Читать книгу Талановитий містер Ріплі - Патриція Гайсміт - Страница 11

Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі – той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.

– Доброго ранку! – гукнув Том. – Де Мардж?

– Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.

– Запрацювалась?

– Мардж письменниця.

– Ага.

Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.

– Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.

– Хворів, – недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.

– А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?

– Завис між життям і туалетом, – посміхнувшись, відказав Том. – Та я уже в порядку. – Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.

Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов на берег.

– Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? – запитав Том у Дікі. – І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.

– О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. – Він повернувся до читання італійської газети.

Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.

– Схоже, Мардж уже не прийде, – озвався Дікі. – Мабуть, підемо без неї.

Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том запросив Дікі пообідати з ним, а Дікі відмовився, бо його служниця уже приготувала обід, який чекає на нього вдома. Вони піднялися до Томового номера. Дікі приміряв купальний халат і приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, і шкарпетки були йому якраз, і, як Том і сподівався, Дікі дуже сподобався колір халата.

– І ще ось це, – сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папір. – Мама передала тобі краплі для носа.

Дікі посміхнувся.

– Мені вони більше не потрібні. Колись у мене був синусит. Але я заберу їх.

Тепер у Дікі було все, подумав Том, усе, що він міг йому запропонувати. Тож він відмовиться і від випивки, Том навіть не сумнівався. Він провів Дікі до дверей.

– А знаєш, твій батько страшенно переймається тим, що ти не хочеш повертатися додому. Він попросив мене поговорити з тобою, прочитати гарну лекцію, чого я, звісно ж, не буду робити, однак я мушу повідомити йому якісь новини. Я обіцяв, що писатиму.

Дікі повернувся до нього, не відпускаючи дверної ручки.

– Не знаю, що там мій татусь собі понавигадував. Чим, на його думку, я тут займаюся – напиваюся до чортиків? Мабуть, узимку полечу на кілька днів до Америки, але я не збираюся там залишатися. Тут я почуваюся щасливішим. Якщо я повернуся жити до Америки, тато неодмінно причепиться до мене з роботою у «Бурк-Ґрінліф». І не дозволить малювати. Мені подобається малювати, і я вважаю, що це мені вирішувати, як я маю жити.

– Розумію. Але він казав, що не примушуватиме тебе працювати в його компанії, хіба що ти сам захочеш приєднатися до конструкторського відділу, а він запевняв мене, що тобі завжди подобалось створювати макети вітрильників.

– Ну… ми з татом уже обговорювали цю тему. У будь-якому разі дякую, Томе, що передав татове послання і одяг. Дуже люб’язно з твого боку. – Дікі простягнув йому руку.

Том не міг примусити себе потиснути її. Він був на межі провалу як у справі містера Ґрінліфа, так і своєї дружби з Дікі.

– Гадаю, що маю ще щось тобі розповісти, – із посмішкою сказав Том. – Твій батько відправив мене сюди тільки для того, щоб я переконав тебе повернутись додому.

– Що ти маєш на увазі? – насупився Дікі. – Оплатив дорогу?

– Так. – То був його останній шанс або зацікавити Дікі, або ж відштовхнути його остаточно. Зараз Дікі або розрегочеться, або з відразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчі Дікі з’явилася уже знайома Томові посмішка.

– Оплатив дорогу! Хто б міг подумати! Він, мабуть, у відчаї? – Дікі зачинив двері й залишився в номері.

– Він підійшов до мене в одному з барів у Нью-Йорку, – продовжив Том. – Я сказав, що ми з тобою ніколи не були близькими друзями, але він був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приїду сюди. Тож я пообіцяв, що спробую.

– А як він тебе знайшов?

– Через Шріверів. Я й сам їх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твій друг і зможу тебе переконати.

Обидва засміялися.

– Я не хочу, щоб ти думав, ніби я збираюся викачувати з твого батька гроші, – сказав Том. – Я сподіваюся незабаром знайти якусь роботу в Європі й повернути йому гроші за дорогу. Він придбав для мене квиток туди й назад.

– Ой, та не переймайся! Він запише ці гроші до витрат компанії «Бурк-Ґрінліф». Можу собі уявити, як тато підійшов до тебе в барі! До речі, який це був бар?

– «У Рауля». Насправді ж він побачив мене ще в «Зеленій клітці» і звідти пішов за мною. – Том розглядав обличчя Дікі, намагаючись зрозуміти, чи знайома йому назва «Зелена клітка», адже бар був досить відомим, але скидалося на те, що Дікі про нього не чув.

Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Річарда Ґрінліфа.

– До мене щойно дійшло, що сьогодні неділя, – сказав Дікі. – Мардж пішла до церкви. Ходімо до нас на обід. У неділю в нас завжди курка. Знаєш, стара американська традиція – їсти в неділю курку.

Дорогою Дікі хотів зайти до Мардж – раптом вона ще вдома. Вони піднялися кількома сходинками, що тулилися до крутої скелі та збігали до самісінької дороги, перетнули чийсь сад і знову піднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будівлею, до якої примикав занедбаний садочок. Посеред стежки, що вела до дверей, валялися кілька відер і садовий шланг, а на присутність тут жінки вказували яскраво-червоний купальник і ліфчик, що висіли на підвіконні. Крізь відчинене вікно Том побачив завалений усякою всячиною стіл і друкарську машинку.

– Привіт! – відчинивши двері, сказала Мардж. – Вітаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час?

Вона запропонувала їм щось випити, але виявила, що джину в її пляшці залишилося тільки на денці.

– Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обід, – сказав Дікі. Він пройшов її спальнею-вітальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихітна рослинка, і ніжно торкнувся пальцем її листочків. – Том хоче розказати тобі щось дуже смішне, – сказав він. – Ну ж бо, розкажи їй, Томе.

Том перевів подих і почав свою історію. Він намагався зробити її дуже смішною, і Мардж реготала так, наче вже давно не чула нічого кумедного.

– Коли він зайшов за мною до «Рауля», я був готовий вискочити у вікно туалету! – Його язик плескав сам по собі, а він тим часом оцінював, наскільки високо його акції піднялися у Дікі та Мардж. Він читав це на їхніх обличчях.

Підйом на пагорб до будинку Дікі вже не здавався йому таким тривалим, як раніше. Смаковитий запах смаженої курки розлігся терасою. Дікі налив усім мартіні. Том прийняв душ, потім Дікі прийняв душ і, повернувшись на терасу, зробив собі коктейль точнісінько як минулого разу, от тільки зараз атмосфера була зовсім іншою.

Дікі примостився на плетеному кріслі й закинув ноги на бильце.

– Розкажи ще щось, – сказав він, посміхаючись. – Чим ти займаєшся? Ти, здається, казав, що хочеш знайти роботу.

– А що? Маєш на думці якусь роботу для мене?

– Та ні, навряд…

– Ох, я можу робити багато всього. Я можу бути камердинером у готелі, доглядати дітей, працювати бухгалтером… У мене поки що не дуже затребуваний талант до цифр. Скільки б я не випив, я завжди знаю, коли офіціант намагається мене обрахувати. Я вмію підробляти підписи, водити гвинтокрил, грати в кості, удавати з себе будь-кого, куховарити… а ще я можу з легкістю показати в нічному клубі «театр одного актора», якщо їхній артист раптом захворіє. Мені продовжувати? – Том нахилився вперед, перераховуючи свої таланти на пальцях. Він міг продовжувати нескінченно.

– Що це за «театр одного актора»? – поцікавився Дікі.

– Ну… – Том зірвався на ноги. – Ось такий, приміром. – Він став, уперся рукою в бік, одну ногу виставив уперед. – Це леді Ослівна випробовує американську підземку. Вона жодного разу не спускалася в метро навіть у Лондоні, але їй неодмінно закортіло зробити це в Америці. – Том показав пантоміму: пані спершу шукає монетку, а коли знаходить її, то виявляється, що вона не пролазить у щілину автомата. Тоді вона купує жетон і довго роздумує, якими сходами їй скористатися, потім лякається страшенного шуму й довгої поїздки без зупинок, а тоді знову метикує, як би то краще вибратися з цього місця (тієї миті на терасу вийшла Мардж і Дікі пояснив їй, що Том показує англійську леді в метро, але дівчина, здається, нічого не втямила й запитала: «Що-що?»), а тоді відчиняє двері, які могли бути хіба що дверима до чоловічої вбиральні, судячи з нажаханого виразу її обличчя. Відтак жіночці трапляються щораз нові перешкоди, аж її починає тіпати, жах дедалі наростає, а тоді вона втрачає свідомість. Том граційно впав на канапу-гойдалку.

