Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 8

Олег мугикав собі під ніс якусь мелодію, коли я повернулася ввечері з офісу. На плиті починав посвистувати чайник. Ми живемо в дуже красивій частині Львова. І нехай не престижній, байдуже, але у нас так зелено, так осібно, бо навколо самі приватні садиби. А там… квіточки-кущики, вазончики, стрижені газони з гойдалками під накриттям, недільні шашлики.

Я щаслива. Як я люблю, коли він є удома! Затишно так і безпечно: ходить собі по хаті, гримає дверцятами льодувки[6], смажить яєчню чи варить кавусю на обох. Звичайно, по великих святах, коли в нього на роботі цікаве замовлення, а на рахунку – солідна передоплата. У вітальні стоїть його чоловіче грубе взуття, а поруч мої пантолетки. Так зворушливо… Зовні він – вікінг, а в душі – дружній, уважний і люблячий, справжній партнер – завжди прийде на допомогу і порадить. Відремонтує усе, що тільки можливо, – це його фішка. Олег не просто вміє все лагодити – він справжній домашній майстер. А що вже у любовній сфері не простак – то це таки мені заканало. От тільки, як це зберегти – питаннячко, я вам скажу, не з найлегших. І не треба нести дурню про дітей. Ще жоден шлюб не врятували нащадки!

– Привіт! Ти вже вечеряв? – цікавлюся, заглядаючи у холодильник.

– Так, Лялько. Ми з Борисом їздили до одного солідного замовника під Стриєм. А там накрили та-аку поляну, – він здіймає брови. – Хоч тиждень жери. От тільки чаю зараз захотілося. Як справи на роботі?

– Нормально. Починаю новий проект.

– Це добре, – робить висновок він і йде до свого кабінету, тримаючи в руках чашку гарячого чаю. – Будеш теж?

І ні тобі зацікавлення, про що проект, ні запитань «чому?». Дивний він. Якийсь не такий, як завжди. Чужий чи що… Щось сталося, щось між нами зламалося. Як же це мене мучить! Може, й справді обмірковує, як нам розлучитися з найменшими втратами? Мені, звісно, до болю прикро, але що вже тут поробиш?! Кредит – ось що його втримує міцніше, ніж штамп у паспорті! Виплатити його поки що нічим. А продати квартиру, що в заставі, важко, та й невигідно у нинішній кризовій ситуації. А зі штампом простіше: спільних дітей нема, прийшли до суду і за взаємною згодою розбіглися. Тільки чому за взаємною? Я ще не впевнена, що це мене влаштує! Хоча… І куди тільки ті почуття поділися?

Я є я, зі своїми примхами і забаганками: я не люблю, коли поперед мене. Коли наперекір і невпопад, я ненавиджу, коли пахне сигаретним димом у мене вдома, коли гора посуду в мийці та розкидані шкарпетки по квартирі. Я буду скандалити за кожну неприбрану крихту на столі й брудні пантофлі у передпокої, нічні дзвінки (після двадцять третьої) і понаднормову роботу у вихідні. Рибалку з друзями від ранку до полудня – я теж не заохочую, люб’язності зі старими знайомими вертихвістками мені теж рішуче не подобаються… І ще купа такого дрібного «за що», через яке я можу запиляти на смерть. А що?! Назвався грибом – лізь у борщ. Цю приказку я завжди повторюю своєму чоловікові. Бо не можна бути безхребетним дощовим черв’яком… Крім того, я люблю розмірковувати від зворотного, тобто включаю нові зв’язки між нейронами мого мозку. Спочатку це важко, болить голова і вивалюються баньки, але за певний час розумієш, що приймаєш рішення блискавично і, взагалі, твій природний процесор отримав апгрейд, серйозний і надсучасний. Тому…

– Пащенко, ти за компом? – легенько прочиняю двері до кабінету.

– Ага, працюю. Тобі треба, чи що? – відриває очі від екрана. – У мене купа роботи. Вдень часу не було.

– Ну, тоді сиди, – злюся всередині, бо плекала надію вдома повисіти трохи в неті. Але я дівчинка розумна і чоловікові заперечувати не буду. Нехай бавиться. Піду погляну в свої давні записи – усе ж користі буде більше, ніж від соціалки.

Яке ж нудне віднедавна стало у нас з ним життя! Він – сам собою, я – сама собою. Ввечері час і то проводимо нарізно: Олег найчастіше за комп’ютером, бо на роботі, бач, не встигає, а я, навпаки, в офісі маю вдосталь часу. Тому чарую на кухні або сиджу і читаю. Від надміру вільного часу я навіть почала пописувати. Згодом це заняття дало свої плоди у вигляді додаткового заробітку. Я втішилася – недарма ж я витрачала згаяний час. Спочатку це були коротенькі есе та оповіданнячка. А зараз я замахнулася на велику форму, тобто роман, до того ж про кохання. Звідси психологи зробили б висновки, що в житті мені не вистачає емоцій. І були б праві, напевно. Бо якщо мій чоловік закохався, то я йому навіть трохи заздрю! І не треба думати, що я збоченка якась. Ні, я просто дуже добре пам’ятаю, як у нас із ним усе було. Які шалені пристрасті ми пережили! Як у мене спирало дихання, коли він був поруч, і як бракувало повітря, коли я його не бачила. До кожної зустрічі з ним я лічила мало не секунди. А у вихідні, коли його товариш по орендованій квартирі їхав додому в Харків, ми просто не вилізали з ліжка. На піку цього кипіння крові і мозку ми й одружилися. Нам було байдуже, чи є в нас хоч якісь спільні інтереси чи нема. Ми були пекельно закохані одне в одного.

А десь через рік я почала зауважувати, що мій чоловік виявляється гидко човгає капцями, як немічний стариган, і голиться раз на два дні. Мене почала дратувати його звичка розкидати шкарпетки по всій квартирі. А ще він ніколи не мив за собою посуд. Міг годинами проводити час із друзями на тенісних кортах. Мене стало все бісити. Щоправда, тоді ж я дізналася, що з ракеткою в руках він скидається на Рафаеля Надаля[7]