Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 5

Наступною моєю віртуальною співрозмовницею стала не просто моя колишня однокласниця, а також колишня однокурсниця Ніна Ондорська. Ото вже у неї життя – сюжет абсолютно кіношний! Можна знімати справжній блокбастер з голлівудськими ефектами. Може, я ще й сценарій до фільму напишу? Хтозна…

Нінка була писаною красунею з модельними формами і волоссям, як у мавки з «Лісової пісні», до пупа. Хлопці довкола неї вилися табунцями ще тоді, коли ми всі встановлювали олімпійські рекорди зі стрибків у резинки на шкільних перервах. Нінці це було не в масть. Скакати вона могла лише з почуттям власної гідності, яке дозволяло їй займатися цим виключно з високо піднятою головою. Від цього частенько страждав її ніс, який щоразу цілувався з асфальтом. Після кількох невдалих спроб наша красуня забила на нас і гру, кинувши: «Та ну вас, з вашими дитячими іграми!» Ми не сумували, вважаючи її злегка дивакуватою.

Тому Ондорська від нас сепарувалася і з однокласників товаришувала тільки зі своїм портфелем. Тоді ще не було новомодних наплічників з купою висячо-стирчачих котопсів та інших американських прибамбасів.

Нінку зі школи забирали старші хлопці (а в тодішньому нашому розумінні – просто дядьки). Одного дня на одній машині, а іншого – на другій.

Через таке розмаїття в неї склалася не надто скромна й начебто неавторитетна репутація. Хоча я вже тоді зауважила, що ті однокласниці, які її відверто зневажали, насправді люто заздрили Ондорській і навіть у чомусь намагалися її наслідувати. Це проскакувало в манері розмовляти з хлопцями, періодично поправляючи волосся; наносити макіяж (до цього ніхто цим не грішив); стиль одягу теж змінився, тобто дівчата відмовилися від простецьких совдепівських підколінок і не так отетеріло летіли в перервах пострибати на шкільному подвір’ї.

Після закінчення школи Нінка успішно вступила на факультет журналістики, де про її сексапільність одразу ж почали складати легенди. За шкільною звичкою ми не намагалися потоваришувати. У неї була своя компанія, а в мене – своя. Наша красуня постійно тусувалася в мистецьких колах, та й про свою промоцію не забувала. Працювала і на ТБ, і на радіо, і в різних журналах. А по закінченні університету поїхала на практику в Міністерство закордонних справ. Не тому, що знайшла зв’язки, а тому що охочих на те місце не було. Парадокс?! «Навіщо такі потуги?» – дивувалися однокурсники із впливовими батьками. Адже жити у Києві провінціалці десь треба! А харчуватися? Тоді гроші на всю цю замороку взяти де? Бо ж за практику не платять!

Нінка ж собі сказала: «Голова є, руки є – будуть і гроші!» Батьки, покопирсавшись у старих пожовклих записниках, знайшли давніх друзів-киян, у яких і замешкала їхня доня. І пішла працювати, попри практику, на кілька столичних видань, пишучи репортажі.

Трудилася, як бджола у вулику, і натрудила собі купу важливих знайомств. Рівно через рік після закінчення практики її дім струсонула надзвичайна звістка. Радісним криком Нінка повідомила рідних, що запрошена працювати на «Радіо “Свобода”» в Прагу! З усіма можливими звідси обставинами.

«Ото почалося життя!» – не вірила своєму щастю Ондорська. Службова квартира в столиці Чехії, автомобіль для спецкорів, надвисокі гонорари, як для українки, за які вона змогла утримувати не тільки себе, а й батьків в Україні. Не життя – казка!

Пропрацювавши кілька років на вороже колись радіо, Нінка вийшла заміж за дуже успішного бізнесмена з Росії. І переїхала жити у США. Про це я вже дізналася із переписки з Софочкою…

– Олено! Тебе наш Старий викликає до себе, – смикнула мене за руку Жанка.

– А це ще по шо? – я ошелешено витріщила на неї очі. – Хтось бовкнув, що я сиджу в мережі?

