Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 7

В офісі як у справжньому лісовому мурашнику. Усі бігають, метушаться. Папери літають, а комп’ютери постійно гудуть.

– Ну, щось придумала? – Жанка одразу хапає бика за роги.

Я заперечливо хитаю головою. Чомусь нічого мудрішого за автомобільну тему в ній не народжується. І навіщо той Захар підкинув мені цю дурнувату ідею. Застопорила мені весь мозок! Ще й вдома таке!

– Думай, Васю, думай!

Відкриваю свою пошту і показую їй майже розважально-нерекламну статтю про автомобіль «Сузукі Вітара», яку я собі надіслала. Жанка, позіхаючи, перебігає очима рядки.

− Скукотіща-а, Лєн. Можливо, «Вояжу», це і сподобається, але не Старому. Зарубає!

І тут, як на зло:

– Дулянська! До головного, – повідомляє його секретарка.

– Засада, холєра якась, – скрушно хитаю головою й роздруковую свою хвалебну оду.

– О, до тебе в друзі проситься якась Наталка Маркес! – повідомляє Жанночка, користуючись ексклюзивним правом доступу до моєї сторінки.

– Ну тебе! Не зараз, – відмахуюся.

І хто така ця Маркес?! Стрибає, як тенісний м’ячик, думка звивинами мозку, явно тлумить робочу тематику. Я боляче стискаю кулачки, аж до глибоких придушин від нігтів на долонях, змушуючи себе сконцентруватися. І біжу до начальства, яке не любить чекати.

Старий явно в доброму гуморі, що останнім часом рідко трапляється. П’є свій незмінний чай з альпійських трав і закушує дієтичним батончиком. З динаміків його компа звучить марш із «Трьох апельсинів» Прокоф’єва. Стара гвардія! Вихована на класичній музиці, літературі й комуністично-ідеологічних стандартах. Йому ж минулого року святкували вісімдесят! Справжній мастодонт, і шкіра на обличчі в нього така ж порепана. І як тільки йому вдається тримати на пульсі жіночий журнал – загадка на рівні скриньки Пандори.

– Як наші успіхи, Оленочко?

Ого! «Оленочко» – за що ж такі лестощі?!

– Я тут накидала дещо, як запропонував Захар. Ось, – і кладу йому на стіл два ріденько заповнені аркушики.

– Добре, я потім перегляну. А як щодо ідей? – не відпускає він.

– Ну-у, є одна, – намагаюся якось ухилитися від прямої відповіді. – Але треба це питання ще прозондувати і добре продумати.

– А конкретніше?

Не відстає, холєра! В голову замість ідей знову стукається ідіотське запитання «і хто ж ця Маркес?» А, будь що буде! У такій ситуації треба створити подобу безперервного пошуку вирішення. Світ починає виблискувати веселковими мазками на кожному елементі офісних меблів.

– Володимире Павловичу, ось ви, наприклад, досягли такого успіху, про який у дитинстві, мабуть, і не мріяли.

– Якраз мріяв, – усміхається Старий. – До чого це ви?

– Чудово! А вчилися, напевно, у звичайнісінькій школі? – продовжую я розвивати тему.

– О-хо-хо… У сільській восьмирічці! На Сумщині. І вчився, мушу зізнатися, поганенько, – хитрувато примружує очі.

– Ну от. А хтось… хтось у школі був круглим відмінником. І тепер, може, саджає картоплю на дачі або працює в якомусь нудному бюро інженером. А от двієчник – перепрошую за порівняння – став успішним бізнесменом і їздить у відпустку на Мальорку чи Гоа.

– Я якось не дуже розумію, до чого ви ведете, – помалу Старий починає обурюватися і додає: – Ідеться про формулу успіху? Непогана тема. Мені подобається, тільки нічогісінько нового.

Він сам підштовхує мене до вирішення проблеми. Те, що й треба! Вперед, мій паротягу, роздмухую вогонь:

– Але ми практично не цікавимося, як саме створилася успішна людина. Аж доти, поки не заліземо в якусь соціальну мережу в неті…

«Еврика! Я знаю, про що буде моя колонка!» – і майже вигукую:

– Я пропоную писати найцікавіші історії про життя «людей родом із дитинства»[5]. Світ стискається. Австралія тепер набагато ближча, ніж двадцять років тому…

Я навіть не помічаю, що зіскакую зі свого місця, розмахуючи руками, як диригент за своїм пюпітром.

Старий, здійнявши брови й опустивши на кінчик носа свої окуляри-лупи, у властивому йому темпі середземноморського равлика веде:

– Що ж, оригінально. Тут тобі і подорожі, і культура та цінності інших народів, соціальний розвиток індивідуума, і… Найголовніше для нас – ширша читацька аудиторія, – явно задоволений. – Хороша ідея. Я підтримую, Олено Василівно!

– Я втішена, що ми порозумілися, – у душі чомусь заграв марш Мендельсона, а кабінет перетворився на полунично-гранатовий сік у світлі передвечірнього сонця.

– Однак спробуйте все ж десь там непомітно просунути автомобільну темку, – вже у дверях спиняє шквал моїх радісних емоцій головний. І ще м’якше додає: – Геть зовсім ненав’язливо, ніби між іншим…

– Авжеж, – відповідаю, – ми ж професіонали!

Це й справді дуже просто! Я іду, підспівуючи собі на ходу. «У цій темі віднедавна Дулянська як риба у воді». Аромат від моєї слім-сигарети услід за моїми легенями поволі заповнює курилку, у якій я сама-самісінька наче гойдаюсь на цих невидимих хмаринках. Я подумки лечу в Нью-Йорк до Ондорської, розгортаю крила над Великим каньйоном та йду в піке вниз із Ніагарського водоспаду в Онтаріо. А тоді через усю Атлантику й Середземне море повертаюся в Європу, зупиняючись у Жожки в Римі. Над нами засіяне зорями південне небо, теплий пісок під босими ногами і ніжні поцілунки нічних хвиль… Боже! На яку чудову ідею наштовхнув мене Старий. Ось у чому секрет його успіху. Він завжди знає, чого хоче і звідки це можна отримати. Я так думаю, але, можливо, у нього більше прихованих фішок.

Негайно беруся до роботи. Бігцем у соціалку. А ще ж є і «Твіттер», і «ВКонтактє»! Там мене чекає не тільки Наталка Маркес! Там на мене ждуть великі пригоди й неочікувані відкриття. Шалений драйв і мільйон відповідей на нові запитання. Цілісінький калейдоскоп подій, за який ще й гроші платять. Пащенко не натішиться, що я від нього відчеплюся з тупими запитаннями про автомобільну начинку, враховуючи шестиступеневу коробку передач… Про пізнє повернення додому розмова так і не розпочалася. Це муляє мені душу і крає серце. Навіть не знаю, який вступ зробити…