка.

І тут встигає! Справжній екшн!

– Я звикла за собою доглядати, коли ще моделлю підробляла. Після народження першої дитини, – уточнює вона, – грошей бракувало. То я тоді й у басейн ходила, і педикюр-манікюр регулярно робила. А тепер лише раз на два тижні.

Мої очі скоса дивляться на її ідеально полаковані нігті.

– Боже, а які там панянки дефілюють! Усі на одне обличчя, з розкішними бюстами, білосніжними усмішками й копицями волосся, що спадає з плечей.

– Родина чи що? – наївно вимовляю я.

– Ага! З силіконової долини, – сміється Нінка. – Пацієнтки пластичних хірургів. А це дуже об’єднує, як спільні цілі і мрії. А схожі, тому що еталон один – Барбі.

– Хто? Лялька?! – Нінка, певно, має мене за відсталу дурепу з третього світу.

– Ондорська! Дулянська! – вигукує чоловічий голос, і на нас суне здоровенне волохато-бородате чудовисько в сонячних окулярах.

Повітря наповнюється ностальгією, що висить, наче димова запона з липким і пахучим ароматом бабусиних парфумів «Красная Москва»[4], шкільною пліснявою і ватрушками з буфету… Стіни кав’ярні, вкриті старою, але відреставрованою штукатуркою, змінюють у моїх очах свій колір на брунатно-коричневий із шерехкою, колючою поверхнею.

– Кошпан?! Юрко! – радісно викрикує екзальтована Нінка й кидається в масні обійми боввана зі щасливою усмішкою.

Я тримаюся більш ніж стримано. Ми ніколи з ним не були аж такими близькими. Усміхаючись, просто подаю йому руку. Він її потискає, зовсім не образившись на моє холодне ставлення. Сідає за наш столик на запрошення Нінки.

– То як ви тут опинилися? Це ж треба! Я в цьому кафе щодня граю, а однокласників зустрічаю вперше за кільканадцять років, – із задоволенням повідомляє якийсь чужий і незнайомий «дядько».

– Так ти консу закінчив, чи що? – запитує Нінка, любовно обвивши рукою його шию.

Вони раніше зустрічалися якийсь час.

– Та де там! Мрія не здійснилася, – скрушно похитує головою модний довгобородий дядько Юра. – Батьки були проти. Я мусив п’ять літ на фізматі відмотати. Але природа бере своє: спочатку лабав на весіллях, а потім знайшли менеджера і їздимо трохи гастролями. У цьому кафе – моє постійне місце, – вже із задоволенням продовжує він. – А що?! Платять добре. Плюс замовлення, виїзні концерти. Купив будинок за містом. Дружині – «Тойоту Метрикс». Зі Штатів, до речі, привіз.

Яке ж брехло, холєра ясна! І навіть оком не моргне.

– Ех, Нінуль! А пам’ятаєш, як ми із тобою?!

– Я нічого не забула, Юронько! І завжди-завжди в тебе вірила! – правдиво зізнається колишня подруга, підморгуючи. – Якби залишилася тут, то це я б і їздила на тій «тойоті»!

– Та не матлош! – сміється волохата чорна гора. – Тебе такі пацани возили, що ти мене і в розрахунок не брала. От, ані краплі не змінилася!

Юрко по-дружньому цілує її в щоку і притискає до своїх, ніби гумових, надутих повітрям, грудей. Тендітна й легка, як бабка, Нінка топиться в його обіймах. У її очах я читаю сум. Чи то мені здалося?

За дві години в товаристві вайлуватого однокласника та його друзів по гурту ми добряче «дрінканули». Та як кажуть: не вмієш пити, сиди і жери! Але ж ні – Ондорська так наквасилася з тим Кошпаном, що ми її попід руки ледь до таксі дотягли. Хоча Юрко той ще фрукт, міг би свою колишню дівчину і на руках занести. Раніше бігав за нею, як курча за квочкою. Слина аж на бороду крапала, а сьогодні на вухо мені кинув: «Ну й набамбурилася вона! Бридка, як слимак». Та сам він – равлик вагітний! Ейнштейн незакінчений, помножений на зародок Ростроповича! «Тойоту» він дружині купив. Ага, так я й повірила. Це, мабуть, вона йому все купує. Давно знаю, що він одружився з якоюсь тіткою, на десять років старшою. Купляв у неї на базарі запчастини до своєї задрипаної «вісімки» і пригрівся. А в жіночки його хата є, бізнес є, син від першого шлюбу теж є. Безсонних ночей над ліжечком проводити не доведеться. Якраз те, що й треба нашому інфантильному Кошпану. А от що стосується музики – то тут усе чистісінька правда. Може, і був би він на своєму місці, якби батьки йому все не перемакітрили тим фізматом. Професори, що тут скажеш, бачили своє єдине дитя в науці.

У Нінки дорогою до її колишньої квартири, у якій тепер замешкала сестра Ондорської, безперервно тарабанив телефон. Скільки я не намагалася її розбудити – не могла. Та, коли я витягала мобільник із її торбинки, вона враз прокинулася, схопивши мене за руку. Я аж сторопіла.

– Ти чого? – питаю заскочена.

– Нічого. Не треба відповідати, – і затягнула блискавку на сумці. – Я знаю, хто це.

Попри майже тверезе пробудження Нінці без моєї допомоги все ж не пощастило б добратися до її дверей.

– Нарешті! Зовсім одуріла. Та твоя стара потвора півслова не дає вставити, – констатувала її заспана сестра, відчинивши нам двері. – Ой, вибачте, я вас не помітила, – промовила жінка вже мені.

– Та нічого, я піду, бо мене там унизу таксі чекає, – зорієнтувавшись, відповіла я, почуваючись ненавмисне втягненою в якусь сімейну таємну історію.

– Ні-ні, Лєнко! Ти нікуди не поїдеш, – заперечила розквашена Нінка і гримнула за мною вхідними дверима. – Ще не пізно, лишень… о, за п’ять дванадцята! – і раптом цілком тверезо: – Чоловік з тобою через мене точно не розведеться. Передзвони!

Сестра метала блискавки то в мій, то в її бік. Довелося тікати, майже проламуючи чолом броньовані двері, які ніяк не хотіли піддаватися. Я бігла бетонними сходинками сталінської багатоповерхівки, а в голові свердлило дірку запитання: хто ж та «стара потвора», про яку обмовилася сестра? Нінчин чоловік? Можливо. І те, що вона про нього до цього дуже прихильно відгукалася ще нічого не означає.

Коли я повернулася додому, Пащенка не було. Стало якось дуже самотньо і ревниво-напружено. Дзвонити? Чи не дзвонити? А чому це його так пізно, о пів на першу ночі, немає в хаті? Де його чорти носять? Або з ким? Ні, з ким я знати не хочу, це зайвий біль і клопіт. Я маю право вимагати, щоб він був удома.

О другій прийшов. Тихо ключем відчинив двері, прийняв душ і влігся поруч. Я встигла передивитися телефон. Вже увійшло у звичку! Проте однаково нічого – усе одне і те ж саме. Та чого ж мене так ревнощі з’їдають? Я наче той Отелло.

– Ляль… Ляль! Ти що, спиш? – гладить мене по нозі.

Я вдала, що сплю. Не хочу нічого. Так нечесно. Там десь ходити, а тут вдавати, що все добре. Я завжди думала, що мій чоловік не такий! А який?! Інакший, добрий, чуйний, уважний і люблячий, але… Усе вже попливло у сизо-фіолетовому димі й затягувало мене в паралельну реальність сну.