Читать книгу Канікули для Інформи - Олександр Есаулов - Страница 2

Сергійко з нетерпінням поглядав на годинника. О десятій ранку через його комп’ютер у фізичний світ мали переправитися Інформа, Чипсет та Дроник. Сергійко спеціально обрав такий час, аби вдома не було ні тата, ні мами. Спробуй потім поясни батькам, хто ці незвичайні гості та звідки вони взялися?

Як Сергійко не очікував на момент переходу, а однаково прогледів. Уп’явшись в екран монітора, він не помітив блакитної хмаринки, яка випливла з-під столу. Стелячись уздовж плінтуса, хмаринка облетіла кімнату. Переконавшись, що в ній нікого нема, хмаринка під дверима прослизнула до коридору, не поспішаючи облетіла все помешкання і тільки потім перетворилася на невеличкого хлопця. Це був блазень Великого Процесора Дроник. Він народився й ріс у Заекранні нормальним хлопчиком, поки на узліссі, де він пас корів, у нього не потрапила блискавка. Опісля цього в Дроника з’явилися надзвичайні здібності, однією з яких було вміння переходити у формат чистої цифри. Почувши про незвичайні можливості хлопчика, Великий Процесор узяв його до себе в палац і влаштував учитися в придворну школу. Спочатку Дроник був королівським блазнем, забавляючи Хазяїна й Володаря своїми надзвичайними здібностями, але згодом з простого блазня перетворився на одного з найвідданіших і найрозумніших помічників.

Отже, Дроник виник посеред Сергійкової кімнати та неголосно кашлянув. Сергійко круто повернувся у кріслі.

– Дронику! А коли ти?.. Я й не помітив зовсім! Знову твої фокуси! – Сергійко радісно посміхався старому другові.

– Ні, Ваша Величносте, це ваша неуважність… Ви вже вибачте, але я все роблю згідно з наказом Великого Процесора. Спочатку огляд, а тільки потім наше вам «здрастуйте», – Дроник теж не зміг стримати радісної посмішки.

– Дронику, ти називай мене нормально, добре? Який я тут «Ваша Величність»? Мене хлопці задражнять. Називай просто Сергійком, згода? – і простягнув руку блазневі.

– Як накажете, Ваш…

– Дронику!

– Добре, добре… Але до цього треба звикнути, – і Дроник, правда з обережністю, потиснув руку, як рівному, колишньому королю Глюкландії.

Після обміну рукостисканням Дроник попрохав:

– Сергійку, можна мені до комп’ютера?

Хлопець, не кажучи ані слова, поступився своїм місцем. Дроник сів за клавіатуру, швидко набрав і відправив електронного листа.

– Тепер чекаємо.

Обидва не відривали погляду від монітора. Через кілька хвилин екран покрився срібними брижами і з нього вилізла… голова! Сергійко придивився.

– Отакої…

У голови кліпнули очі.

– Чипсете! – нарешті отямився Сергійко. – Чипсете, друзяко! Як же я радий тебе бачити!

Чипсет був першим помічником та дворецьким Великого Процесора.

Голова посміхнулася та спитала:

– Дронику, як тут? – а потім привіталася: – Радий вас бачити, Ваша Величносте!

– Усе в порядку, можна переходити, – промовив Дроник.

– І цей туди ж… Не називай мене «Ваша Величність»! Тут я просто Сергійко!

Очі глумливо подивилися на хлопця.

– Не кажіть дурниць! Як це принцеса Інформа, дочка й спадкоємиця Великого Процесора, Хазяїна та Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень, може прийти в гості до простолюдина? Ти що, не розумієш? Це неприпустиме порушення протоколу! Вчи тебе, вчи…

Зненацька голова сіпнулася та зникла, а замість неї в моніторі з’явилася голівка дівчини з волоссям світло-золотавого кольору, що вилося великими локонами.

– Інформо! – радісно вигукнув Сергійко.

– Сергійку! Не слухай ти цього дурня…

Інформа напружилася і поруч з головою просунула руку.

– Та допоможи чи що… Теж мені, кавалер… Бачиш, дамі незручно!

Враз почервонілий від зніяковілості, хлопець обережно взяв принцесу за долоню та потягнув на себе.

«Яка ж вона віртуальна, якщо долонька в неї така тепла та м’яка?» – подумав Сергійко, допомагаючи принцесі переходити у фізичний світ. Інформа важко протискувалася крізь екран монітора.

– Не міг екран ширше завести, – жартівливо дорікнула вона Сергійкові.

