Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 30

– Боже помагай! – глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. – Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

– Можу, – знизав плечима Михайлик.

– Кохайлику! – ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

– Параско, одійди! – гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

– Але на чім же ти поїдеш? – кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

– Верхи, – відповів за нього Мамай.

– А твоя неня?

– І паніматка – також верхи, – посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати – з усіма її достойностями й вадами. – Чи не так, ненько?

– Нема ж на чім верхи, – повела плечем Явдоха.

– Нема – так буде!

– Може, коли й буде, а поки що… – І вона вклонилась панові Пампушці. – Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! – І кивнула синові: – Ходім!

– Ходімо, – блиснув зубами парубок.

– Рушили, – сказав Козак Мамай.

І раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

І сказав Демидові Пампушці:

– Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку – не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

– Лякай, лякай! – огризнувся Пампушка.

– Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

– Від якої ж? – торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

– Не знаю – від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

І Песик Ложка схвально кивнув головою.

– А то й від горобця?

І Песик знову потвердив Козакові слова.

– А чи й від курки навіть?

І Ложка знову гавкнув.

– Невже ж ти думаєш, що я злякався? – спитав ошелешений Купа. – Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшись до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:

– Каяк! Каяк!

І пан Купа, мало не ґиґнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба здоровенна синя-пресиня ґуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

– Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

– Прощавайте, люди добрі.

– Щасти тобі Боже, Мамаю! – щиро прогули голоси.

Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

І наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

– Параско, одійди!

– Кохайлику?

– Прощавай, Парасю! – своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.

– І все, Кохайлику? – хистким, непевним голосом спитала Роксолана.

– Для тебе – все, – сказав він сумовито й просто.

– Ти про мене погано не думай, Михайлику, – зашепотіла пані. – Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?

– Я ще тобі наснюся, – задерикувато сказав хлопець. – Тричі!

– Як?

– Як тільки схочеш… Прощавай! – І поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.

І враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.

На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.

– Ми з вами, постривайте! – раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.

І скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.

За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.

І миттю позникали всі вони в буйних травах.

І все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі майже без ніякої оружної охорони.