– Не знаю. Не думаю, – зморщивши носа, відповіла подруга. – Я чула, як він обговорював якісь проекти зі своїм заступником…

– Звільняють! – я оторопіла від самої лише думки.

Ні, не страшно втратити тут роботу. Я її ледь зношу. Мені зарплатні вистачає лишень на те, щоб іноді вийти на нормальний обід. Але найголовніше, що я не готова була до цього. Та й кредит за свою «сузульку» я частково виплачую сама! Пащенко тільки з тим розрахунком і зробив перший внесок.

– Ну давай, іди. Може, не все так страшно. Та й колонку нікому крім тебе робити, – заспокоювала Жанночка.

Бреше, свинюка. Знає, у чому річ, але мовчить. Тільки очі посміхаються.

Скоренько надягаю туфлі на підборах (під столом я тримаю ноги у домашніх чалапах) і лечу в туалет підправити макіяж і зачіску. Шлепер наш хоч і старий, але завжди всіх працівників міряє від голови до п’ят.

Три хвилини – і я вже готова: ніс підпудрений, губи підфарбовані. А з волоссям, блін, засада якась – ще три дні тому мите. Поспішала зранку. А… збираю в кінський хвіст. Ніхто не помітить! Ґудзик на блузці розстібаю трохи нижче. Звідти звабливо визирають груди у білизні пуш-ап. Перекручуюсь перед дзеркалом востаннє… Хотілося б сказати «ку-ул», але вираз мого спантеличеного обличчя видає внутрішню напругу. Ну коли я вже нарешті навчуся бути впевненою в собі? На курси якісь походити чи що?!

– Добридень, Володимире Павловичу! – намагаюся триматися переконливо.

У кабінеті шефа сидить Захар, його заступник. Обоє, як за командою, вирячуються на моє зімпровізоване декольте, від чого я ніяковію й рефлекторно застібаю нижній ґудзик. На біса я його розстібала?!

– Сідайте, Олено, – несхвально округливши очі, пропонує наш головний. – Як просувається ваша робота?

– На наступний номер колонка вже майже готова, – нахабно брешу, аж долоні впріли.

– Добре. Це добре, що ви так оперативно працюєте, – ніби між іншим зауважує. – Але ми тут із Захаром Івановичем довго радилися й вирішили ліквідувати розділ психологічної підтримки…

Бац! І вазоном з вікна прямісінько у тім’ячко! Так я і думала. Процесор завис… Очі фіксують тільки чорно-білий спектр.

Писати я почала давно, ще в школі. Тодішні мої твори постійно викликали захоплення вчителів-мовників. А секрет мого успіху зовсім простий: я була нахабною брехухою. Чого не знала – те домислювала, чого не було – те вигадувала. Від цього наша стара порепана школа з розмальованими смердючими туалетами і наскрізь трухлявою бібліотекою у творі видавалася урбаністичною будівлею майбутнього з незвичним навчальним процесом. Мене за ці фантазії нагородили грамотою і привселюдно похвалили на загальношкільних зборах. А твір про маму скидався на опис супермоделі з агентства «Еліт» у Парижі. Рідненька, яку викликали особисто до завуча, аж сплакнула. Хоча я насправді бачила її такою! А хіба може бути хтось гарніший за маму?!

Ось так, зрозуміла я згодом, і пишеться усе решта. Моїм улюбленим жанром стала, звісно ж, фантастика, і я почала успішно атакувати всі тодішні газети й журнали: «Піонерська правда», «Студентський меридіан» та інші. Тобто я вже тоді знала, що моє покликання – писати. І писала аж до сьогодні…

Старий провадить своє, не звертаючи ніякої уваги на мій шок:

– Він не надто фаховий. Іноді й зовсім нудний… Правильно я кажу? – звертається вже до заступника.

Захар підхоплює:

– А нам потрібне щось оригінальне, цікаве й головне – актуальне. Розумієш, Олено?

– Я… розумію, – поступово мова таки повертається до мене.

– Ну, може, маєш якісь ідеї? – ніби з цікавістю.

Е, то мене не звільняють! Фу, аж легше стало. І відразу все заблимало, повертаючись до звичної колірної гами. Я замислилася.

