Читать книгу Канікули для Інформи - Олександр Есаулов - Страница 7

Інформа отямилася від того, що в бік їй уперлося щось тверде й гостре. У роті стояв бридкий присмак чогось огидно солодкого. Голова була важкою і сильно боліла. Дівчина спробувала повернути її, але одразу застогнала. У голові немов покотилися великі чавунні кулі і боляче стукнули в скроню. Принцеса відкрила очі й спробувала поворухнути рукою – нічого не вийшло. Руки були щільно зв'язані широким шкіряним ремінцем. У приміщенні, де її залишили, було темно, якщо не зважати на слабку смужку світла, що пробивалося під дверима. Вона спробувала поворухнути ногами, але ноги теж були зв'язані.

– Агов! – спробувала крикнути дівчина. Голос пролунав тихо та хрипко, а в голові знову застрибали чавунні кулі. – Агов! – повторила вона. – Там є хтось?

Удруге вийшло краще. Голос зазвучав голосніше і впевненіше, а в скроню вдарило вже не так боляче. Довелося крикнути ще раз, перш ніж двері нарешті прочинилися. Світло сліпуче бризнуло в кімнату, вдарило по очах. На порозі виникла невисока товста фігура.

– Ну, чого треба?

Інформа одразу впізнала голос Товстого, якому допомагала у кав'ярні нести Довгого, і все згадала.

– Розв'яжіть мене, – зажадала вона, – мені потрібно в туалет.

– Ага, як же… Розв'язати… А якщо втечеш? Мені потім довбешку знесуть… – Товстий, щось незадоволено бурмочучи, почав розв'язувати ноги та допоміг Інформі звестися. Ноги затекли і погано тримали, коліна одразу підігнулися, і якби Товстий не підхопив дівчину, вона б точно впала.

– Давай, рухайся… – бурмотів він.

Інформа вийшла в невелику залиту світлом кімнату. В єдине вікно яскраво світило сонце.

«Яка зараз година? – подумала вона. – Це скільки ж я валялася без пам'яті?»

Кімната мала неохайний вигляд, наче тільки вчора тут закінчився ремонт, а акуратна рука господині ще не пройшлася по заляпаним крейдою і фарбою поверхнях. Зі стелі звисала самотня, без абажура, велика лампочка, вкручена в чорний патрон, теж заляпаний фарбою. Біля вікна сірів старий стіл, застелений зім'ятою газетою, на якому лежали початий круглий буханець чорного хліба, кілька великих червоних помідорів та нарізане товстими шматками соковите рожеве м'ясо з прожилками сала. Тут же стояла відкоркована пляшка пива. Біля протилежної стінки на червоному розкладеному дивані лежав Довгий. Мабуть, він теж тільки почав приходити до тями, тому що в'яло кліпав і блукав безглуздим поглядом по кімнаті. У кутку гіркою були складені обрізки дощок, кілька банок з-під фарби й зім'яті газети. Товстий провів Інформу кімнатою, вивів у коридор, розв'язав руки і підштовхнув до вузьких дверей.

– Без дурниць там…

Інформа зайшла в туалет і поквапливо обвела поглядом маленьке приміщення. Нічого. Тільки рулончик туалетного паперу й балончик з освіжаючим аерозолем. Вона швидко схопила балончик і нажала на кнопку. Пружний струмінь ударив у стінку, запахло лісом.

– Агов, довго там? – почувся за дверима голос Товстого.

– А що, теж не терпиться? – єхидно відповіла Інформа. – Зачекаєш!

Вона сховала балончик за спину і відкрила двері. Незадоволений Товстий нетерпляче поплескував ременем по долоні.

– Руки! – зажадав він.

У відповідь Інформа різким рухом викинула руку з балончиком і направила тугий струмінь прямо в ненависну пику.

– А-у-у-у!.. – завив Товстий, закривши долонями очі. Інформа щосили штовхнула його в груди та вибігла в коридор.

На очі їй попався обрізок дошки, і вона, не гаючись, підперла ним двері. Метнулася в одні двері, потім в інші і, нарешті, знайшла вихід на вулицю. Ґанок був високий, і дівчина побачила поверх паркану як у самому кінці вулиці, там, де починалося узлісся високого соснового бору, старанно об'їжджаючи ями, з'явився мікроавтобус жовтогарячого кольору. З будинку доносилися важкі удари: Товстий намагався вибратися з кімнати. Він підбадьорював себе голосними лементом та лайкою:

– Довгий! Бовдур! Вставай! Вставай, щоб тебе! Дівчина втекла! Довгий!!!

