Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 7

При самій дорозі помітивши старезну грушу, всю вкриту сметанкою весняного цвіту, – бо ж дерева того року цвіли чомусь із помітним запізненням, – пан обозний наказав спинитись на перепочинок, бо груша тая була висока та крислата, товста, в три обіймища, з величезною тінню і з такими пахощами, аж паморочилось у голові, з опалими пелюсточками цвіту на землі, під стовбуром: од них, немов од снігу, ставало зразу ніби й не так жарко.

Слуги та джури пустили коней самопаш, знаючи, що в цьому трав'яному лісі побояться вони вовків і ні кроку не ступлять кудись далі, – повипрягали волів і коней з возів та маж, вантажених харчами й припасами, хазяйським добром і скарбами, та й полягали, навіть забувши й пополуднувати, де хто впав, але геть далі від затишку тої груші, щоб не заважати своєму вельможному панові.

А пан Купа, знемагаючи від сонця й від марних зусиль, все-таки не зрікався надії розбудити свою чарівну дружину.

– Жарко ж! – волав він. – Перейди в холодок.

Але дружинонька і вухом не вела.

– Роксо, пробудися лишень! – благав він.

Але молоденька пані спала.

– Лано, – кликав він, – прочнись!

Та все було марно: ні Рокса, ні Лана, ні Роксолана не озивалась, та й край.

Пан Пампушка був спробував виволокти дружиноньку геть із ридвана, що він протягом цієї весільної подорожі робив уже не раз, але сьогодні йому в тій халепі не щастило ніяк, хоч він і, покликавши на поміч покоївку пані Роксолани – полонену татарочку Патиме, підважував кохану жону, і тяг її, схопивши попід пахви, і смикав, і штовхав, і термосив, і пестив. Але ні розбудити, ні вицупити її з душного ридвана в холодок попід грушею панові обозному не щастило.