Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 75

– Дітей пожаліли б! – стиха просурмив сотник Хівря.

– Яких дітей? – спитав єпископ.

– Чиїх? – хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.

– Наших дітей, – відповів сотник Хівря. – Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?

– Тому ми й ухвалили послати п'ятого, – кивнув гончар.

– Дітей, бач, наших не жалієте!

– Та в тебе ж їх ніколи й не було.

– Хіба ж я – про своїх?

– Ну, то й помовч! – І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: – Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! – аж скрикнув старий. – А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті.

– Як і в ті рази, – сказав владика, – нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо!

І вся рада, задумавшись, мовчала.

– Потрібен хлопець дужий і сміливий.

Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:

– Візьміть мого хлопчика…

Це сказала Явдоха.

І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.

Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.

Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.

Та робити було нічого, і матінка сказала знов:

– Пошліть до Москви мого хлопчика.

– Я сам скажу, мамо, я сам! – з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. – Я сам…

– А звідки ви взялись тут? – підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.

– Із Стародупки, паночку, – чемно вклонилась Явдоха.

– Хочеш сина послати на певну смерть?

– Е-є, ні, – сказала матінка. – Він дійде. Живий!

– Він хіба знає дорогу?

– Та я ж сама піду з ним, пане.

– А ти? Хіба ти знаєш дорогу до Москви?

– Розпитаю.

– А син письменний?

– Ані гич!

– А як же він балакатиме до самого царя?

– Як ось я, пане, до вас.

– Цар, бач, тільки по-вченому тямить.

– Як же воно буде? – збентежено спитала неня.

– Аніяк! – тоненько засміявся Хівря.

Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі.

Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав:

– Хто ж понесе листа?

Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді:

– Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.