Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 26

– Тому, тому! – весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: – Не пустять до раю тому, що ти – лисий.

– Та й що? – спитав обозний.

– Лисих же в рай не пускають.

– Хто це тобі сказав?

– Це зна й останній дурень!

– Але чому ж то лисих не пускають?

– А тому!.. – І Мамай почав пояснювати: – Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як його французи називають, «перрюк», та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в Царство Небесне, там дірка така вузенька замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою – святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подумав, що ти – задки, голим афедроном наперед…

– Чим-чим?

– Афедроном… тобто голим ґузном наперед, – коли ти по-грецькому не тямиш! – то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, – скаже, – за ґевал такий», – та й прожене… – І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

– Це блюзнірство.

– Блюзнірство, – погодився Мамай. – Неповага до старшого чином.

– Богозневага навіть, – підказав обозний.

– Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.

– То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого – ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

– Усердя аж до усердя? – кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, – і тут же нахилився до Песика Ложки: – Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… – І він спитав у свого собачки: – Що ж нам робити з ним, з оцим… – і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут і повторити не можемо, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко, да їдко…

А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.

– А-а, – закивав головою Козак. – Сьогодні, ти кажеш, п'ятниця?

– П'ятниця, – кивнув і Михайлик.

– П'ятінка свята, – потвердила й неня.

– А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?

Ложка схвально кивнув головою.

– Твоє, бач, щастя, пане! – посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. – Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, – і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.

Аж тут розумний Песик гавкнув знову.

І вп'ять нахилився до нього наш Мамай.

– Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? І горобців?! – І Козак швиденько випростався. І спитав: – Ти чуєш, пане Купо? Га?

– Чую… тільки одчепись! – І він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.

– То бійся горобців.

Пан Купа відмахнувся.

– І не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.

– Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.

– Пір'ям смердить? Кепсько?

– Та не лепсько ж!

– А по-моєму – славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.

– Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!

– А коли йдуть? – сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: – Ану, Михайлику! – та й кивнула нишком на ридван.

Михайлик аж підскочив.

Михайлик аж крякнув.

Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.

А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.

Вони йшли озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа, чого вони туди майнули.