Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 16

І не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полубаском:

– Що везете-е-е?

Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто – нічичирк!

А Михайлик тим часом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.

– Добридень, дядечку! – до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.

Та й голоси були не ті.

– Рости великий, парубче, – ґречно відмовляли йому чумаки.

– А я й так немалий, – ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. І вклонявся знову: – Добридень, дядечку! – І кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.

– Куди верстаєте дорогу? – вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.

– До Києва, неню, – відповідали чумаки.

– Боже помагай! – напучувала жінка і так само пильно, як і син, але вже без надії знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.

– Чолом, матусю! – одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних ґевалгв, непоштивих та неґречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, – не любили мугиргв отих, зневажали навіть, – тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велгв вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган, і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, – хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…

І панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати, що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.

Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не мгг, не гнулись в'язи, і він, трішки передомившись у попереку, сказав з баса поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.

– Поздоров Боже вам! – вичавив із себе вельможний пан.

– Поздоров Боже й вам, – чемно відповів отаман.

– Помагайбі!

– Спасибі!

– Куди чвалаєте?

– Не «куди» питай, а «звідки».

– А що ж ви пак везете? – принюхувався пан обозний.

– Веземо хуру.

– А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?

– Чорноморського полову рибу, – відмовив отаман ватаги, не спиняючи, проте, воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.

– Носом чую, що рибу, – мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. – Осятрину? В'ялену?

– Всяку.

– Продайте.

– Скільки?

– З десяток.

– Возів?

– Рибин із десяток.

– Задля десятка та розпаковувать мажу?

– А коли два?

– Два вози?

– Два десятки…

– Гей-гей! – погукнув отаман на волів.

– А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га?

– Лиманську сіль, – спроквола відмовив отаман ватаги.

– Бачу, що сіль. А ще? – І пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. – Чи не ладан?

– Ладан, паночку.

– Продайте трішки!

– Жменьку? – глузливо поспитав чумак.

– Купимо цілий мішок! – докинула й своє слово Роксолана.

– Кепкуєте, пані! – розсердився чумак.

– Навіщо нам стільки ладану? – підозріло обернувся до дружини Пампушка.

– Діомиде! – покрикнула пані, і обозний обачно замовк. – То продасте? – ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. – А коли два мішки?

– Бувайте здоровенькі, пані мила! – ґречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!» – бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.

Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:

– Навіщо стільки ладану?

– Во славу Божу, – тоном святенниці відмовила прегарна пані.

– Гріхи замолювать.

– Не маю ще.

– Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!

– Ще ні… на жаль! – І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. – Я купую ладан задля тебе.

– Ти на що натякаєш? – обережно спитав пан Купа-Стародупський.

– Не на гріхи. На всі твої гріхи – мені начхать.

– Тобто як?

– А так… – І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.