Читать книгу Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності - Олександр Зубков - Страница 2

Матвій стояв біля вікна і слухав дощ. Він полюбляв шум дощу. Коли краплі розбивалися об підвіконня, він, здавалося, помічав найдрібніші деталі їх витонченої краси. У такі моменти Матвій починав мріяти про камін. Про свій камін.

«Що може бути краще за шум дощу, – думав він. – Тільки потріскування дров. Хоча ні. Потріскування дров і шум води в будь-якому її прояві стоять на одному й тому ж місці. Не може бути одне краще за інше. Вода пробуджує одні емоції, вогонь – інші, шелестіння листя від подиху вітру – треті…»

Перемістивши погляд з машин, які вже поглинали сутінки, на підвіконня, він зосередив увагу на краплях, які, стикаючись з твердою поверхнею, розбивалися на більш дрібні.

«Цікаво, – промайнула раптово думка, – якщо крапля зберігає в собі величезну інформацію, то її мала частина зберігає стільки ж або менше? І чи може одна єдина крапля нести в собі всю інформацію про світовий океан. Раптом, в ній закодовано все, що коли-небудь відбувалося в водному просторі? Цікаво, чи проводив хтось дослідження, щоб це з'ясувати? Якщо прийняти за віру те, що в кожного з нас закладена Божа іскра, то чому одна єдина крапля не може нести всю інформацію, яку зберігає океан?»

Матвій провів пальцем по шибці, йдучи по сліду води, що повільно стікала на підвіконня.

«Так… якщо довго думати про це, можна і в клініку потрапити для душевнохворих», – промайнуло в його голові, а на обличчі з'явилася легка посмішка.

Із задуми його вивів телефонний дзвінок.

– Чомусь хотів почути саме тебе, – повідомив Матвій замість привітання.

– Привіт, друже! Радий, що мої дзвінки ти сприймаєш саме таким чином, – затараторив бадьорий голос на іншому кінці дроту. – Хоча, нічого дивного. Зазвичай я приношу з собою добрі новини.

– Це вірно, – погодився Матвій.

– Гаразд, – вимовив Андрій. – Давай ближче до справи. Боюся напустити на себе важність, але до моєї контори звернувся лорд Гамільтон. Лорд! Ти уявляєш!

– Як на мене, таких клієнтів у тебе ще не було, – підхопив ентузіазм друга Матвій.

– Згоден. Було багато. Але лорд!.. Безумовно ні.

– Лорд так лорд, – вже спокійніше мовив Матвій. – Що ж його цікавить?

– Сказав, що хоче обговорити це в особистій бесіді.

– Де обговорити? В Лондоні? – здивувався Матвій.

– Навіщо в Лондоні? Він тут, приїхав до міста, і чекає на зустріч у будь-який зручний для нас час, – урочисто резюмував Андрій.

Матвій відійшов від вікна і сів у крісло.

– Так вже й в будь-який? – із сумнівом перепитав він. – Зазвичай такі серйозні люди самі призначають час і місце.

– Про що це говорить? – наштовхуючи приятеля на думку, запитав Андрій. – Що він в нас дуже зацікавлений. Вірно?

– Схоже, що так, – погодився Матвій. – Я вільний сьогодні. Домовляйся на вечір.

– Так уже ніби й вечір, – засміявся в трубку Андрій.

Матвій повернув голову і поглянув на темне небо.

– Так, дійсно. Дивлюся у вікно, а те, що вже зовсім стемніло, не помічаю. Ти набери його. Якщо сьогодні йому зручно, скажи, що ми до його послуг. Якщо ні, нехай призначить час і місце.

– Чекай на дзвінок, – коротко мовив Андрій, перервавши бесіду.

Чекати довелося трохи більше ніж хвилину.

– Ти не уявляєш, як він зрадів, – радісно повідомив Андрій. – Сказав, що за дві години чекає нас у готелі «Уельс».

