Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 40

Скільки ж було на світі непрочитаних книг!

Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!

Мов людських, котрих він досі не чув!

Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.

І радощів земних, яких він ще не відав.

Жінок, що їх не обіймав…

Було ще на світі й багато дітей.

Але й діти всі – були не його діти.

Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей – од панів, бо знав обов'язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.

Рука його ненароком торкнулася до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

І пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівна бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвохструнній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи – чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

І старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, – бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комічним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім переступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, Бог йому ще не дав.

Отак от і зажурилися всі.

Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури – і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

А куліш вийшов славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

Але сум іще краяв серця…

Чи то від пісні Мамаєвої.

Чи від тихого й загравного вечора степового.

А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

Всі мовчали.