– Чудово! – вигукнув Дікі, плескаючи в долоні.

Мардж не сміялась. Вона стояла там, де зупинилась, і виглядала розгубленою. Жоден із них не пояснив їй, у чому суть цієї пантоміми. Вона все одно не зрозуміє такого гумору, подумав Том.

Том ковтнув мартіні, страшенно задоволений собою.

– Якось покажу тобі інший номер, – звернувся він до Мардж, але здебільшого тільки для того, аби запевнити Дікі, що має напоготові ще багато пантомім.

– Обід уже готовий? – запитав Дікі. – Я помираю з голоду.

– Я чекаю, коли приготуються ті кляті артишоки. Ти ж знаєш свою плиту. На ній страшенно важко що-небудь приготувати. – Вона посміхнулась до Тома. – У Дікі дуже старомодні погляди на деякі речі, особливо якщо не йому доводиться з ними марудитись. У нього досі піч на дровах. А ще він ніяк не хоче придбати холодильника чи бодай морозильну камеру.

– Це одна з причин, чому я покинув Америку, – сказав Дікі. – Усі ті прилади – це гроші на вітер, особливо у країні, де є стільки служників. Чим би цілісінький день займалась Ермелінда, якби могла приготувати обід за якихось півгодини? – Він підвівся. – Ходімо, Томе, покажу тобі кілька своїх картин.

Дікі провів його до великої кімнати, до якої Том уже кілька разів зазирав, коли минав її по дорозі до ванної. Під двома вікнами стояла довга канапа, а посеред кімнати – великий мольберт.

– Це портрет Мардж, над яким я зараз працюю. – Він вказав на полотно на мольберті.

– Ого, – з удаваним зацікавленням протягнув Том. На його думку, картина була паршивенькою. Мабуть, так думав не тільки він. Її усмішка виглядала занадто нестримною і трохи безглуздою. Її шкіра була червоною, ніби в індіанки. Якби Мардж не була єдиною тутешньою блондинкою, ніхто б її не впізнав.

– А тут… багато пейзажів, – із награно скромною посмішкою сказав Дікі, хоча й так було очевидно, що він чекав від Тома компліментів, адже, без сумніву, пишався своїми малюнками. Усі вони були зроблені поспіхом, абияк і були майже однакові. Чи не на кожній поєднувались теракотовий та яскраво-синій кольори – теракотові дахи будинків, теракотові гори, яскраво-синє море. Тим же яскраво-синім кольором були намальовані очі Мардж.

– Мої роботи у стилі сюрреалізму, – пояснив Дікі, розкладаючи на колінах ще одне полотно.

Том поморщився. Йому було соромно, наче то він сам намалював ту картину. Він не сумнівався, що то черговий портрет Мардж, тільки тепер у неї було довге змієподібне волосся. Та куди гіршими були мініатюрні пейзажі в її очах – маленькі будиночки Монджибелло й довколишні гори в одному оці та пляж, напханий крихітними червоними людьми, – в іншому.

– Мені подобається, – сказав Том. Таки-так, містер Ґрінліф казав правду. Утім, Дікі мав бодай якесь заняття і не шукав на свою голову пригод, припустив Том, точнісінько як тисячі інших нікчемних художників-аматорів по всій Америці. Йому лише було прикро, що Дікі теж потрапив до цієї категорії художників, адже йому так хотілося, щоб Дікі досягнув чогось більшого.

– Мені не судилося стати видатним художником, – зауважив Дікі, – однак живопис дає мені багато задоволення.

– Еге ж. – Томові хотілося якнайшвидше забути про ті малюнки, та й взагалі про те, що Дікі щось малював. – Може, покажеш мені інші кімнати?

– Залюбки! Ти ще не бачив моєї вітальні, правда?

Дікі прочинив одні з дверей у коридорі, що вели до чималої кімнати з каміном, канапами, книжковими полицями та трьома вікнами: одне з них виходило на терасу, друге – на подвір’я по інший бік дому, а третє – на сад перед будинком. Дікі пояснив, що не використовує цю кімнату влітку, а лише взимку, аби якось змінити своє оточення. Ця кімната більше скидалася на барліг затятого книголюба, ніж на справжню вітальню, подумав Том. І це його неабияк здивувало. Він мав Дікі за не надто кмітливого парубка, який більшість свого часу витрачає на розваги. Очевидно, він помилявся. Але мав рацію, припустивши, що Дікі вже почав нудьгувати і хтось негайно мав його розвеселити.

