Читать книгу Черешні з коньяком - Ніка Нікалео - Страница 4

Насправді це не така вже й примарна ідея – знайти своїх давніх друзів, однокласників та однокурсників. Адже давно вже другий десяток пішов відтоді, як ми відтанцювали на випускних балах. Що з ними тепер і де вони всі?

Періодично вдаючи серйозну роботу, до кінця дня ми створили сторінку з моєю недавньою й дуже симпатичною знимкою у Всесвітній павутині. Відразу знайшлися всі однокласники, що живуть на Заході. Софочка Гольштейн, у школі – Ліберман, перебувала вже більше восьми років у Сполучених Штатах і підтримувала контакти зі всіма «закордонними». Саме серед них я й помітила Жорку Мороза, який з дев’ятого класу був по саме нікуди в мене закоханий.

– Дивися! – у мене під серцем щось стиснулося в грудочку і боляче йойкнуло. – Все такий же красень!

– Колишня пристрасть?! – поцікавилася з підтекстом співробітниця.

– Та йди ти! Просто зустрічалися, як усі підлітки. Нічого серйозного, дитячі розваги. Його мамашка ще у дев’яностих звалила до Італії. Казали, що вийшла там заміж.

– Ну от! – вигукнула Жаночка. – Це саме ті ліки, що нам потрібні!

– Ти жартуєш?! Там написано: «Рим. Італія».

– Які дурниці! У мережі немає відстані, а тільки час! До того ж дуже і дуже швидкоплинний! – пояснила співробітниця і відразу ж закомандувала: – Пиши йому листа!

– Що?! Навіть не думай! – рішуче відмовилася я.

«Ото вже з неї начальниця була б! Яким вона командним тоном звернулася до мене!» – шмигнула думка.

– Дурепо! – прошипіла Жанка, – Ти ж не побачення йому призначаєш, а просто хочеш поспілкуватися. Розпитати про те, про се, пригадати спільних друзів та знайомих. Ну, давай!

– Нє-е, то не добре, – дається взнаки моє пуританське виховання.

– Може, ти чогось не договорюєш? Було щось? – хитро поглянула на мене моя мучителька.

– Та ну тебе! Не було нічого. Просто я не хо-чу і все, – відмахнулася від неї, сподіваючись відігнати і те давно забуте, що раптом стрепенулося в моїй душі. – Усе, до завтра.

– Поду-май! – крикнула Жанка мені навздогін, коли зачинялися двері офісного ліфта.

Небо невпинно ридало, немов хотіло змити з асфальту залишки бабиного літа. «Любов приходить восени», – раптом пригадала я фразу своєї давньої подруги, коли повз мене проплив у струмочку небесних сліз жовтий, як сонце, листочок платана.

Так воно й було! Ми провчилися вісім років разом, жодного разу не помітивши одне одного, а на дев’ятий нас ніби струмом вдарило. І полетіло, понеслося… Ми майже не розлучалися: я ходила на всі Жоркині тренування і змагання з дзюдо. Мене він чекав під вікнами моєї «англійки»! У нас не було жодних суперечок, ні-ко-ли. «Моя людинка», «Жожка» – так ласкаво називала я його! Ми просто відчували одне одного, а період взаємної закоханості й зачарування не припинявся. Улітку спекотне сонце на пляжі тільки ще сильніше плавило наші серця. А взимку морозний вітер і захоплення від гірських лиж прискорювали біг крові й несамовитої пристрасті.

Це Жожка навчив мене бачити й відчувати. Завдяки йому я відкрила в собі незвичайне й дивовижне вміння бачити світ у всьому його розмаїтті та багатстві барв. Я десь читала, що тільки три відсотки людей на Землі мають такий дар. На Заході навіть є такий напрямок у психології – кольоротерапія. Приємно відчувати себе серед обраних! Хоча на практиці свій дар я не можу застосувати. А так, просто прикольно! Ніч для мене – шовково-синя, ранок – веселково-ліловий, а день – примарно-блакитний. Вечори, які ми проводили разом із Жожкою, були оксамитово-червоними, незалежно від погоди. Кохання – світло-лимонне, невловне, тепле і злегка терпке, як хороше вино. А розлука? Тоді я ще не знала, що вона важкого фіолетового кольору з сірим полиском холодної сталі.

– Ти що, забула ключі? – зі здивуванням запитав Пащенко, відліплюючи мою руку від дзвінка.

– А? Так, здається, забула, – перелякано вилізла я зі свого минулого і зовсім втомленою увійшла в нашу сумну квартиру.

– Зварганиш мені що-небудь на вечерю?

У мого Пащенка завжди були глибоко домостроївські погляди на сім’ю. Якби я ще тоді, після закінчення інституту, не наполягла на тому, що я хочу і ходитиму на роботу, то сьогодні, напевно, варила б супи та каші на кухні з двома, а то й трьома дітьми. А мій коханий приходив би так само пізно ввечері, а можливо, й пізніше, аби не перенавантажувати свою «стомлену за день психіку», як він часто говорить.

– Пфе, жах який! – сказала я, витягаючи з мікрохвильовки розігрітий плов.

– Ти щось сказала? – запитав чоловік, відводячи погляд від телевізора.

– Тобі почулося.

– Мені здалося, ти сказала «жах», – він здивувався моїй маленькій брехні.

– Я сказала це вголос? – зображую на обличчі здивування. – Мікрохвильовка усередині геть засмітилася. Треба терміново помити!

– А, давай-давай, – вже без інтересу з набитим ротом пробубонів Пащенко.

Я відразу ж почала чистити електроприлад і за цією нудною справою знову поринула у солодкі спогади…

– Ми збудуємо казковий будинок на березі річки, – мріяв Жорка. – Тобі виділимо найсвітлішу кімнату під кабінет, у якому ти зможеш цілими днями безперервно писати свою фантастику.

– Там буде багато-багато книжок! Це буде наша бібліотека, – приєдналася я, завжди поглинена своїми фантазіями про майбутню письменницьку кар’єру.

– Ми подорожуватимемо світом, найекзотичнішими країнами. І в кожному новому місці я писатиму твій портрет.

Жорка завжди неперевершено малював і марив про велике майбутнє Далі. Мені в його мріях відводилася роль Гали[2].

– Жожко, який ти чудовий! Я так тебе люблю, – обіймала я його в пориві ніжності.

Його пальці пристрасно пестили мою шию, плечі, опускаючись усе нижче й нижче. Уста тремтливо торкалися моїх, обпікаючи мене п’янким коханням, млосно шепочучи слова любові…

З Пащенком усе було інакше. Він простий і прямолінійний, як офісний ксерокс: білі троянди – до весілля, червоні троянди – після, коробка цукерок і шашлик за містом у компанії друзів. Завжди весело, завжди гамірно, бо з купою його друзів повсякчас якесь свято. Завжди повно людей і ми якось розчиняємося у них. Чи він для мене розчинився у них, а може, я… Не до кінця розумію, що ж таки відбувається між нами. Чи це така любов – сімейна рутина, чи свято без кінця-краю, яке перетворилося на пляжний відпочинок у стосунках. Повний штиль без гострих почуттів. І чого це я за нього вийшла справді?!

Заглядаю у спальню – спить уже моя нудьга… І що з ним таке?! Може, собі когось завів? О Боже! Ні, не хочу я про таке думати… А може, таки… І де це його телефон? О, є! Забув на журнальному столику на лептопі. «Ні-ні-ні! – кричить моє его. – Ти ж кобіта з почуттям власної гідності. Негарно до такого опускатися – нишпорити в його телефоні, кишенях…» Ну, по кишенях рано дивитися, а дзвінки перевірю – я дружина і маю право. Вбивчий контраргумент одразу заткнув пельку внутрішньому голосу. Але серед набраних і вхідних номерів усі знайомі, в основному по роботі й кілька від друзів, або просто набори цифр, якими, як відомо, любові не шифруються. Пішла спати не зі спокійною душею, але з послабленою пильністю.

– Ну що? – запитала моя офісна мучителька, наступного ранку. – Починаймо?!

«Вам надійшло повідомлення від Григорія Мороза», – прочитала я на екрані монітора і завмерла від того, що всередині мене розірвалася гаряча вишнева кулька, обпікши мою свідомість.

– А ти боялася! – хихикнула Жанка і клацнула на посилання.

У лівому кутку монітора з’явилося всміхнене обличчя Жорки, а поруч: «Нарешті ти знайшлася, кохана моя Оленочко!»

Голова пішла обертом. Я вже нічого прочитати не змогла. Жанночка із захопленням шепотіла: «Ти не уявляєш собі, як я тебе шукав: через усіх знайомих і незнайомих, тих, що вчилися на журфаку. Щодня я педантично переглядав списки “новачків”, що поповнювалися, в надії зустріти серед них твоє ім’я. Напевно, Бог почув мої молитви, і фортуна посміхнулася!»

– Мені подобається, як він мене назвав, – пирснула товстуха і продовжила: – «Оленочко, як ти там? Напевно, вийшла заміж і народила таких же прекрасних діток?! Дуже чекаю твоєї відповіді! Твій Жожка».

– Ти що? Спиш із розплющеними очима? – запитала Жанка, зауваживши, що я не реагую на закінчення повідомлення.

Шкода, що вона не могла бачити, як світ перетворився із суцільної сіро-зеленої маси на яскраво освітлений золотим сонцем атракціон. Скільки іскристого щастя і радості раптом виявилося довкола, незважаючи на родинні негаразди!

– Е! Прокинься ж, Лєн! – Жанка помахала рукою у мене перед очима.

– Я слухаю своє серце, – відповіла я, усміхнувшись.

– О! Давно би так! – схвалила співробітниця. – А то ти забобонами якимись керуєшся. Окей, давай писати відповідь, – вона потерла від задоволення свої пухкенькі ручки.

– Мені треба зібратися з думками. А то я зараз таке тут набазграю.

– А саме так і треба, – змовницьки посміхалася подружка.

Я віднікувалася, прикриваючись купою роботи. Але ж, дідько його вхопи, день пішов на пси! Усі думки заплуталися у Всесвітній мережі.

Одним словом, я йому відповіла, ані гу-гу не сказавши про своє заміжжя і не згадуючи минулі образи. Ну дістав мене Пащенко! Втомив і знекровив своєю байдужістю. І тут я відразу зрозуміла, що почуття мої до Жожки не зникли безслідно. Дивно, наскільки довго і глибоко під надійним шаром асфальту з повсякденної рутини я зуміла не позбутися їх. Не знаю, можливо, я й помиляюся, але щось мені підказує, що моє майбутнє може бути не таким уже й рожево-примарним…