Нарешті принцеса повністю опинилася в кімнаті. Вона обтрусилася, окинула швидким поглядом кімнату в пошуках дзеркала і, нічого не знайшовши, поправила зачіску навпомацки. Доки принцеса займалася своїм зовнішнім виглядом, з екрана вилетів Чипсет. Зробивши короткий перекид, він усе ж таки не зміг ухилитися від зустрічі з одежною шафою. Бумс! – пролунав глухий удар.

– Уф! – коротко скрикнув Чипсет. – Понаставили тут…

– Атож, Сергійку, покої в тебе не зовсім… тобто, не дуже королівські, – докинула принцеса.

– Та вже які є, – майже образився хлопець.

– Та все гаразд, не бери в голову. Ну, здрастуй, Ваша Величносте! Я вважала, що у фізичному світі королі живуть краще!

– О, принцесо… – посміхаючись, Сергійко вклонився й жартівливо потряс перед собою рукою, наче якийсь придворний. – Тільки знаєш, Інформо, тут краще без титулів. Хоч це і порушення протоколу, зате цікавих буде менше, а то життя не дадуть, згода?

– Нехай… А ти, начебто, і не радий мене бачити?

– Та ти що?! Я просто це… ну… розгубився. Ти стала такою… такою… – у Сергійка навіть не вистачило слів сказати, якою стала принцеса за той час, доки він її не бачив.

– Якою?

– Ну…

– То якою? – вимогливо запитала Інформа, навіть каблучком пристукнула. Хоча прекрасно знала, якою вона стала. Дзеркал у Головному палаці достатньо, і заглядала вона в них разів двадцять на день, та й компліментів від придворних при кожній зустрічі вистачало з надлишком, але їй хотілося почути що-небудь приємне саме від Сергійка.

– Це… класною… – нарешті вимучив з себе остаточно зніяковілий хлопець. – Ні, – немов у вир головою раптом кинувся він, – гарною! Я кращої дівчини в житті не зустрічав!

– Отож-бо! – Принцеса зненацька обійняла Сергійка та поцілувала в щоку. Хлопець від несподіванки немов одерев'янів і залився яскравим рум'янцем.

– Ну, показуй свої покої, – попрохала Інформа.

– А що їх показувати, – укотре за останні кілька хвилин зніяковів Сергійко, – це й є мої «покої». Я в них живу. Йдемо, – він узяв принцесу за руку й повів показувати квартиру. У його розумінні це була цілком нормальна трикімнатна квартира. Багато хто з його друзів жили гірше. Але ніяка міська квартира не може, звичайно, зрівнятися з королівським палацом.

– Це кухня. Тут ми готуємо їжу й обідаємо. А отут сплять мама з татом… А це велика кімната, тут ми дивимося телевізор і приймаємо гостей. От і все…

– А… – принцеса хотіла запитати про прислугу, та зрозуміла, що це буде недоречним і закрила рота. – Зрозуміло…

Тим часом з монітора вивалилося кілька сумок і валіз. Нарешті звідти ж висунулася рука, на витягнутому пальці якої висіла витончена дамська сумочка білого кольору, а слідом за рукою показалася голова, що належала, як виявилося, самому Великому Процесору.

– Здрастуй, Сергію! – посміхаючись, привітався він. – Доню, – сказав він принцесі зовсім по-домашньому, – ти забула свою сумочку. Сергію, ти вже отут доглянь за нею. Чипсете, Дронику, ну й ви очей з принцеси не спускайте, я сподіваюся на вас. Щасливо вам усім відпочити. Сергію, ти не повинен соромитися, витрати на твій відпочинок внесено до королівського кошторису, ти зрозумів? Принцесо!

Інформа слухняно підійшла до батька, і Великий Процесор поцілував її в чоло.

– Доню, будь обережною та розсудливою, це все ж таки не Заекрання. Слухайся в усьому Чипсета та Сергія. Щасливо вам усім відпочити, вікно закриваю. До зустрічі!

Великий Процесор зник, екран монітора знову став нормальним, наче нічого незвичайного щойно в кімнаті і не відбувалося.

– Інформо! Може, чаю або кави? Хлопці, ви як? – запропонував Сергійко.

Принцеса подивилася на Чипсета, а той вирішив одразу взяти ситуацію під свій контроль:

– Сергію, я вважаю за найкраще одразу поселитися в готелі. Як дістатися в це саме «Діряве небо»? До речі, що за дивна назва?

– Не знаю, – знизав плечима Сергійко, – певно, за для реклами. Ось ти звернув увагу? Й інші теж… От і спрацювала назва!