– Ти не мусиш поспішати. Якщо на наступний номер колонка забита, то нехай вже, – каже заспокійливо. – А от надалі треба щось змінити радикально. Ми отримали можливість трохи розширити наші обсяги. Тож думай!

– Авжеж, – відповідаю і відразу ж несподівано для себе випалюю: – Я могла би щомісяця писати цікаві історії про те, що на сніданок їдять різні соціальні прошарки і відповідно подавати рецепти тих страв.

Старий тримає паузу. Захар скептично примружив одне око.

– Ні, щось не дуже, – скрививши свої тонкі, як у вовка, губи проціджує він, – креативу нема.

– Ви, Олено, не поспішайте. Постраждайте трохи муками творчості, – радить головний. – Помисліть, почитайте якусь статистику щодо інтересів середнього класу. Ну і тоді…

– У вас же є автомобіль? – несподівано запитує Захар.

– Є, – здивовано вирячуюся на нього.

– Ось, може, щось в автомобільному напрямку, – підштовхує.

– Ну, я не аж так професійно у них… Але я щось обов’язково вигадаю, – відповідаю, трохи зорієнтувавшись.

Очевидно, фінансування збільшується за рахунок якось автоспонсора. Тому він і лобіює його інтереси. І Жанка в курсі. Щоб їй добре було!

– Чудово. Тоді можете повертатися на своє робоче місце, – дозволяє Старий.

– Гей, ну шо там? Все окей?! – посміхається товстуха, коли я сідаю у своє крісло.

– У-у, – з посмішкою погрожую їй кулаком. – Могла б і попередити! Мене мало не паралізувало від жаху.

– О, чуєш! Налякала їжака голим задком. Чи тобі ті копійки погоду роблять? До речі, ти про підвищення своєї зарплатні поговорила?

– А ти думаєш, то був відповідний момент?! – я здивована. – Краще я скажу тоді, коли вигадаю, як заповнити свою сторінку.

– Автомобілі?! – прицмокнувши.

– Ну, ти про все знала! – розтягую слова від невдоволення. – Могла б…

– Та де ж там. Не могла. Старий не в захваті, – пояснює. – З усього видно, що Захар має якийсь свій інтерес.

– Не зрозуміла…

Жанночка перехиляється через свій стіл. Я, зрозумівши натяк щодо конфіденційності, тягнуся їй назустріч, спокусливо видовжуючи свою фігуру, як у скандально відомому «Основному інстинкті» з Шерон Стоун. Стильний Сергійко з рекламного заглядається скоса, проходячи повз нас.

– Ну, окрім офіційної оплати за рекламу від автомобільного дому «Вояж», він може отримувати й інші дивіденди, – пошепки ділиться. – А головний за ім’я журналу турбується. Тому таки щось вигадай. Ти ж розумна. Я це добре знаю. Тільки засиділася тут. А треба розвиватися.

Це вона мені каже! А сама як не робила нічого, так і не робить!

– А ти чому не взялася за цей проект? – мене підточив хробак сумніву.

– Я?! – ошелешено. – Та ти жартуєш хіба? Що мені, робити нічого?

Це – точно! Плітки і закулісні інтриги забирають увесь робочий час Жанки. Вона в нас на зразок тієї Шурочки зі «Службового роману». Куди ж їй якісь там статті писати чи бігати у пошуках рекламодавців. Цим нехай інші займаються! Для неї треба створити нову посаду – заступник головного редактора з особистих питань. Ні, краще – приватних! Але зрештою їй і так добре. Вона абсолютно не амбітна. Це я тут з лопатою розгрібаю. І за максимуму зусиль – мінімум компенсації. Ніби з перфоратором на гранітну стіну. А тут такий шанс! Мушу змінювати професійний вектор. Нічого із себе психолога корчити.

– Твоя правда! – пошепки вигукую. – Я скоро пліснявою вкриюся, якщо не почну щось робити.