– Цікаво, – задумливо протягнув Матвій. – Істинно британський лорд. Навіть тут підтримує зв'язок, так би мовити, з батьківщиною.

– Думаю, все набагато простіше, – заперечив Андрій. – Тобі доводилося бувати там?

– Якщо чесно, навіть не чув про неї, – зізнався Матвій. – Де вона хоч розташована?

– У північній частині міста. Одного разу довелося там бувати. Вона шикарна. Тому я і не здивувався, що він зупинився саме там. Готель маленький, але цим і приваблює. Мабуть, лорд не хотів привертати увагу преси до своєї персони.

– Можливо, – погодився Матвій. – Втім, мені необов'язково знати де вона знаходиться. Заїжджай за мною, як будеш готовий, і рушимо в дорогу.

– Нема питань. Без дзвінка спускайся рівно за годину. Поки доберемося… думаю, будемо саме вчасно.

– Домовилися, – замість прощання вимовив Матвій, і натиснув кнопку скидання. З телефоном в руці він знову підійшов до вікна, щоб послухати дощ, який вже поступово стихав.

У тиші кімнати у свідомості знову почали спливати картинки, які відкривалися йому у сновидіннях і невпинно розбурхували розум. Безкраї ліси з віковими деревами огортали й манили пройтися їх загадковими стежками. Трелі невідомих птахів, крики мавп і шелестіння листя чулися настільки чітко, що Матвій насилу вірив в ілюзорність цих звукових сплетінь. Такі почуття він відчував лише тоді, коли чув легкий шум води або потріскування палких дров. Ось чому він не втрачав можливості насолодитися такими простими й водночас такими приємними звуками. У ці чудові моменти підключення до подвійної реальності, його манила туди невідома сила, і понад усе він хотів опинитися в цьому таємничому місці.

Матвій трохи відійшов від вікна – і, як тільки перестав чути шум дощу, все припинилося. Піддавшись пориву, він знову кинувся до вікна, але, поглянувши на годинник, зупинився.

Час квапив і змушував поспішати, тому Матвій попрямував у душ, водночас обмірковуючи, що доречно вдягти на зустріч із титулованою особою. Стоячи біля відчиненої шафи, він швидким поглядом оглянув свій гардероб і, недовго думаючи, вибрав темні штани класичного крою і темно-фіолетову сорочку із запонками, залишивши без уваги піджак і краватку.

«Начебто й неофіційно, – думав він, роздивляючись себе в дзеркалі, – але і не повсякденно».

Поглянувши на годинник, Матвій поклав до кишені трохи грошей і вийшов з квартири. Минуло трохи більше за годину, але Андрія ще не було. Дощ ледве накрапував, і це дарувало справжню насолоду, але від крапель намокала сорочка, а Матвій не хотів постати в неохайному вигляді на важливій зустрічі. Втім, заходити назад не довелося, тому що знайома машина з'явилася на дворі.

– Доброго вечора, пане, – привітав друга Андрій, відкриваючи йому дверцята, перекинувшись через сусіднє сидіння. – Вибач, трохи затримався. Заскочив у магазин одягнутися.

– У мене все простіше з цим, – сідаючи в машину й оглядаючи приятеля, відповів Матвій. – Невже щось купив? Начебто все твоє. Новенького нічого не бачу.

– Як це не бачиш?! В мене ж нова краватка, – і на доказ цього, Андрій простягнув йому кінчик краватки, яка нібито злилась з кольором темної сорочки.

Матвій посміхнувся.

– Згоден, не багато, – підтвердив Андрій, – але цього цілком достатньо, щоб відчувати себе набагато впевненіше.

– Є таке, але не суть. Розповідай, як він на тебе вийшов, – різко перевів тему бесіди Матвій. – Хотілося б бути підготовленим перед зустріччю. Гамільтон… Хто цей лорд такий? Скільки, судячи по голосу, йому років?

– Ти знаєш, – чесно зізнався Андрій. – Я так здивувався, що залишив це без уваги.