– А що нагорі? – запитав Том.

Нагорі не було нічого вартого уваги. У кутку над терасою розташовувалась кімната Дікі – майже без меблів, якась порожня й гола, з самим тільки ліжком, комодом і кріслом-гойдалкою, які, здавалося, загубилися у цій пустці та стояли кожен окремо, а ліжко було вузьким, трішки ширшим за односпальне. Три інших кімнати другого поверху були взагалі невмебльовані й необжиті. В одній із них були тільки купка дров і якісь обрізки полотен. У жодній із кімнат не було ознак присутності Мардж, зокрема й у спальні Дікі.

– Чи не хотів би ти якось поїхати разом зі мною до Неаполя? – запитав Том. – Дорогою сюди мені не випало можливості роздивитися місто.

– Згода, – відказав Дікі. – Ми з Мардж збираємось туди в суботу по обіді. Ми вечеряємо там ледь не кожної суботи, а тоді дозволяємо собі повернутись назад на таксі або наймаємо візника. Можеш приєднатися до нас.

– Я б хотів поїхати вдень або серед тижня, щоб побачити місто, – сказав Том, сподіваючись здихатися присутності Мардж у цій поїздці. – Чи ти весь день зайнятий малюванням?

– Та ні. У понеділок, середу й суботу о дванадцятій звідси до Неаполя вирушає автобус. Гадаю, ми могли б поїхати завтра, якщо хочеш.

– Залюбки, – погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дікі не запросить іще й Мардж. – Мардж католичка? – поцікавився Том, коли вони спускалися сходами.

– Та ще й яка! Десь півроку тому її навернув один італієць, у якого вона вклепалась. Але ж він умів плескати язиком! Він провів тут кілька місяців, відпочивав після травми, яку отримав під час катання на лижах. А після втрати Едуардо Мардж утішає себе, поринувши в його релігію.

– А мені чомусь здавалося, що вона закохана в тебе.

– У мене? Що за нісенітниці!

Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столі. Там навіть було ще свіженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж.

– Ти знав у Нью-Йорку Віка Сіммонса? – звернувся Том до Дікі.

Він володів мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркські художники, письменники й танцівники, але Дікі не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспішно.

Том сподівався, що Мардж, випивши каву, піде, але вона залишилась. Коли дівчина на мить покинула терасу, Том сказав:

– Часом не хочеш повечеряти сьогодні в моєму готелі?

– Дякую за запрошення. О котрій?

– Може, о пів на восьму? Щоб мати час на кілька коктейлів перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, – із посмішкою додав Том.

Дікі засміявся.

– Домовились, коктейлі та пляшечка хорошого вина. Мардж! – Дівчина якраз повернулася на терасу. – Сьогодні ми вечеряємо в «Мірамарі», нас пригощає мій татусь містер Ґрінліф!

Отже, Мардж теж вечеряла з ними, і Том не міг нічого з цим вдіяти. Як-не-як, за все платив батько Дікі.

Вечеря видалася непоганою, однак у присутності Мардж Том не міг говорити все, що хотів, і навіть не мав бажання сипати своїми звичними дотепами. Мардж була знайома з кількома відвідувачами ресторану й після вечері ґречно перепросила та з чашечкою кави пішла до іншого столика.

– Як довго плануєш залишатися? – запитав Дікі.

– Ну, принаймні ще тиждень, а може, й довше, – відказав Том.

– Справа в тому… – Вилиці Дікі злегка почервоніли. Вино суттєво покращило йому настрій. – Якщо надумаєш затриматися трохи довше, чом би тобі не перебратися до мене? Не бачу сенсу залишатися в готелі, хіба що тобі подобається тут мешкати.

– Щиро вдячний за пропозицію, – сказав Том.

– У кімнаті служниці, якої я тобі не показував, є ліжко. Ермелінда ночує в себе вдома. Упевнений, що ми знайдемо в домі ще якісь меблі для твоєї кімнати, якщо хочеш перебратися.

– Звісно ж, хочу. До речі, твій батько виділив мені шість сотень доларів на мої витрати і в мене ще залишилося близько п’яти сотень. Гадаю, нам обом не завадить трохи розважитись на ці гроші. Що скажеш?

