Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 85

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

– Накажете взяти?

– Кого взяти?

– Оцього молодого зухвальця.

– Куди взяти?

– До цюпи.

– Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

– Звуть його Михайликом, – буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: – Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

– Хто ти є такий? – спитав у парубка єпископ.

– Поки ще ніхто, – сумовито відмовив хлопець.

– Де ти живеш?

– Поки ще ніде.

– Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

– Навіщо ти схопив той келех?

– Бо золотий! – швиденько виснував Пампушка.

Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

– Возверзи печаль свою на Господа… – і знову запитав: – Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

– Я й сам не знаю, як це сталось, – просто відповів хлопчина.

– Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! – тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

– Я? Зазіхнув на честь? – преповажно перепитав Михайлик. – Я?.. Та це ж чудово!

І аж просіяв.

– Я це поправлю, – мовив молодик.

– Тобто як? – спантеличено спитав єпископ.

– Полагоджу.

– Не розумію.

– Я оженюся з нею, – намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

– Ого?! – прохопилась панна Подолянка.

– Бовть, як жаба в болото! – пискнув Хівря.

– Ми оженимось, – поважно потвердила й святоха Явдоха.

– Отак притьмом? – спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

– Тири-тири, дівонько, я твій жених? – хихотнув Хівря.

– Хоч би в мене спитав, короленку, – глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

– Я ще не встиг, – пояснив хлопець.

– Ми спитаємо, серденько, – заспокоїла й неня. – Як слід по закону!

– Спасибі, ненько, – і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: – Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! – і лагідним голоском, кепкуючи, додала: – Дай мамі ручку!

І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка.

А від порога обернулась:

– І щоб на очі мені більше не потрапляв!

– Добре! – скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. – Я не сам прийду! – гукнув він їй услід. – Я не сам! Я зашлю старостів!

– Балака, мов колядує, – здивувався владика.

– Здурів! – штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив: