Читать книгу Канікули для Інформи - Олександр Есаулов - Страница 9

Лисий, Товстий та Довгий, який майже повністю прийшов до тями після примусового купання, вискочили на вулицю. Праворуч і ліворуч була пустельна дорога, з одного боку обмежена парканами дач, а з іншого – лісом.

– У ліс вона ломанулася, більше нікуди! Тут і думати нема чого! Ох, обірву я їй вуха! З ким гратися надумала, га? – погрожував Товстий, часто шморгаючи носом.

– Думати треба було раніше… Хоча, щиро кажучи, я не впевнений, що у вас думалки є. У ліс кажеш? – Лисий замислився: – Ні-і… Надвечір? Дівчисько? Не віриться мені… Ось ти б сам зараз у ліс попхався? – запитав Лисий у Товстого. – Еге ж, а вона ж дівча, їй куди страшніше! Слухайте, а може вона і не тікала нікуди? Сидить зараз де-небудь, сховавшись у куточку, таірже над нами… Якщо вона за хвилину до мого приїзду п'ятами накивала, чому я її не побачив? Якби вона дорогу перебігала, я б точно її помітив, я ж не сліпий! Ідемо, будинок гарненько оглянемо.

Трійця бігцем піднялася на ґанок. У коридорі їхню увагу привернула здоровенна прадавня шафа.

– Ага… Чи не отут наша красуня? – Лисий підскочив до шафи й рвонув дверцята. З шафи на очманілого Лисого вивалилося два жіночих манекени. Мати Кості працювала кравчинею й вивезла на дачу частину устаткування, що заважало їй удома, зокрема й ці два манекени. Обидва вони стояли на важких чавунних підставках, одна з яких, звісно ж, за законом всесвітнього єхидства гепнулася всією вагою Лисому на ногу.

– Уй-й-й!!! – вовком завив він і схопився за пальці. Від болю застрибав на одній нозі, зачепився за інший манекен і на весь зріст бахнувся на підлогу. – Йой!!! – ще голосніше зарепетував Лисий, не знаючи, за що хапатися: за ногу чи за бік, яким він неабияк приклався об ту ж саму чавунну підставку, або за голову, якою він при падінні буцнувся об шафу.

Довгий на всі халепи Лисого дивився з явною зловтіхою: ще не висохнув після примусового купання у бочці. Товстий притулився до стіни та повільно сповзав на підлогу від стримуваного реготу. Відкрито реготати побоювався: у гарячці Лисий міг і по шиї надавати. Нарешті всі заспокоїлися, і Лисий, хоч і не одразу, але все ж таки прийняв вертикальне положення й обтрусив штани.

Кинутого мигцем погляду вистачило, щоб з'ясувати: крім старого мотлоху в шафі нічого не було. Для надійності старі ганчірки вигребли на підлогу, а потім купою знову закинули в шафу. Лисий зазирнув в обидві комори, двері яких виходили у коридор, – нікого. Більше в коридорі шукати було ніде.

– А ну, – Лисий відкрив двері до кімнати, – давай пошуруємо далі.

Тільки за трійцею зачинилися двері, як з шафи безшумною тінню ковзнула гнучка фігурка дівчини. Це була Інформа. Подивившись на дошку, якою вона раніше підперла двері, принцеса переборола спокусу повторити той самий трюк, розуміючи, що Лисий одразу зметикує вистрибнути у вікно, до чого не додумався товстун. Тримаючи в руках туфлі, нечутно ступаючи підлогою, а потім холодними сходами, вона вискочила на вулицю, перебігла дорогу й заглибилася в ліс. І хоча у вечірньому лісі дівчині було страшнувато, але вона чула міркування Лисого щодо, власне, її страху і розуміла: там її шукатимуть в останню чергу.

За кілька хвилин на ті ж сходи вискочила зла й похмура трійця.

– Ну? Що ти тепер казатимеш? – переможним тоном запитав Товстий у Лисого.

– Я? Що я казатиму? Йолопи! Думайте, що ви казатиме! – рикнув у відповідь Лисий, усе ще потираючи то бік, то голову.

– Косьці? – презирливо перепитав Товстий. – Та пішов він… Разом зі своїм шмаркачем Геричем.

– Косьці? Ні, не Косьці, і тим більше не Геричу. Відповідати ви будете цьому… чорному… як там його? Макровіру! А з ним жарти погані, – похмуро відказав Лисий. Відчувалося, що Лисий теж побоюється того чорного чолов'ягу.

– А це що за один? – поцікавився Довгий.

– Не знаю. Тільки зайшов я до Коськи, а він Герича холодною водою ледь не з соски відпоює. Ну я і запитую: у чому справа? А Костик мені й розповів, що прийшов з комп'ютера хтось у чорному й сказав, аби без нього не сіпалися. Герич вирішив повозбухати, так той його вирубив одним пасом руки, та так, що Герич і через дві години до тями прийти не міг. Так що головний зараз зовсім не Костик, а цей… У чорному…

– Почекай, почекай… – дійшло, нарешті, до Товстого. – Як це «прийшов з комп'ютера»?

– Та не знаю… – досадливо відмахнувся Лисий. – Виліз з екрана й пішов у екран.

– Оце жарт… – розгублено промурмотав Довгий.

– Ну гаразд, чого там дарма теревені правити… Поїхали до Коськи. Там вам розкажуть, в яку ціну в Одесі цегла… – Лисий закульгав до буса, дістаючи на ходу з кишені ключі.

Усі троє поспіхом завантажилися в машину, загуготів дизель, машина не поспішаючи розвернулася на вузькій дорозі і помчала в бік Києва. Тільки за бусом вляглася курява, як з лісу вийшла Інформа, озирнулася по сторонах і подалася узліссям у тому ж напрямку, куди покотив жовтий мікроавтобус з поламаною ручкою, на якій бовтався чорний навісний замочок.

* * *

Сергійко, Васла та Чипсет чекали на Дроника вже години зо три. Давно переінсталили «вінду» на комп'ютері адміністраторки, Чипсет довідався про розклад усього, що тільки могло рухатися в місті Києві та на його околицях. Він уже навіть не міг знайти приводу, щоб знову підійти до скляної стійки, за якою з поважним виглядом у білосніжній блузі й з високою зачіскою з повним усвідомленням своїх особливих прав сиділа адміністраторка готелю «Діряве небо». Дроник усе ще не з'являвся, і це вже не на жарт тривожило наших слідопитів.

– Що будемо робити? – запитав Чипсет.

– Може це… зв'яжемося з Великим Процесором?

– І що ми йому розповімо? – відгукнувся Сергійко.

– Це… сказати й правда того… нема чого…

– Будемо чекати, – запропонував Сергій, – більше нічого не залишається.

* * *

Костик на превелику силу затяг на диван досі напівпритомного Герича. Руки і ноги в нього ледь-ледь ворушилися, а мова була, наче в паралізованого: невиразна та шепелява.

– Шим ше він мене? Ото вше гад! Я його наштупного ражу, шобаку…

Пролунав короткий дзвінок у двері. Костик стурбовано визирнув у вікно.

– День ще! От же йолопи! Сказано ж було: привезти в сутінках!

Полишивши Герича на дивані, Костик метнувся в коридор. Ляснули двері, почулася неголосна плутана мова, після чого лемент Костика:

– Як утекла?! Ну виродки! Ну відстій! Дубові буратини! А тепер скажіть, навіщо ви всі мені потрібні? І чому я повинен вам платити?!

З кімнати вийшов на тремтячих ногах Герич. Він хитався від поруху повітря, наче примара.

– Утекла? Дівшишко втекла?.. Та я ваш ушіх… – тут його ноги не витримали, підкосилися і Герич гепнувся на підлогу, немов складаний метр.

– Ти ще тут! Тінь батька Гамлета! – рикнув на друга Костик. Показившись ще кілька хвилин, Костик, нарешті, заспокоївся. До нього знову повернулася здатність тверезо і спокійно міркувати.

– Отже так… Ви всі, виродки, їдете до готелю, влаштовуєте там спостережний пункт та чекаєте на принцесу. Очей з входу не зводити! Станьте так, щоб готель було видно зусібіч. Якщо вона втекла, то мусить же вона куди-небудь прийти? А де вона може заявитися? Тільки в готелі!

– А к цьому… Ну, пацану тому… До якого вона на гостини приїхала? – обережно висловив припущення Лисий.

– Ти адресу цього пацана знаєш?! – обурився Костик, якому дуже не сподобалася спроба обговорення його розпоряджень, та ще ким – дурнями, у котрих з під носу втекла бранка! Це дістане кого завгодно!

– Ні, – зрозумів свою помилку Лисий і хіба що хвостом не завиляв.

– Так про що розмова?! Вантажтеся у ваше «курча» і чешіть з очей моїх, йолопи!!!

Трійця завовтузилася в коридорі, відчиняючи двері.

– Агов, зачекайте, допоможіть Герича… – окликнув їх Костик.

Непритомного Герича вчотирьох легко віднесли на диван. На якусь мить він отямився й невиразно пробурмотів:

– Упущтили… Бити важ треба… – і знову знепритомнів.

«Як його… – подумав Костик. – Оцей Макровір – неслабкий хлопець! Треба з ним обережніше».

* * *

Якщо хто-небудь думає, що Великий Процесор весь цей час сидів склавши руки, то він глибоко помиляється. Спочатку, правди ніде діти, отриманий лист примусив його добре попрацювати мозками. В листі було написано таке: «Чувак! Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати… Хоча я вважаю, що за таку гарну герлу можна взяти більше двадцяти п'яти лимонів зелені, я не хочу тебе перенапружувати. Двадцять п'ять і не копійки, тобто цента, більше! Я не жадібний, до того ж це гуманно, а для тебе не складе занадто великих труднощів. Словом, готов бабки. Можна в електронному вигляді. Куди і як їх відправити, повідомимо додатково. І не особливо викаблучуйся! А то прикладу до доччиної голови два великих магніти. Щоб праски краще притягувалися! Бувай, чувачок, до зв'язку! А мене називай просто: Хакер!»

Спочатку Великий Процесор нічого не зрозумів. Тоді він прочитав листа ще раз. Потім ще. Складність перекладу тексту можна було порівняти зі складністю розшифровки єгипетської писемності.

Одразу і наповал спантеличувало звертання «Чувак». Такого титулу він ніколи не чув і, скільки не роздумував, так і не зміг зрозуміти, щоб він міг означати.

Зовсім недоступним для розуміння Хазяїна і Володаря було і наступне речення: «Ти крупно облажався». Ніякі словники не допомогли встановити його зміст. У повний тупик його поставила вимога дати двадцять п'ять зелених лимонів за повернення дочки. Чому лимонів? Чому двадцять п'ять? І чому саме зелених? І зрештою, якщо мова йшла про зелені лимони, чому пропонувалося готувати якихось бабок? Ще більше незрозумілою була вимога переслати нещасних жінок похилого віку в електронному вигляді! Все це дуже нагадувало листа від божевільного, якби за ним не стояло ретельно підготоване викрадення принцеси й погрози щодо її здоров'я. Довелося здорово попрацювати в Інтернеті, аби докопатися бодай до якогось змісту.

Коли ж усе прояснилося, коли він з п'ятого на десяте перевів ідіотського листа на доступну для розуміння мову, обуренню Великого Процесора не було меж. Він одразу ж спробував знайти відправника цього дурного й зухвалого листа. Яке ж було здивування, коли він зрозумів, що адреса відправника запечатана. Це різко міняло справу і вносило в неї ще більшу плутанину. Технологіями фізичного світу запечатати адресу неможливо, але з іншого боку, ніхто із грамотіїв Заекрання не зміг би написати листа з такими висловлюваннями. Їх у Заекранні просто не існувало.