* * *

Чипсет, Сергійко та Славко сиділи на лавочці біля готелю й чекали на Дроника. Королівський блазень, буцімто гуляючи, зайшов до готельного холу, показав охоронцеві перепустку, чемно привітався з адміністраторкою, зайшов за ріг і зник. Охоронець, який уважно спостерігав за порядком у холі, не звернув уваги на маленьку блакитну хмаринку, що тремтіла за спиною адміністраторки, молодої русявої жінки за стійкою, й уважно вивчала розкладені на столі папери. Хмарина пропливла вздовж плінтуса, витягнувшись тоненьким струмком, просочилася між столом і стінкою і нечутно всмокталося в комп'ютер.

– Ой! – порушила прохолодну тишу адміністраторка, скрикнувши від несподіванки. Екраном монітора пробігли сірі смуги, блиснуло рожевим, і він згас. – Не зрозуміла… – розгублено пробурмотіла вона, нахилилася і натисла кнопку перезапуску комп'ютера.

На системному блоці заблимав червоний вогник, система почала перезавантажуватися, потім пролунало голосне клацання і все зупинилося. Так повторилося кілька разів. Нарешті адміністраторка облишила марні спроби й зателефонувала директорові.

– Ігоре Михайловичу, – поскаржилася вона, – у мене щось з машиною. Виключилася і не хоче запускатися.

– Знову по Інтернету лазила? – пролунав грізний голос у слухавці.

– Та де там! Тут стільки роботи, зовсім не до Інтернету, слово честі!

– Добре, – пробуркотіла трубка, – зараз Антона надішлю… Через кілька хвилин по сходах хтось затупотів, і в хол вибіг Антон, водій директора. У готелі він був єдиною людиною, яка хоч щось тямила в комп'ютерах. Адміністраторка поступилася своїм місцем доморослому фахівцеві. Той поклацав клавішами, щось муркочучи собі під ніс, потім став нервувати, потім голосно лайнувся і відсунув клавіатуру.

– Повний атас…

– Що? – не зрозуміла адміністраторка.

– Схоже, «вінда» з котушок злетіла.

– Яка «вінда»? Яких котушок? – знову перепитала адміністраторка.

– Гейтсівська, – розсіяно відповів Антон.

– Ти можеш розмовляти людською мовою? – здійнялася доведена до краю адміністраторка. – У мене звіт горить, а ти мені якимись котушками мізки пудриш!

– На вашім комп'ютері зіпсувалася операційна система під назвою «Windows», яку випускає корпорація «Майкрософт», що належить Біллові Гейтсу. Ну що, вам легше стало?

Адміністраторка сиділа з вбитим виглядом, не знаючи, що відповісти, бо їй дійсно не стало легше. Нарешті вона промовила благаючим голосом:

– Антоне, зроби бодай що-небудь…

Друзі чекали на Дроника вже більше години, але королівського блазня все не було. Стало зрозуміло: щось трапилося. Чипсет не поспішаючи піднявся сходами й зник у готелі. Вже від дверей він побачив, що на місці адміністраторки сидить незнайомий парубок, а жінка стоїть поруч, заглядаючи йому через плече. Чипсет підійшов ближче.

– Ви не підкажете мені розклад руху теплоходів? – запитав він в адміністраторки.

– Вибачте, – відповіла та, – вам доведеться трішки зачекати. У мене на комп'ютері «вінда» з котушок злетіла, – побіжно козирнула адміністраторка незрозумілим, але шикарним терміном.

– Даруйте? – не зрозумів Чипсет. – Звідки що злетіло?

– Системна операція під назвою «Віндоз» корпорації «Биллз-Гейтс-Митя-Софа». З котушок. Що не зрозуміло? – сказала адміністраторка і з багатозначним виглядом на обличчі вп'ялася в екран монітора.

– Зрозуміло. Ага… Добре, я пізніше підійду.

Антон не витримав, упав обличчям на стіл, і плечі його чомусь задрижали.

Спантеличений Чипсет здивовано поглянув на колоритну парочку, вийшов з холу, жваво збіг сходами та швидким кроком підійшов до друзів.

– Щось трапилося. У адміністраторки якийсь Митя Гейтс із Софою Віндоз системно злетіли з котушок! І комп'ютер вимкнений! – Чипсет розвів руками і навіть розгублено знизав плечима.

– Цікавий садимо гопак… Який Митя? З якою Софою? Що за системні котушки? – розгубився Сергійко. – Хто розповів тобі цю маячню?

– За комп'ютером адміністраторки сидить якийсь юнак, а адміністраторка мені і сказала… – знову знизав плечима Чипсет.

– Ну… це… чого тут… У них ця… «вінда» гепнулася… цей… софт… ну… операційна система… чого ще. Треба це… словом, почекати! Зараз її переінсталять і по тому… – заспокоїв усіх Славко.

– Що зроблять? – остаточно розгубився Чипсет.

– Переінсталять! Операційну систему! – догадався Сергійко.

– А-а-а… – полегшено зітхнув Чипсет, – перевстановлять!

