Читать книгу Канікули для Інформи - Олександр Есаулов - Страница 10

Інформа йшла лісом уздовж дороги. Вона боялася втратити дорогу й заблукати. Принцеса уявлення не мала, де перебуває, як добратися до Києва і де там шукати Сергія чи готель. Вона не знала, хто та навіщо її викрав. Вона нічого не знала, і від цього незнання їй ставало ще страшніше. Перспектива залишитися одній у лісі на ніч принцесу зовсім не гріла, як не гріла її думка про те, що десь у Києві божеволіють від тривоги друзі. Інформа була впевнена, що батька, Великого Процесора, про її викрадення попередили негайно. Занадто добре дівчина знала Чипсета, щоб сумніватися в цьому. Чипсет ніколи не боявся правди і не став би приховувати її. Отже, батько теж турбується про неї, і звичайно, приймає участь у пошуках. Тут у неї сумнівів не було ніяких. Але все це не полегшувало її теперішнього становища. Зараз її головне завдання, яке вона визначила сама для себе, – щонайшвидше дістатися до Києва й знайти готель.

Дорога вийшла з дачного селища і повернула у бік призахідного сонця. Від дороги відділилася досить широка стежка, на яку звернули літні чоловік і жінка з важкими сумками в руках. Інформа вже кілька хвилин спостерігала за ними і прислухалася до їхньої розмови.

– Потрібні тобі ці яблука, – бурчав чоловік, – тягни їх у таку далечінь на горбі, а ціна їм три копійки у базарний день… Накрутили б соку…

– Та звісно, – відповідала жінка, – накрутили б соку, а ти з нього свого поганого винища наробиш… А потім ще й горілки нагониш! Не буде цього! Нехай краще онукам дістануться! А на горбі нести не так вже й далеко, до електрички хіба… А в Києві на метро… Своє добро ваги не має… Потерпиш!

Інформа потихеньку пішла за літньою парою, зрозумівши, що ті теж добираються до Києва, і слідом за ними звернула на стежину. Хвилин за десять чоловік, важко дихаючи, зупинився й поставив сумки на землю. Відсапуючись, він помахав руками. Разом з ним стала й жінка. Те саме довелося зробити й Інформі. За кілька хвилин пішли знову, метрів за сто зупинка повторилася. Жінка кинула поглядом на дівчину, яка йшла позаду. Коли зупинилися втретє, жінка почала нервово мацати по кишенях. Нарешті попереду з'явилася платформа. Літня пара, з побоюванням озираючись на Інформу, ледь затягла сходами свої важкі сумки. Інформа відійшла убік. Тітка дістала гаманець і пішла до каси. Дівчина, бажаючи довідатися, що потрібно зробити для того, щоб мати змогу поїхати таємничою електричкою, пішла за тіткою, уважно стежачи за її діями. Це переповнило чашу тітчиної тривоги, і вона зненацька слабким для огрядного тіла голосом пискнула:

– Васю, рятуй…

Інформа злякано позадкувала.

Відчувши слабину й побачивши переляк дівчини, тітка посмілішала і, виставивши вперед могутні груди, повнометражно наїхала на Інформу:

– Ти чого до нас присікалася? І ходиш, і ходиш, стежиш… А ну, пішла звідсіля! Зараз міліцію викличу! Василю! Викликай ОМОН! Допоможіть! Терористи! – з писклявого голос перетворився ледь не на бас, голосний та могутній, що цілком відповідав габаритам тітчиного тіла.

Інформа зніяковіла:

– Тітонько, які терористи? Я ж одна… А йшла за вами, бо дороги не знала…

– Рятуйте! – продовжувала репетувати тітка, немов протиповітряна сирена, які іноді випробують на заводах. Тоді сирени завивають так, що в будинках поруч мало не вилітають шибки.

– Зажди, Маріє… Ти що, не бачиш? Це ж просто дівчинка! Може, вона й справді дороги не знає? – спробував заспокоїти дружину розсудливіший і статечніший Василь.