– А ось це даремно, любий друже. Ти ж знаєш, що в нашій справі важливі саме дрібниці. А це далеко не дрібниця. Перед виходом я швидко оглянув Інтернет, і в пошуковику виявив трьох лордів Гамільтонів. І це з урахуванням нестачі часу. Можливо, їх значно більше.

– Цікаво, – зауважив Андрій. – Я думав, їх одиниці.

– Я зовсім трохи знаю про спадкові титули, але схиляюся до думки, що ти маєш рацію. Швидше за все, це просто родичі. Ось і виходить, що вік не має особливого значення. Навіть вісімнадцятирічний хлопчина може зустріч призначити. Потрапив до якоїсь любовної інтрижки та переживає, що батько негативно відреагує. ЗМІ зараз тільки дай привід – роздують так, не відмиєшся.

– Для мене це не так погано, – посміхнувся Андрій. – Це значна частина мого доходу.

Вогні нічних вулиць миготіли за вікнами автомобіля. Матвій дуже любив їздити в тиші, і Андрій, добре знаючи звички приятеля, не поспішав підтримувати згаслу бесіду. Рух на дорозі був дуже жвавим, і вони не могли їхати з великою швидкістю. Дрібний дощ продовжував тарабанити по склу, надаючи тиші ще більшої привабливості. Однак насолодитися поїздкою в повній мірі Матвію не вдалося, тому як машина звернула з основної дороги, і він зрозумів, що готель вже близько.

– Я так розумію, що ми майже у мети, – першим порушив мовчання Матвій. – Та й за часом вже пора, інакше ти б заїхав раніше.

– Абсолютно вірно, – погодився Андрій. – Кілька хвилин – і ми на місці. Ось ця невелика будівля з гострим рельєфним дахом ліворуч і є наш кінцевий пункт призначення.

Паркування розташовувалося прямо на території готелю, і дощ, який вже набрав чималої сили, не став серйозною перешкодою для подолання короткого шляху. Вже при вході Матвій зрозумів, чому саме цей готель привернув увагу лорда. Оброблені шляхетним природним каменем темно-червоного кольору стіни велично височіли над кипарисами, які живою стіною оточили будівлю. Дах, як уже зазначив Андрій, мав досить крутий ухил, що цілком дозволяло облаштувати мансарду. Кольорова гамма черепиці гармонійно поєднувалася зі стінами, підкреслюючи стриманий стиль будівлі. Невеличкий ґанок обвивали пагони дикого винограду, так само як і бічні колони. Вузьку алею супроводжували розкішні чагарники та невеличкі дерева, назви яких Матвій не знав, але за зовнішнім виглядом вони нагадували молоду шовковицю. Вся ця строгість і консерватизм вже дуже явно видавали риси англійської архітектури затишного готелю із характерною назвою «Уельс».

При вході до вестибюля увагу Матвія відразу привернув невеликий фонтан, який знаходився біля столика адміністратора. Дзюрчання води й легкий аромат кави ненав'язливо спонукали до себе відвідувачів. Симпатична привітна дівчина також викликала почуття довіри.

– Чим можу допомогти, панове? – поцікавилася вона.

– У нас тут призначена зустріч з одним джентльменом, – розстібаючи піджак, відповів Андрій.

– Дозвольте поцікавитися, з ким саме? І як вас представити?

– Я прошу вибачення, – втрутився в розмову Матвій, – але впевнений, ви прекрасно розумієте, про кого йде мова і як про нас доповісти. У ваших же інтересах, вірніше, в інтересах вашого готелю, зайвий раз не згадувати ім'я вашого гостя. Прошу мене вибачити за прямоту.

– Зрозуміло, – відповіла дівчина, і її щира до цього моменту посмішка миттєво стала штучною.

Андрій з докором подивився на приятеля, даючи зрозуміти, що він не зовсім й ввічливий. Дівчина запропонувала чоловікам присісти в крісла навпроти фонтану, а сама піднялася мармуровими сходами на верхній поверх. Не минуло й трьох хвилин, як вона знову підійшла до них.

