Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 11

– Кохайлик, Кохайлик, – шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. – Неси мене, неси!

І Михайло поніс її, сам не тямлячи куди.

– Аж до тої осики.

І парубок звернув у траву, до осики.

– Та хутчіше ж! – наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патиме-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа —

Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.

І Михайлик наддавав ходи.

– Тобі важко, синочку мій, – гукала мама йому вслід. – Ось я тобі допоможу.

– Я сам, мамо, я сам! – відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх – уперед!

Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.

– Стій! – дедалі більше відстаючи, горлав обозний.

– Швидше, ой швидше, – підганяла Роксолана, обіймаючи Михайлика за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. – Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! – шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.

Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи чому.

Побоявся пана обозного?

Ні, цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.

Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?

Але й голосу матінки він не чув.

Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги – в самому собі.

Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.

– Бевзь! – солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.

– Злізь на землю! – волав до неї десь там пан Стародупський.

Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:

– Колода! – і поцілувала десь там, нижче вуха. – Жеребчику мій чалий!

– Облиш, бо кину! – аж задрижав Михайлик.

– Дурнило! – стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.

– Так і брязну об землю! – перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.

– Бовдур! – і вона впилась губами в нього ще раз.

– Їй-богу ж, гепну!

– Йолоп! – не вгавала пані і лизала його знов та й знов.

– Якщо ти насмілишся знову… – з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. – Так і брязну!

– Ідоляка! – аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

Він затремтів, але… не кинув.

– Бажанчику ти мій, – вуркотіла Рокса. – Жаданчику ти мій!

Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав.

Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них – і ждав.

– Злізай! – І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

– Тільки до тебе, мій коханий кнурику, – защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п'ять пудів, а два. – Носитимеш свою солодку пташку – день до вечора, ніч, аж до ранку, – і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. – Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

А Михайлик покірно поплентав за мамою.

Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

– Чого, синку, захекався?

Але Михайлик мовчав.

– Трудна робота, синку?

Та Михайлик мовби й не чув.

– Ми – ковалі, – провадила мама. – А коваль – до всякого діла зугарен.

– Не до всякого, мамо.

– А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут! Спочинь, спочинь.