– П’ять сотень! – вигукнув Дікі, наче ніколи в житті не бачив стільки грошей. – Та на них же можна придбати невелику автівку!

Том не мав чого додати до цієї ідеї. Він по-іншому уявляв собі розваги. Він хотів злітати до Парижа. Том помітив, що Мардж повертається до їхнього столика.

Наступного ранку він перебрався до Дікі.

Дікі з Ермеліндою поставили в одній із горішніх кімнат велику шафу й кілька стільців, а Дікі ще й почепив на стінах репродукції мозаїчних портретів із собору Святого Марка[12]. Том допоміг Дікі занести нагору вузьке залізне ліжко, яке раніше стояло в кімнаті для служниці. Вони упоралися ще до полудня. В обох трохи паморочилося в голові від італійського вина, яке вони попивали за роботою.

– Ми все ще їдемо до Неаполя? – запитав Том.

– Аякже. – Дікі глянув на свій годинник. – Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус.

Вони прихопили з собою тільки куртки й Томову колекцію дорожніх чеків. Відтак дісталися до пошти, і якраз під’їхав автобус. Вони стояли біля дверцят і чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дікі кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем.

– Дікі!

– Фредді! – гукнув Дікі. – Що ти тут робиш?

– Приїхав навідати тебе! І сім’ю Чеккі. Я зупинюся у них на кілька днів.

– Пречудово! Я їду з другом до Неаполя. Томе? – Дікі жестом підкликав Тома й познайомив їх.

Американця звали Фредді Майлз. Він здався Томові потворним. Том ненавидів руде волосся, особливо такого морквяного відтінку, та ще й у поєднанні з блідою шкірою та веснянками. У Фредді були великі рудувато-карі очі, які, здавалося, постійно смикалися, а ще він начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого співрозмовника. До того ж Фредді був досить огрядний. Том відвернувся від нього, чекаючи, коли Дікі закінчить їхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дікі та Фредді говорили про катання на лижах, домовлялися зустрітися у грудні в якомусь місті, про яке Том ніколи не чув.

– До другого числа в Кортіні[13] нас збереться не менше п’ятнадцяти, – сказав Фредді. – Нічогенька компанія, гучні вечірки, як і минулого року! Три тижні, якщо нам вистачить грошей!

– Це якщо ми здужаємо! – відказав Дікі. – Ну, побачимось пізніше!

Том слідом за Дікі зайшов до автобуса. Усі місця були зайняті, тож їм довелося втиснутися поміж сухоребрим спітнілим чолов’ягою, від якого тхнуло, і двома старими селянками, від яких тхнуло ще гірше. На виїзді з містечка Дікі пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переїзд Тома затягнеться і їм доведеться відмінити поїздку до Неаполя. Дікі гукнув водієві, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус різко спинився, аж усі стоячі пасажири ледь не попадали, а Дікі вистромив голову у вікно та крикнув:

– Джино! Джино!

Маленький хлопчик, що вештався обіч дороги, підбіг до автобуса та вхопив купюру вартістю сто лір, яку йому простягнув Дікі. Дікі щось сказав йому італійською, малий гукнув: «Subito, signor!»[14] – і кинувся геть. Дікі подякував водієві, й автобус знову рушив.

– Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогодні, але, мабуть, дуже пізно, – пояснив Дікі.

– Правильно.

Автобус висипав пасажирів на великій залюдненій площі Неаполя, де їх зусібіч оточили колісні візки з виноградом, інжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи їм придбати авторучки й механічні іграшки. Натовп розступився перед Дікі.

– Я знаю непогане місце, де ми можемо підобідати, – сказав він. – Справжня неаполітанська піцерія. Ти любиш піцу?

– Ще б пак.

Піцерія стояла на крутій і вузенькій вуличці, зовсім непридатній для автівок. Вхід було завішено довгими нитками, нанизаними намистинами, на кожному столику стояла карафка з вином, а загалом столиків було всього шість. Якраз підходяще місце, де можна сидіти годинами, попиваючи вино, й ніхто тебе не потурбує. Вони просиділи там до п’ятої, а тоді Дікі сказав, що час їм навідатись до Галереї[15]. Дікі перепросив, що не встиг показати йому музей мистецтва, де виставлено оригінали картин да Вінчі та Ель Греко, але запевнив, що вони відвідають його іншим разом. Здебільшого Дікі говорив про Фредді Майлза, і ці балачки здавалися Тому такими ж нецікавими, як обличчя самого Фредді. Батько Фредді володів мережею готелів, а сам Фредді був драматургом – мабуть, удаваним, припустив Том, адже той написав усього дві п’єси й жодна з них не дісталась Бродвею. Фредді мав будинок у Кань-сюр-Мер, і Дікі перед своєю поїздкою до Італії кілька тижнів провів у нього.

