Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 82

А Михайлик тим часом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись до владичого дому на розправу.

– Швидше, швидше! – благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. – Ой хутчіше, синку!

– А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, – відповідав щоразу Михайлик і… йшов усе повільніше.

– Схотів на шибеницю! – покваплювала матінка.

– Хіба ж я в чім винен? – простодушно питав Михайлик.

– А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! Її вже, кажуть, тричі викрадали.

– І я вкрав би! – І вперта складка залягла під губою.

– Її вже, кажуть, і вбити намагалися.

– Ну, от бачите!

– Що?

– А те, що треба мені бути при ній.

– Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!

– От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.

І йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

Не Подолянка ж?!

Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

Потім сказав:

– Там лишився ж той… Пилип отой!

– Та й що?

– Треба й мені… – І засвітились його соколині очі.

А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, – бо дитяча, мовляв, натура.

Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, – і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

Хлопчина квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпископа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, бо почуття польоту, яке в нім народилось – при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, – це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

І матінка відчула все це вмить.