– Прошу, будь ласка, за мною, панове, – ледь схиливши голову, запропонувала співробітниця готелю.

Чоловіки, як по команді піднялися зі своїх місць, і, слідуючи за нею по п'ятах, попрямували вгору по сходах.

«Дуже затишний готель, – думав Матвій, залишаючи позаду себе дивовижної краси кипариси та пальми, які розташувалися по обидва боки сходів у величезних дерев'яних діжках. Зверху, в оніксових горщиках, прикріплених масивними ланцюгами, нависали широкогіллясті плющі та фікуси. На тлі ледь чутного дзюрчання води у фонтані все це створювало враження такого комфорту і спокою, що хотілося відвідати це місце ще раз.

Піднявшись на верхній поверх, Матвій відзначив наявність всього двох номерів. При цьому вони розташовувалися досить далеко один від одного, кожен в окремому крилі, що, безумовно, створювало додатковий комфорт для відвідувачів.

– Будь ласка, ліве крило, – вказавши напрямок легким рухом руки, ледь чутно вимовила дівчина і залишила молодих людей.

Підійшовши до кремезних дубових дверцят, Андрій здивовано глянув на масивне бронзове кільце, що звисало з пащі лева, і, взявшись за нього, з театральним видом постукав три рази.

– Заходьте, будь ласка, – почули чоловіки за дверима голос з явним англійським акцентом.

Гості відчинили двері та один за іншим зникли у загадковій напівтемряві. Лише світло коридору порушувало таємничість, разом із цим розпалюючи цікавість Матвія. У величезному каміні шумно гуділи й потріскували дрова, які, цілком ймовірно, були єдиним джерелом освітлення, що, втім не заважало досить добре розрізняти всі атрибути номера.

«Розпалений хвилин п'ять тому, – відзначив про себе Матвій. – Господар номера досить пунктуальний і, по всій імовірності, хотів створити саме таку атмосферу таємничості».

– Радий вітати вас, друзі мої, в моєму тимчасовому притулку, – виходячи назустріч гостям, привітав лорд. – Мене звуть Вільтон. Лорд Вільтон Гамільтон. Ви не уявляєте, яку честь надали мені, погодившись на цю зустріч.

– Не меншою честю це знайомство є і для нас, – простягаючи лорду руку і трохи схилившись, привітався Андрій. – А це мій давній друг і компаньйон Матвій Ворохов.

– Лорде, – коротко привітав його Матвій, потискуючи руку, так само як і Андрій, трохи схиливши голову, підкреслюючи повагу до високого титулу. – Сподіваюся, наша зустріч буде дуже продуктивною і корисною для обох сторін.

– Я в цьому аніскільки не сумніваюся, – натхненно відповів лорд. – В іншому випадку я б ніколи не звернувся в організацію містера Кронова. Нумо сядьмо біля каміна, друзі мої, щоб наша бесіда протікала більш плідно.

– Прошу мене вибачити, – сідаючи в крісло, продовжив лорд, – але, як я вже зазначив, я ніколи не звернувся б до вас, містер Кронов, якби мені не повідомили про ваші тісні дружні відносини з містером Вороховим. Я хотів вийти безпосередньо на нього, однак це виявилося досить складно, адже мої можливості в чужій країні обмежені.

– Я звик до цього, – посміхаючись, із розумінням відповів Андрій. – Матвій мій давній друг. Таких друзів не можна купити за гроші. Це друг дитинства, і я дуже дорожу нашими стосунками. А зрозуміти вас нескладно. Репутація і послужний список Матвія говорять самі за себе.

– Саме так! – вигукнув лорд, піднімаючи вгору вказівний палець. – У справі, яку я хочу вам довірити, необхідні сила, спостережливість, схильність до аналізу і досвід, а всі ці якості сповна присутні у вашому дорогому приятелі й гідні найвищої похвали. Отже, панове, перейдемо до справи. Що ви чули про Саксайуаман? – звернувшись до Матвія, поцікавився лорд.