– Ось це я й люблю, – захоплено сказав Дікі, коли вони сиділи в одному з кафе Галереї, – сидіти за столиком і дивитись на людей, що проходять повз них. Це якимось чином змінює погляд на життя. Англосакси припустилися великої помилки, коли не захотіли спостерігати за людьми зі столика на узбіччі.

Том кивнув. Він уже це чув. Він очікував від Дікі чогось ґрунтовного й оригінального. Дікі був красенем зі своєрідною зовнішністю – видовжене обличчя з гарними рисами, жваві розумні очі, горда постава й манери, і байдуже, у що він одягнений. Зараз на ньому були старі зношені сандалі та бруднуваті білі штани, та він поважно говорив щось італійською офіціанту, який приніс їм каву, і тримався так, наче вся Галерея належала йому.

– Чао! – гукнув він хлопчині, що проходив повз них.

– Чао, Дікі!

– Він щосуботи обмінює дорожні чеки Мардж, – пояснив він Тому.

Гарно одягнений італієць привітав Дікі дружнім рукостисканням і сів до них за столик. Том прислухався до їхньої розмови італійською, подекуди вихоплюючи окремі слова. Він почав відчувати втому.

– Хочеш поїхати в Рим? – зненацька запитав Дікі.

– Авжеж, – відказав Том. – Зараз? – Він підвівся, шукаючи гроші, аби сплатити рахунки, які офіціант поклав під їхні чашки.

Італієць мав довгий сірий «кадилак» зі шторками на вікнах, гучним гудком і крикливим радіо, яке, здавалося, їм з Дікі подобалось перекрикувати. Десь за дві години вони дісталися передмість Рима. Том виструнчився, коли вони проїжджали Аппієвою дорогою[16]. Італієць сказав, що обрав цю дорогу спеціально для Тома, адже він ніколи раніше її не бачив. Місцями дорога була вибоїстою. Італієць пояснив, що тут навмисне залишили оригінальну римську бруківку, аби люди могли побачити, якими були дороги в давнину. У сутінках поля, що простягалися ліворуч і праворуч, виглядали занехаяними, подумав Том, як і стародавнє кладовище, на якому збереглося всього кілька надгробків. Італієць висадив їх посеред вулиці в Римі й похапцем попрощався.

– Він поспішає, – сказав Дікі. – Хоче встигнути на побачення з коханкою, бо об одинадцятій повертається її чоловік. А ось і концертний зал, який я шукав. Ходімо.

Вони придбали квитки на вечірній концерт. До його початку залишалася ще година, тож вони рушили до Віа Венето[17], примостилися за вуличним столиком якогось кафе й замовили собі каву. Як помітив Том, Дікі не мав знайомих у Римі, принаймні серед тих, хто проходив повз них, а їхній столик минали сотні італійців та американців. Том майже нічого не второпав із концерту, хоча справді намагався. Дікі запропонував піти ще до його закінчення. Вони найняли візника й каталися містом від одного фонтана до іншого, через Форум і навколо Колізею. Зійшов місяць. Том усе ще не скинув із себе дрімоту, однак захват від перших у житті відвідин Рима додав йому жвавості. Обидва сиділи, відкинувшись на спинки сидінь, позакладали свої ноги в сандалях на коліна, і Тому, коли він глянув на Дікі, здалося, що він бачить власне відображення. Вони з Дікі були одного зросту і, ймовірно, важили теж однаково, хіба що Дікі був трішки важчим, та ще й носили купальні халати й сорочки (а може, й шкарпетки) одного розміру.

Дікі навіть сказав: «Дякую, містере Ґрінліф», коли Том розплачувався з візником. Це прозвучало досить дивно.

