Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 84

– Що «ти»? – знову впізнавши парубка, спитав Пампушка.

– Я ж ось – не дармоїд, – одвітував Михайлик.

– Еге ж, не дармоїди ми, – з гідністю сказала й ненька.

– Хто ж ви? – спитав пан Хівря.

– Ковалі ми, – глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик.

– Чого ж тиняєтесь? – звідався Мелхиседек.

– Нема де жити, – тихим баском буркнув Михайлик.

– Нема й роботи, – зітхнула й паніматка.

– Ковалям нема роботи? – здивувався владика. – За війни?

– Хто ж куватиме зброю? – спитав і гончар Саливон Глек.

– У вас, у Мирославі, – тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…

– Тридцять дві кузні? – нашорошив вуха пан Пампушка. – Ти звідки знаєш – скільки? – і кивнув Мелхиседекові: – Це таки – шпигун.

– І ніде вам не знайшлось роботи? – відмахнувшись від обозного, спитав єпископ.

– І не знайдеться! – в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. – Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.

– Такий уже порядок, – проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.

– Порядок?! – спалахнула матінка. – Ні ладу, ні поладу! Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас – не гурт!

– Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас – обмаль, – додав Михайлик. – Та й коні нековані!

– Та й хліба на базарі малувато, – сердито докинула й матінка.

– А в місті, – хутко підхопив Михайлик, – повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…

– Різників і броварів, – продовжувала Явдоха, – сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…

– Бо ж їх у вас – за людей не мають, – сердито підхопив Михайлик. І сказав: – Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

І тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

І хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

– Та звісна річ, повинні! – підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. – Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознайомити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

– Приблуд? – жахнувшись, бундючно спитав коваль Ткаченко.

– Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

– А предківські звичаї? – знову озвався цехмайстер ковалів. – У нас така вже установа здавна.

– Та й хто ж дозволить ламати звичай? – спитав цехмайстер бортників. – Хто дасть нам таке право?

– Бог, – сказав єпископ.

– Війна дала нам право, – додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

– До роботи ще рано, – буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. – А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

– Ніколи жувати! – знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

Михайлик сердито випростався.

І повторив.

– Жувати ніколи. Війна не жде!

– А чого це ти правуєш тут? – трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

– Ого?! – щиро здивувався Михайлик. – Це я правую? Та я ж – несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Также, мамо?

– А так…

– Ну, ну, несміливий! – посміхнувся єпископ, бо хлопець йому все більше та більше подобався.

– Стривай, стривай! – схаменувся нарешті обозний. – А як ти сюди потрапив?

– Влетів! Чи то пак увійшов, пане Купо.

– Але з якого права?

– З ніякого, – сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.

– Та як же ти насмів? – собакувато витріщився обозний.

– Насмів! – сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.

– Ану геть! – з баса гукнув йому обозний. – Геть звідси!

– Чого ж то «геть»? – спитав Мелхиседек.

– Голодранців сюди ніхто не кликав.

– А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… – І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. – А тепер слухай-но, пане обозний, – провадив далі Мелхиседек. – Якщо люди та коні не будуть ситі…

– Задля цього доведеться збільшити оплаті й податки.

– Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…

– Я подбаю, – так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

– Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

– Як же то можна – без певного діла в час війни!

– Якщо в обозі зненацька не стане пороху, – провадив далі архієрей, – я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! – і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. – Ребром за гак! – повторив архієрей. – Звелю повісити.

– Такого пана?! – знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: – Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали.

Зареготав і сам архієрей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

– А чого це ти важний такий? – зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

– Зроду він у мене такий, – відповіла за хлопця матінка.

– Я сам, мамо, я сам, – пересмикнув плечима парубок.

– А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? – ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

– Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! – щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, – хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, – і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. – Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, – повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

– Я? Тебе? Покликав? – здивувався архієрей.

– Запросили, владико.

– Коли ж?

– Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

– Не пам'ятаю.

– Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

– Чого?

– Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.

– Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

– Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.

– Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.

– Так, це ми схопили, – кивнула й матінка.

Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхнулись приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.