– Авжеж! Я ж це… і кажу: переінсталять…

Посміялися, тільки якось невесело. Та і чому було веселитися?

– Не подобається це все мені, – похмуро сказав Сергійко, – замість стежити за підозрюваними, стирчимо тут… І Дроника немає, і комп'ютер завис, а Інформа невідомо де… Не подобається це мені!

* * *

Лисий підрулив до воріт впритул та посигналив. Сигнал в буса був потужний, Лисий придбав його на розборці старих «БМВ». Сигнал репетував так, що навіть з далеких дерев здійнялися перелякані ворони. Лисий посигналив спеціально: заманулося подражнити Товстого. Минулого разу той дуже розлютився.

– Чого ти дарма ворон лякаєш? – дорікав він Лисому. – Що, важко вийти з машини й відчинити ворота? Тут слуг немає, а сторонніх очей і вух задосить!

Тепер Лисий заздалегідь посміхався, уявляючи, як зараз вискочить Товстий і почне репетувати, мабуть, голосніше за сигнал… Проте цього разу з будинку ніхто не вийшов. Лисий посигналив ще раз, двері залишалися зачиненими, тільки з сусіднього будиночка на ґанок вискочив сусід – дід у довгих сімейних трусах – та уважно подивився на машину. Дід погрозив маленьким кулачком і зі злістю плюнув. Лисий захвилювався, вискочив з авто, вибіг на ґанок і вже тут почув приглушений зачиненими дверима лемент Товстого. Побачивши, що двері підперті обрізком дошки, Лисий одразу все зрозумів. Ударом ноги він вибив дошку і прийняв товстуна у свої обійми.

– Де дівчисько? – запитав він, піднімаючи його за купки.

– Ушилася… Втекла, зараза! В обличчя якоюсь гидотою пирснула і втекла… А двері підперла… Ну… Спіймаю – вуха обдеру!..

Лисий з шумом утяг повітря ніздрями. В повітрі міцно пахло хвойним лісом.

– Це я тобі зараз вуха обдеру, одуд… Давно втекла?

– Та тільки-но… Хвилину тому.

– Ну… Ти… Найсправжнісінький відстій! І що зараз Кості казатимемо?

Вони вдвох вибігли на ґанок. Позаду почувся шерех, неголосний стукіт і чиєсь сопіння. Лисий стрімко повернувся і рвонув двері на себе. У коридорчику стояв Довгий. Рука його була закинута нагору, як у гіпсового піонера, що сурмить у горн, тільки замість дудки в нього була літрова пластмасова пляшка з пивом. Пиво виливалося в горлянку, немов у раковину, безперервним струменем, раз по разу булькаючи. Великий борлак на неголеній шиї робив поодинокі великі рухи. Коли пиво у пляшці закінчилося, Довгий голосно гикнув і не дивлячись пожбурив її на підлогу.

– Чого ви тут?.. Ой, най його мамі… Голова як болить… Ну і дурбило ти, Товстий… Мене цією гидотою навіщо? Йой… – Довгий схопився обома руками за голову й поплівся назад до кімнати.

– Ти… – Лисий схопив Довгого за плече і розгорнув до себе обличчям, – а ну закінчуй… Треба дівку шукати!

– Та ну вас усіх… У мене тут повний одпад і скорбота всесвітня, а ви мені про якусь дівку… Відвали… – Довгий в'яло відіпхнув Лисого, за що одразу отримав по шиї.

– Скорбота всесвітня? Ах ти ж…

Лисий схопив нещасного Довгого за комір і потяг асфальтовою доріжкою за будинок, де височіла велика іржава бочка з водою. Довгий намагався пручатися, але його мляві рухи Лисим були проігноровані. Не розбираючись, чиста вода чи в ній полоскали ганчірки для миття підлоги, Лисий засунув туди голову Довгого, який усе ще пручався, та тримав її там доти, поки той запекло не засовав ногами.

– Ну?

– І-і-хххх!.. – Довгий ловив повітря широко відкритим ротом і лупав виряченими очима.

– Ти що? – метушився навколо бочки Товстий. – Утопиш! У-у, нелюде!

Ще раз! Довгий запекло заколотив кулаками по бочці, що озивалася глухим гулом.

– Ну?

– І-хххх…

– Лисий, припини! – благав Товстий. – Утопиш же людину!

– Стули пельку! Чи теж маєш бажання пірнути? – а потім Довгому: – Ну? Повторити? – Лисий запитувати запитував, але шию Довгого не відпускав, готовий підтвердити свої слова вчинком.

– Не треба… Вже досить! – за кілька хвилин Довгий віддихався й набув здатність майже нормально розмовляти.

– Дівку! Треба! Шукати! Розумієш?!

Довгий закивав головою.

– Нарешті! Швидко! За мною!