Мій Пащенко – «шалений драйвер». Абсолютно невимушено пересувається вулицями в заторах. Іноді його незворушна витримка доводить і мене до сказу. Коли всі довкола сигналять, ніби у них розрекламована діарея, або, стікаючи сімома потами, криють одне одного нецензурною лайкою, мій чоловік реагує на ситуацію філософськи-споглядально. Мінімум емоцій, максимум – зверхня посмішка. Від такого коктейлю в натовпі автівок закипають не тільки двигуни, а й незворушна витримка будь-якого українського обивателя. І тоді – о, тримайся наш парламенте! Як казав Тарас Бульба: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Тому ми переважно сидимо із зачиненими вікнами навіть у найпекельнішу спеку. А раптом комусь із ображених спаде на думку освіжити наймилішу посмішку мого чоловіка? Поінформований – це краще, ніж просто озброєний!

Увечері чоловік був мордований щодо начиння автомобілів. Виявляється, коробка передач і трансмісія – це одне й те саме!

– А що таке релінги? – питаю між іншим.

– Давай зробимо так, – пропонує загнаний у кут чоловік. – Ти накидаєш статтю, а я туди наставлю технічних прибамбасів. Іде?

– А що я буду робити наступного разу? – тут-таки думаю про перспективи.

– Я домовлюся, щоб тобі в автосервісі лікнеп провели.

– Бр-р, – відразу наїжачуюсь від такої непривабливої пропозиції.

Але, трохи подумавши, погоджуюсь.

Пащенко із почуттям виконаного обов’язку пірнає у світ валютних курсів в Інтернеті. Я його розумію. Адже реальне життя для нього – це така нудьга. Особливо моє. Пишу собі щось там, нікому не потрібне. Отримую за цю маячню п’яту частину його місячного заробітку. І ще маю дурість усім цим надто перейматися. Він вважає єдиним моїм досягненням тільки те, що я так-сяк кермую авто. «Так-сяк», тому що на автоматі, а це знову ж таки несерйозно. Чи то так усі чоловіки думають про своїх дружин? Чи то він хотів би бачити поруч себе незалежну бізнес-вумен? Мабуть, ні. Насправді, ми ніколи з ним не говорили про жіночий і чоловічий ідеал у нашому особистому розумінні. Розподіл хатніх обов’язків після одруження відбувся якось сам собою: мені всі хатні клопоти, йому фінансування нашого життя. Мені здалося це справедливим спочатку, бо я й гадки не мала, як можна в нашій країні заробити достатньо грошей, аби і жити нормально, і на відпочинок закордонний вистачало, і на машину… Одним словом, я після навчання у виші випірнула в доросле життя, наче немовля з лона матері. І чоловік став мені тією біблійною опорою та підтримкою на всі сто відсотків. І я його дуже кохала. Ні, я його просто обожнювала. Цілувала при кожній зустрічі й розставанні. Пам’ятаєте оце: «С любимыми не расставайтесь… и каждый раз навек прощайтесь!»?[3] І я так прощалася. Згодом це відчуття кудись зникло. А куди і чому, я й гадки не маю. Усе якось так непевно стало, примарно, зникло відчуття гостроти. Я почала помічати інших чоловіків. І, правду кажучи, мені від цього робилося якось неприємно, тобто хтось там усередині взяв собі за моду смикати за якісь струни душі, чи совісті, чи ще бозна-чого, що так не можна, що це нечесно і неправильно стосовно чоловіка. От холєра ж якась там сидить! Не інакше. Краще сказати – внутрішній цензор чи ментор. А в мудрих книжках із психології написано, що все природно й нормально. Подобаються інші – отже, ти живеш, а ні – то й нехай… Очевидячки, Пащенко переживав такий самий період.

– Ти спати йдеш? – питає, проходячи повз мене.

– Ага, зараз… – відповідаю недбало, чекаючи, що буде далі.

– Я тебе чекаю. Давай швидше.

– Добре, вже закінчую.

Я ще щось там вистукую по клавішах, вдаючи, що дуже заклопотана. Витримую п’ятнадцять хвилин і тишком-нишком заглядаю у спальню. Чоловік сопе, загорнувшись у ковдру мало не до самих вух.

Таки щось сталося! Щось недобре відбувається з нами обома. Раніше він кликав мене мало не що дві хвилини і точно вже ніколи не засинав до мого приходу. Я пригнічена страшенно, телефон показує те саме: офісні працівники, секретарка, друзі, невідомі номери…