Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 20

А там, на небесах, Господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові:

– Петре, гов, Петре?!

– Ну? – знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.

– Хто це до нас таку хвалу пускає?

– Та вже пускає хтось.

– Сильна хвала.

– А сильна.

– Ще й не бувало такої.

– Та не бувало ж.

– Усе по дрібочці, жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.

– Таж кожне зернятко, Господи, грошей стоїть!

– А тут же – ціла купа: возів, гляди, зо два?

– Не менше.

– І хто б же оце воно отак ладанить?

– Коли б же я знав!

– А ти не лінуйся, Петре. Спустись.

– Боже милий! Після наїдкуватої вечері…

– Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?

– Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.

– А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!

– Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… – І все-таки почав озуватися без ніяких онуч, – на небі ж онуч не держатимеш! – у руді старезні чоботища, які вже, либонь, з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю.

А пан Господь, – надто вже тішило його таке щедре кадіння, – тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.

Закрутив носом і святий Петро.

– Палене пір'я? – здивувався Господь Бог.

– Палене пір'я, – погодився і апостол Петро і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.

Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дуже й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан Бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан Бог і апостол Петро.

Отже, окулярів у Господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.