За півгодини у прохолодному холі готелю «Діряве небо» задзвеніли мелодійні дзвіночки, зачеплені вхідними дверима. У хол увійшли четверо зовсім молодих людей: гарна, струнка дівчина і троє хлопців.

– Куди? – ліниво загородив дорогу лисий плечистий охоронець-вибивайло.

– Ми хочемо тут поселитися, – суворо сказав той, що був з «метеликом».

Вибивайло зробив крок убік, і вся компанія рушила до стійки адміністраторки. На склі, що відокремлювало неприступну адміністраторку від залу й відвідувачів, які на кілька хвилин опинялися в повній її владі, чорною фарбою було написано: «Reception».

– Ваші паспорти? – суворо сказала адміністраторка.

– Які па… – хотіла перепитати принцеса, але Сергійко, смикнувши за руку, не дав їй досказати.

– У багажі паспорти… Ага…

У цей час у хол заглянув таксист:

– Агов, багаж забирати будете? Скільки чекати можна? У мене ж час – то гроші.

Одразу десь збоку вистрибнув один, невисокий на зріст, у фірмовій бордовій курточці і кашкеті з жовтим написом на темному тлі «DIRYAVE NEBO».

– Один момент… Прошу не хвилюватися… – зачастив невисокий. – Зараз доставимо якнайкраще…

Невисокий спритно, немовби шкідливий кіт, що втікав від віника господарки, шаснув у щілину, яка утворилася між таксистом та дверима, і зник на вулиці. Сергійко підійшов до Чипсета і прошепотів йому на вухо:

– А паспорти у вас є?

– Я не знаю, що це таке, але зараз будуть, – спокійно відповів Чипсет.

– Тобто як це? – здивовано звів брови Сергійко.

– Дроник займається.

Сергійко озирнувся. Дроника справді ніде не було видно.

– А де… – хотів він запитати, але Чипсет твердо взяв його за руку, і Сергійко замовк. Дзвякнули дзвіночки – невисокий тяг перші дві валізи. Поки всі дивилися на нього, маленька блакитна хмаринка ковзнула вздовж плінтуса кудись за ріг, а звідти вже вийшов Дроник власною персоною. Він підійшов до внесеного багажу, розстебнув блискавку на бічному відділенні однієї з валіз і дістав звідти три книжечки темно-синього кольору. Не кажучи ані слова, він поклав їх прямо на долоню Чипсета, а той, у свою чергу, поклав на стійку перед адміністраторкою.

– Інформа Процесорівна Велика? – непевно запитала адміністраторка, важко виговоривши по-батькові принцеси.

– А… – здивувалася Інформа й сердито подивилася на Дроника, який зробив вигляд, що це не про нього.

– Заповнить бланк, будь ласка.

Адміністраторка відкрила наступний паспорт:

– Чипсет Процесорович Невеликий, – вимовила вона, знову спіткнувшись на незвичайному по-батькові.

Тепер уже прийшла черга Чипсетові грізно блимати очима, але теж дарма, бо нічого змінити вже було неможливо. Тож Чипсет мовчки взяв анкету.

– Дроник Процесорович Блазеньйого, – проказала адміністраторка, вже звикнувши до незвичайного по-батькові, зате тепер перетнувшись на прізвищі, вимовив його з наголосом на «йо».

– Еге ж, еге ж… – посміхнувся Дроник, – саме так, тільки наголос на першому складі…

Він теж узяв анкету й влаштувався за столиком.

– А ви, юначе? – запитала адміністраторка, суворо дивлячись на Сергія.

– Ні, я не поселяюся, я особа, яка їх супроводжує…

Сергійко підійшов до Чипсета і зашепотів на вухо:

– Чипсете, ти того… Підробка документів! Це ж чистий кримінал!

– Тобто? – не зрозумів Чипсет. – Кримінал тут до чого?

– Як до чого? – здивувався Сергійко. – Це ж злочин! За це можна і до буцегарні загриміти!

– Яка ж це підробка! – пошепки обурився Дроник. – Вони справжнісінькі! І зроблені, між іншим, на молекулярному рівні. Якщо хочеш знати, ці паспорти навіть більше справжні, ніж твій власний паспорт.

– Але в мене взагалі ще паспорта немає, – відповів спантеличений Сергійко.

– Отакої! А надавати справжні документи ніякий не злочин, – логічно закінчив Дроник, – тож не турбуйся, тут у нас усе гаразд.

За цим клопотом ніхто і не помітив, як той невисокий, котрий тягав валізи з таксі, вискочив на ґанок готелю й дістав з кишені мобільний телефон.

– Алло… Косько? Це Герич! Чувак, вони приїхали!