Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 83

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

Удвох вони, – сусіль – до хати! – ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку – вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

– В душі народу – темна ніч! – волав до громади Пампушка. – А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

– Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

– Та й що ж?

– Мене сірома ледве не побила…

– Шкода, що не побила! – кепкуючи, сказав хтось од вікна.

– Про що ж ти просиш раду? – спитав Мелхиседек.

– Владою вам даною, пресвятий отче, – смиренно мовив пан Пампушка, – потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв – геть!

– А то чому ж? – спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

– Чому ж? – спитав єпископ.

– Війна! – розвів руками пан обозний. – А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

– Ти хіба тямиш по-грецькому? – здивувався єпископ.

– Є ж на світі перекладачі!

– А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? – запитав єпископ.

– В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

– А пшона?

– Ще менше. Нема кому проса рушити.

– Сала?

– Майже ніц.

– А м'яса?

– Нема зовсім. Війна ж!

– Чим же ти годуєш козаків?

– Якщо кільце облоги замкнеться-таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

– Пороху ж маємо досить?

– Ні сірки, ні селітри!

– Шаблі? Рушниці? Списи?

– Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

– Мідь завтра буде, – зітхнув Мелхиседек.

– Звідки ж?

– Завтра скинемо дзвони, – немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

– Які це дзвони? – аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.

– З церков… Які ж!

– Он як! – аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого.

Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком.

– Не дам! – сказав він. – Не дам я дзвонів. Скарає вас Бог!

– Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш?

– Їх нагодуєш! З усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай!

– Чому ж тиняються? Чому без діла?

– Дармоїди, – знизав плечима Пампушка.

– Так-таки всі й дармоїди? Всі?

– Як один.

– А я? – раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й там, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. – А я? – невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. – А я?