– Що? – жінка припинила репетувати, але все одно підозріло дивилася на принцесу, готова запустити свою сирену знову. – Однаково відійди… А чого на гаманець витріщилась? У мене тут грошей тільки на квитки. Ось, подивися, – тітка відкрила гаманець і показала його внутрішність Інформі, – так що ніякого прибутку для тебе…

– На які квитки? – запитала Інформа. Вона у своєму житті ні про які квитки ніколи й не чула.

– Що значить – на які? Щоб електричкою їхати.

– А як нею їдуть? – продовжувала дівчина ставити свої, на перший погляд навіть не дитячі, а безглузді запитання.

– Агов, ти чого? З місяця впала? – трохи розгублено запитав дядько Василь.

– Ні… – відповіла Інформа, розуміючи, що треба якось вивернутися, інакше її справді можуть прийняти за божевільну, – я… у мене… пам'ять пропала. Забула все…

– Як усе? Зовсім усе? – здивувався дядько Василь. Підозрілість тітки Марії трохи зменшилася, і в її очах з'явилася навіть жалість.

– Ні, дещо пам'ятаю… – почала вигадувати Інформа. – Мене кличуть Інформа…

– Інформа? – знову нашорошилася тітка Марія. – Чеченка чи що? Що за ім'я таке? Ніколи не чула.

– Ні, я не ця… ну… не че… чеченка… Я… Я не пам'ятаю, хто я… – схопилася за свою легенду, як за рятувальне коло, принцеса.

– І куди ж ти зараз їдеш? – уже співчутливим тоном запитав дядько Василь.

Але тітка Марія все ще була надто пильною і продовжувала дивитися на дівчинку з підозрою.

«Як це? – думала вона. – Хіба можна все про себе забути? Дурня! Вигадує дівчисько!»

– Я пам'ятаю велику річку, білі пароплави і великий світлий будинок з башточкою…

– Та це ж Річпорт! Зупинка метро Поштова площа! – викрикнув дядько Василь.

– Так-так! – радісно скрикнула Інформа, почувши знайому назву. – Саме Річпорт!

– Це по дорозі з нами. Поїхали разом, ми покажемо де вийти, – запропонував жалісливий дядько Василь.

За розмовами ледь не спізнилися купити квитки. Тітка Марія все стояла біля каси, поки, нарешті, її не гукнув касир. Удалині вже з'явилася електричка, верескнула густим пронизливим свистом, пролітаючи залізничний переїзд, і почала гальмувати біля платформи. Інформа злякано позадкувала.

– Не бійся… – дядько Василь підхопив важкі сумки. – Давай за мною.

– Давай, давай, доню, – підбадьорила принцесу тітка Марія, – тут нічого страшного немає…

Інформа несміливо проштовхнулася до тамбура вагона й зморщилася від важкого неприємного запаху. Тамбур був заставлений сумками й клумаками найрізноманітніших кольорів та видів. У протилежних дверей стояли двоє молодиків і палили, від чого сморід ставав зовсім нестерпним.

– Що, доню, не подобається? Терпи! Краще погано їхати, ніж добре йти, – посміхнувся дядько Василь, немов вибачався.

Вагон різко смикнуло й поволокло. Інформу кинуло на курців, і один з них ледь не потрапив дівчині сигаретою в око.

– Вибачте, – чемно попрохала хлопців принцеса, – може, ви припините це робити? – і вона вказала пальцем на сигарету.

– Не подобається – йди пішки, – буркнув той у відповідь.

– Або їдь у таксо, – реготнув другий.

– Ти чого сирітку кривдиш? – грізно втрутилася тітка Марія.

– Стули пельку, бабо, доки…

– Баба? Це хто тут баба? Я баба? Ах ти ж… Ах ви ж… Ах ви ж бандити малолітні! Маркомани нещасні! Рятуйте, люди добрі! Василю, викликай ОМОН! Я вам дам бабу!

