Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 29

Чхнув і сам Господь на небесах.

І не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.

– Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, – з досадою сказав Господь.

– Спаскудив-таки, – погодився й апостол.

– Таку щедру хвалу… і збавив! – і спитав: – Яку ж йому складемо кару, тому козакові?

– От уже й кару, – відмахнувся святий Петро. – Ви, Боже, старієте: за все – кару та й кару! І вам не соромно? Га?

– Знов розбазікався, бачу! – сердито буркнув Господь Бог.

– Варто комусь молитву проказать не слово в слово – і зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому а чи й у Ветхому Завіті – зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу Господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?

– А що ж ти думаєш! Кадило – це, їй-богу ж, ловка річ.

– Ви таки, Господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов'я…

– А таки тішить!

– …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

– Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

– Важу, Господи, – не заперечував святий Петро.

– І смієш про те признаватись!

– Смію, Господи.

– А слід мені лише кивнути пальцем…

– Кивайте.

– …і тобі не бути вже в службовому переліку святих.

– Не бути то й не бути: всі ходимо під Богом.

– Та ти ж від людської роботи одвик.

– Як-небудь проживу.

– Але як же…

– Я ж був колись рибалкою, Господи, – і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. – Ви ж пам'ятаєте, Боже, як на озері, десь біля Генісарета здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… – і старий Петро засміявся, – мало не втоп!

– Ну, от бачиш! Не по чину пішов. Еге ж! – і сказав тоном наказу: – Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію Євангелія.

– Давно вже записано, Боже.

– І всі це вивчають?

– Вивчають.

– І всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?

– Аякже!

– Коренять і шельмують?

– Ого-го!

– І ти раденький з того?

– Раденький, Господи.

– А яким ти голосом говориш про це?

– Бодренним, як і велено, Господи.

– Прочухани любити слід.

– Щоб і ногами не дриґать?

– Як то?

– А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дриґає». Ось як! А я таки дриґаю…

– Додриґаєшся!

– Але ж я… вже просто не можу більше вчувати, як ти, Господи, приймаєш не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти Господа Бога гріхи, а проти людей, проти правди! І я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…

– Ще одне слово, – застеріг Господь, – і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

– Та мої ж заслуги перед престолом Всевишнього відомі всім!

– Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки – найбільші заслуги перед престолом Всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

– Ще одне слово, Вседержителю, – спокійно застеріг апостол, – і доведеться переписувати весь виклад Нового Завіту.

– Мовчу, мовчу… – гірко зітхнувши, сказав Преблагий.

– Мовчання пориває до мислення, Боже.

– Ти певен? А я став балакучий… еге?

– Еге.

І вони – там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч Господь Бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

– Ти таки, Петрику, спустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… – І він іще довго, пан Бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: – І взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

І святий Петро, в которий раз, скорився.

– Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у наш ладан? І запиши… і запиши!

– Добре, Господи, – сумно сказав він. – Служба є служба…

– А служба Божа – найпаче.

– Нехай, – сказав Петро і низенько вклонився. – Піду. Спушусь туди. Все взнаю. Й запишу.

І осінив себе хрестом.

А Вседержитель сказав:

– Боже помагай.