– Зовсім трохи, – дещо поміркувавши, зізнався Матвій. – Знаю, що це залишки якогось зміцнення або храму в Перу. Місто назвати не можу. Також чув, що сучасні вчені досі сперечаються про те, як саме були складені такі величезні блоки.

– Ну що ж, – задоволено промовив лорд. – Тепер я впевнений, що не дарма звернувся до вас. Багато хто навіть уявлення не мають про це воістину унікальне чудо світу. До речі, я щойно з Куско. Саме це місто в Перу зберегло унікальну пам'ятку стародавньої цивілізації, яка, без сумніву, перевершувала нас у своєму розвитку. Як тільки ви побачите ці брили наживо, ідеально підігнані одна до іншої без будь-яких з'єднувальних речовин, то зрозумієте, що наші сучасні знання потребують вдосконалення. Саме про це, до речі, я і хочу вас попросити.

– Дослідити Саксайуаман? – уточнив Матвій.

– Не зовсім так, – відповів лорд, встаючи з крісла і підкидаючи в камін кілька полін. – Щоб просто досліджувати Саксайуаман, я б не шукав такого досвідченого і коштовного найманця, як ви. Саксайуаман – це лише зруйновані залишки грандіозних споруд давнини, але неподалік, в глухій гущавині джунглів, знаходяться вцілілі будівлі. Їх неможливо розглянути з супутника, тому що дерева там неймовірно високі й поглинули собою ці непізнані сучасними людьми споруди. Увійти ж до гущавини вкрай складно. Дикі звірі, а найголовніше – корінні жителі тих земель строго охороняють цю таємницю. Ось тому я готовий витрачати великі гроші, щоб отримати результати досліджень.

Лорд на хвилину замовк, надаючи чоловікам можливість вдуматися в сенс його слів, а потім, як ні в чому не бувало, додав:

– Люблю вогонь. Коли дивишся, як горять поліна, замислюєшся про вічне.

Після цих слів Матвій ще пильніше сконцентрував свою увагу на лорді. І цього разу чуття не підвело його. Звичайно, перед ним сидів не вісімнадцятирічний юнак, але і більше ніж тридцять Вільтону не можливо було дати. Не більше ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, худорлявий, проте досить міцний. Красиві благородні риси обличчя говорили про знатне походження.

«Але ж зовсім молодий, – промайнуло в голові Матвія. – Цікаво, в такому віці далеко не кожен замислюється про вічне. Можливе, він просто виконавець, а замовник – більш серйозний шанувальник старовини. Хоча сенс? Все ж-таки лорд. І його думки… Ні. Він напевно діє від свого імені. Хм! Не тільки я в простих природних явищах бачу красу, через яку можна відкрити задум всього існування».

– Вогонь, вода, вітер, – протяжно вимовив уголос Матвій. – Все це змушує нас відчути себе чимось більшим, ніж просте смертне творіння, якщо, звичайно, відволіктися від буденності та сконцентрувати розум на подібних думках.

Тепер настала черга лорда зосередити свій щирий інтерес на Матвії. Здавалося, що його відвідали такі самі думки, які хвилину тому крутилися в голові його гостя. Лорд явно не хотів видавати надмірну зацікавленість, і його погляд ковзав ніби крізь співрозмовника. Ніхто з присутніх не смів порушити тишу, що настала. Андрій давно вже нічого не казав, а тільки переводив погляд з лорда на Матвія і назад. Сам же Матвій був дещо спантеличений, тому як зазвичай саме він «сканував» людей своїм внутрішнім інтуїтивним відчуттям, тепер же він перебував у зворотному положенні.

Деякий час по тому легке напруження від тривалої паузи згасло. Лорд помітно розслабився, невимушено розтягнувся в кріслі, витягнувши вперед довгі ноги, і Матвій зрозумів, що він прийняв для себе остаточне негласне рішення про їхню співпрацю.