Тітка Марія схопила важку сумку і з розмаху в'їхала одному з курців у плече.

– Та ти що, стара відьмо, – потираючи забите місце, розгублено промовив хлопець, – здуріла чи як?

– Я – стара відьма? – вдруге сумка полетіла нахабі вже в голову.

Підлогою розсипалися і застрибали густо червоні великі яблука. Тітка Марія по-войовничому вперла руки в боки, а дядько Василь завбачливо зняв і сунув до кишені окуляри. Пасажири відхитнулися назад і приготувалися до бійки. Більшість підтримувала відчайдушну тітку, тому що їх теж дістав тютюновий сморід. Меншість, що складалася з курців, тримала сторону молодих нахаб, правда, мовчки. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби двері у тамбур не відкрилися, з силою вдавившись у натовп, і з міжвагонного переходу не показалася голова в синьому форменому кашкеті.

– Громадяни, приготуйте квитки для перевірки! – офіційним тоном сказала голова.

Обидва курці кинулися у глиб вагона, запекло проштовхуючись крізь натовп пасажирів.

– А ви куди дивитеся? – войовничо накинулася тітка Марія на контролерів. – У вагоні маркомани та терорюги їздять, а вам начхати! Я буду скаржитися в ООН!

– Які терорюги? – оторопів контролер.

– А онде побігли! Тримай терористів! – верескливо заволала вона навздогін курцям.

– Терористи? Які терористи? Де? Вибухівка… Міни… Міни… – полинуло вагоном.

Хтось не витримав і заволав:

– Рятуйте!

У другому кінці вагона почулося:

– Шахідка! Он та… Чорнява…

– Я з табору, – намагалася виправдатися смаглява циганка, – я не шахідка…

Її ніхто не слухав. Хтось додав:

– Цистерни з паливом… На сусідньому шляху… Пояс смертників…

– А-а-а… – прокотилася вагоном друга хвиля паніки. – Теракт! Рятуйся!! Зараз жахне!!!

Хтось смикнув стоп-кран. Завищали гальма. На Інформу всією своєю чималою вагою налягла тітка Марія, припечатавши її до дверей. Кілька людей упали на підлогу. Блідий контролер, згадавши курси цивільної оборони, як папуга, повторював тільки одне слово:

– Евакуація… Евакуація…

Інформа, звільнившись від обіймів огрядної тітки, затиснулася в кут і закрила очі. «Ось як, виходить, їздять електричками…» – подумала вона.

На Приміський вокзал електричка прийшла із запізненням на дві години. Починало сутеніти. Щільний натовп вивалювався на перон з тісних та задушливих вагонів, не перестаючи обговорювати недавню подію: одночасний напад терористів одразу на п'ять або навіть шість вагонів.

– Як ще живі залишилися, тільки Бог відає…

– Одна там перешкодила шахідці пояс підірвати, зовсім дівчисько, а відважна яка…

– А бабця? Та взагалі їх прийомами карате заламала…

– Ага… А вони, дурні, і не знали, що бабуся чемпіонка Києва з карате…

– Ні, по там-дзю-цюаню…

– Не там, а тут…

– Ну, була, звичайно…

– Торішня… А бач яка… Трьох скрутила!..

– П'ятьох, сам бачив!

Неабияк пом'яті дядько Василь, тітка Марія й Інформа дійшли до кінця перону і занесли важкі сумки в Приміський вокзал.

– І куди ж ти зараз? Що ти в тому Річпорту робитимеш серед ночі? – запитав дядько Василь.

– Не знаю, – чесно відповіла Інформа, якій після пережитих пригод було зовсім однаково, куди їхати й що робити. їй хотілося одного: добратися хоч куди-небудь, прийняти ванну і забратися в ліжко.

– Знаєш що, доню, поїхали до нас. Переночуєш, а зранку і голова яснішою буде. Ти як, мати?