Відклавши вирішення цієї загадки на майбутнє, Хазяїн і Володар ужив усіх можливих у його становищі заходів. По-перше, узяв під контроль усі комп'ютери, які будь-яким чином були причетні до подорожі його доньки. Підслушку в комп'ютері Сергійка було виявлено лише на вісім секунд пізніше за Дроника, і лише на три секунди Великий Процесор спізнився до комп'ютера гордої адміністраторки. Побачивши й вивчивши характер руйнування файлів, Великий Процесор зрозумів, що до цього має стосунок хтось з могутніх вірусів, але поки він не знав, хто саме. Для нього не склало проблеми розгадати таємницю світло-магнітного випромінювача Макровіра з однієї простої причини: такий випромінювач, та ще й набагато потужніший, був зроблений Великим Процесором значно раніше. Хазяїн і Володар поки не знав, хто ж є власником застосованого в інформаційній коморі випромінювача. Про Макровіра він навіть і не подумав, позаяк був упевнений: того знищили надійно.

Але те, що в справу замішаний якийсь потужний вірус, Великий Процесор уже зрозумів. Не без допомоги Хазяїна та Володаря комп'ютер гордої адміністраторки запрацював у нормальному режимі вже за кілька хвилин. Директорський водій Сашко тільки дивувався, як швидко переінсталюється «вінда». Він здивувався б ще більше, якби довідався, хто допомагає йому з іншого боку екрана.

Проте сповістити Чипсета, що в цю складну й небезпечну справу втрутився якийсь могутній, а тому дуже небезпечний вірус, Великий Процесор ніяким чином не міг, і це було найобразливішим. Нікого з хлопців біля комп'ютера не було, а якби навіть і були, що з того: на компі все ще стояла підслушка. Але тепер стало зрозумілим, ким запечатана адреса відправника дивного листа: це зробив вірус. Використовуючи відеокамери системи безпеки «Дірявого неба», Великий Процесор прекрасно бачив, що відбувається в холі, на ґанку, у невеликому ресторанчику і навколо готелю в радіусі метрів двадцяти. Він бачив, як Чипсет кілька разів підходив до адміністраторки, і навіть чув питання, які той задавав. І саме Великий Процесор перший побачив жовтий мікроавтобус, що під'їхав до сусіднього з готелем будинку. Негайно зробивши кілька фотографій пасажирів буса, Великий Процесор спробував зметикувати, як же передати їх хлопцям.

* * *

– Це… – раптом сказав Славко. – Я того… піду прогуляюся… як його… навколо готелю.

– А що? – одразу нашорошився Сергійко. – Побачив щось підозріле? Де? Що? Кого?

– Просто того… пройдуся…

– A-a-a… – розчаровано протягнув Сергійко.

– Я це… недовго.

Славко неквапливим прогулянковим кроком пішов тротуаром і зник за рогом готелю. За кілька хвилин він з'явився з іншого боку будинку. Сергійко одразу помітив: щось не так. Славко йшов швидко, перевалюючись, наче качка, час від часу озираючись на всі боки. До друзів він майже підбіг, пітний та захеканий.

– Є, хлопці! Там, за будинком… цеє… жовтий мікроавтобус стоїть. Точно такий, як ви… ну… того… розповідали! І ручка зламана, і цей… замочок висить…

Чипсет схопив Славка за руку:

– Близько підходив?

– Що я, не розумію? Здаля це… тільки… Ну… акуратно так…

– Хто в кабіні? Бачив кого? – запитав Сергійко.

– У кабіні це… сидить якийсь ну… прищ один. Більше в машині як його… нікого… Я не розглянув, далеко там… І це… скло відблискує. От.

У цей самий час з-за рогу готелю прогулянковою ходою, точнісінько так же, як тільки-но Славко, вийшов високий і худорлявий чолов'яга. За кілька митей точно такою ж ходою з-за другого рогу готелю вийшов інший громадянин, невисокий на зріст та з пристойним черевцем. Обидва були в темних окулярах. Громадяни так старанно зображали, що їх анічогісінько не чіпляє і не обходить, що було очевидно: обходить їх усе. Вся трійця, що сиділа на лавочці з видом нудьгуючих ледарів, була захоплена зненацька. Якщо Довгий або Товстий кого-небудь з них бачили в обличчя, то вся операція опинялася під загрозою викриття.

– Ну? – із запитанням подивився Чипсет на Сергійка.

– А! – раптом з лементом підхопився Славко. – То ти це… значить так?