– Отже, лорде. У чому саме полягає наша місія? – впевненим тоном поцікавився Матвій. – Адже я повинен буду поїхати туди не просто подивитися. Що конкретно вас цікавить? Артефакти, письмена, а може, перевірка легенд?

– Все, що ви перерахували, дуже цікаво, – відповів лорд, – але це лише деталі та інструменти для досягнення кінцевої мети. Головне – це вирішення завдання. Як саме були зведені ці будови? Найважливіше – це технологія. Для початку потрібно знайти їх і точно вказати координати розташування. Після цього досліджуйте руїни й спробуйте зрозуміти, як вони були побудовані. Я розумію, що завдання вкрай складне. Весь науковий світ працює над його вирішенням. Але тут потрібно нестандартне бачення. Саме тому я і звертаюся до вас. Якщо все-таки не вийде з'ясувати технологію побудови, досліджуйте ці руїни та визначте їх справжній вік. Це цілком реальне завдання. Я впевнений, що вчені легко визначили його, але говорити про це… назвемо це так, бояться. Я ясно виклав свої думки, джентльмени?

– Цілком, – відповіли в один голос чоловіки.

– Завдання ясне і зрозуміле, – продовжував Матвій. – Мені дуже цікаво взятися за цю справу. Залишилося лише прорахувати фінансову сторону питання. Її ми обговоримо після збору всієї інформації, від якої залежатимуть кількість учасників групи й необхідний маршрут.

– Запевняю вас, панове, рахувати нічого не потрібно, – запевнив лорд. – Триста тисяч доларів на квитки та екіпіровку. Якщо результат експедиції нульовий – залишок коштів залишається у вас. Результати та всі міркування, зрозуміло, повністю мені доповісти. Якщо встановите реальний вік будівель з незаперечними доказами – отримаєте додатково півмільйона доларів. Якщо ж добудете технологію і продемонструєте відтворення споруди, ваш фінансовий рахунок поповниться на три мільйони доларів. Такі умови вас влаштовують?

– Беззаперечно, – відповів Матвій після безмовного спілкування поглядами зі своїм компаньйоном. – Упевнений, первісної суми вистачить на два – три місяці роботи та проживанні в Куско. Якщо за цей час ми нічого не знайдемо, то спокійно повернемося додому. Якщо…

– Я прошу вибачення, – перервав міркування лорд, – але шлях із Куско додому вам неодмінно доведеться виконати через Лондон, тому як я буду перебувати там, а звіт мені потрібен з перших рук.

– Як скажете, лорде, – погодився Матвій. – Отже, якщо експедицію необхідно буде продовжити, я зв'яжуся з вами та поділюся своїми міркуваннями. Подальше рішення будете приймати ви, виходячи від отриманої інформації.

– Добре, – відповів лорд. – Але якщо виникне необхідність в консультації щодо подальшого розвитку експедиції, а відповідно, в додатковому інвестуванні, вам потрібно буде летіти в Лондон. Це не займе багато часу. Будь-які телефонні розмови просто неприпустимі в такій справі. Той номер, за яким я зв'язувався з вами, містер Кронов, – звертаючись до Андрія, мовив лорд, – вже знищений. Тому будь-які технічні та фінансові питання ви будете вирішувати з моєю довіреною особою – містером Ламбертом. Він сам зв'яжеться з вами за годину після мого відльоту до Лондона.

– Все зрозуміло, – встаючи з крісла, мовив Матвій. – Я думаю, в нас більше немає питань один до одного.

– Скажіть тільки, коли ви маєте намір летіти в Південну Америку, і я вас більше не затримую.

– Зазвичай збір і обробка інформації займають близько тижня, – трохи подумавши, відповів Матвій. – Але щоб робота просувалася більш продуктивно, дня за три я відправлюся до Іспанії, а звідти попливу на кораблі до Бразилії. За час плавання я зможу спокійно обдумати всі деталі. Крім того, подорож на морському лайнері, далеко від землі, дуже плідно впливає на розумовий процес.

– Упевнений, що це так, – схвально кивнув лорд. – Радий був з вами познайомитися, панове.

Потиснувши лорду руку, друзі вийшли з номера. Після його таємничої атмосфери, світло в коридорі сліпило очі. Спустившись на перший поверх, вони попрощалися з дівчиною-адміністратором, попередньо взявши візитні картки готелю.

– Впевнений, у вас один з найспокійніших і красивіших готелів в Європі, – промовив на прощання Матвій. – Якщо будуть цікавитись, я обов'язково його порекомендую.

– Дякую, – посміхнулася дівчина, трішки схиливши голову.

Чоловіки вийшли з вестибюля, сіли в машину і покинули територію готелю.

– Отже, – почав розмову Андрій, – з чого почнемо?

– Боюся, любий друже, ти не зможеш мені допомогти в цій справі. Всю необхідну інформацію я отримав. Коли з тобою зв'яжеться довірений лорда, скажеш йому, на які рахунки переказати кошти. Собі залишиш десять відсотків, тобто тридцять тисяч. Тепер з приводу інших грошей. Вважай, що півмільйона у нас в кишені. Визначити реальний вік каменю не складе великих труднощів. Для цього я візьму з собою професора і заодно мого друга Лінду Чижевську. Ти з нею не знайомий, але перед від'їздом ми це виправимо. А ось з приводу технології будівлі, скажу, не приховуючи, шансів небагато. Хоча повір, я зроблю все від мене залежне. Не кожен день випадає шанс розкрити таємницю стародавніх цивілізацій, та ще з такою щедрою фінансовою підтримкою.

– Я не сумніваюся в тобі, друже, – не відриваючи погляду від дороги, відповів Андрій. – Ти вважаєш, трьох місяців може не вистачити для роботи?

– Можливо все. Південна Америка зберігає стільки загадок, що можна не виїжджати звідти роками. Я знаю три групи, які працюють там понад рік, тому три місяці – це невеликий термін. До речі, я збираюся відвідати одну з них, хоча вони й займаються зовсім іншими речами, але вже цілком володіють місцевими діалектами, що важливо. Для збору легенд доведеться спілкуватися з місцевими жителями. Хто краще за них знає традиції та перекази своїх земель? Найголовніше – розташувати їх до себе або ж зацікавити чимось, але цінніше зрозуміти, про що вони говорять. На іспанському, ти знаєш, я досить непогано висловлювався, однак діалектів там дуже багато: мапудунгун, кечуа та аймара є найпоширенішими. А вже скільки їх взагалі, думаю, не знає ніхто. Хоча, швидше за все, вони дуже схожі між собою, тому під час плавання мені нудьгувати не доведеться.

– Ви поїдете удвох або тобі потрібна більш міцна команда? – поцікавився Андрій

– Мені цілком вистачить Лінди. Лорд поставив конкретні завдання. Хто мені ще може знадобитися? Екіпіровку я підберу, а у Лінди є всі необхідні прилади для проведення аналізів. Потрібно, до речі, отримати дозвіл на їх транспортування, а для цього мені потрібна готівка, оскільки наша експедиція має неофіційний характер.

– Все буде, – коротко відповів Андрій, згортаючи в провулок, і під'їжджаючи до будинку Матвія. – Сьогодні відпочиваймо, а як тільки-но зі мною зв'яжеться представник лорда… як його там?

– Містер Ламберт, – підказав Матвій.

– Саме так, – кивнув Андрій. – Коли містер Ламберт зв'яжеться зі мною, і ми владнаємо всі деталі, я відразу тебе повідомлю.

– Домовилися, – закриваючи дверцята машини, мовив Матвій. – На добраніч.

– І тобі на добраніч, – попрощався Андрій, і, включивши легку музику, натиснув педаль газу.