Після вечері близько першої ночі, випивши півтори пляшки вина, обидва добряче повеселіли. Вони плентались містом, співали, обійнявшись за плечі, а звернувши в темряву за рогом, ненароком наштовхнулися на дівчину та збили її з ніг. Допомогли їй підвестися, перепросили й запропонували провести її додому. Дівчина заперечувала, та вони наполягали, обступивши її з обох боків. Вона сказала, що мусить встигнути на якийсь там трамвай, але Дікі навіть не хотів про це чути. Він спіймав таксі. Вони з Томом добропорядно примостилися на відкидних сидіннях, схрестивши руки на грудях, наче два лакеї, і Дікі щось розповідав дівчині, смішив її. Том розумів майже все, що говорив Дікі. На вузенькій вуличці, що так нагадувала Неаполь, вони допомогли дівчині вийти з автівки, вона сказала: «Grazie tante!»[18], потисла їм обом руки та щезла в чорному під’їзді.

– Ти це чув? – запитав Дікі. – Вона сказала, що ми найґречніші американці з усіх, що вона зустрічала!

– Ти ж знаєш, що зробили б у такому випадку більшість паршивих американців – зґвалтували б її, – відказав Том.

– Так, де ж це ми? – протягнув Дікі, роззираючись навколо.

Жоден із них не мав ані найменшої гадки, де вони перебували. Вони пройшли кілька кварталів, але так і не зустріли бодай однієї знайомої місцини чи назви вулиці. Помочилися біля якоїсь темної стіни й рушили далі.

– Коли зійде сонце, ми зможемо побачити, куди забрели, – весело сказав Дікі. Він глянув на свій годинник. – До світанку залишилось кілька годин.

– Чудово.

– Зате ми провели додому гарненьку дівчину. Воно було варте того, хіба ні? – трохи затинаючись, запитав Дікі.

– Ще б пак. Я люблю дівчат, – озвався Том дещо невдоволеним тоном. – Але добре, що з нами сьогодні немає Мардж. А то б ми не змогли провести ту дівчину додому.

– Ой, навіть не знаю, – задумливо мовив Дікі, опустивши очі на свої хисткі ноги. – Мардж не…

– Я лише кажу, що в компанії Мардж ми б переймалися пошуком готелю. І зараз, імовірно, сиділи б у клятому готелі. І не змогли б побачити половину Рима!

– Твоя правда! – Дікі закинув руку йому на плече.

Дікі грубо термосив його за плече. Том спробував якось вивільнитися і схопив його за руку.

– Ді-кі! – Том розплющив очі й побачив перед собою обличчя поліцейського.

Том випростався і сів. Він був у парку. Уже світало. Дікі сидів на траві обіч нього та щось спокійно пояснював поліцейському італійською. Том намацав рукою стосик дорожніх чеків. Так, вони були в його кишені.

– Паспорт! – укотре гаркнув до них поліцейський, і Дікі знову взявся щось йому пояснювати.

Том добре знав, що говорив Дікі. Він розповідав, що вони обидва американці й не мають при собі паспортів, тому що вийшли на якусь часину, аби подивитись на зоряне небо. Том ледве стримував сміх. Злегка похитуючись, він підвівся й обтрусив одяг. Дікі теж був на ногах, і вони попрямували геть, хоча поліцейський і далі викрикував щось їм услід. Дікі озирнувся і щось відповів йому ввічливим тоном. Принаймні поліцейський не пішов за ними.

– Виглядаємо ми справді кепсько, – сказав Дікі.

Том кивнув. На штанах на коліні була довга проріха – напевне, він десь упав. Їхній одяг був пом’ятий, у зелених трав’яних плямах, запилюжений і пропітнілий, хоча зараз обидва тремтіли від холоду. Вони зайшли до першого-ліпшого кафе, замовили лате й булочки, а також кілька порцій італійського бренді, яке, хоча й було огидним на смак, добряче їх зігріло. Відтак їм зробилося страшенно смішно. Вони ще були трохи захмелілі.

Перед одинадцятою вони дісталися Неаполя – якраз вчасно, щоб спіймати автобус до Монджибелло. Їх тішила думка про те, як вони знову повернуться до Рима, вже в пристойному одязі, і відвідають усі музеї, яких не побачили цього разу. Та не менше їх тішила думка про те, що вже сьогодні по обіді вони ніжитимуться на сонечку на пляжі Монджибелло. Однак до пляжу вони так і не дісталися. У будинку Дікі вони прийняли душ, попадали на ліжка у своїх кімнатах і спали, доки Мардж не розбудила їх близько четвертої. Вона була сердитою, бо Дікі не повідомив її телеграмою, що залишиться ночувати в Римі.

– Не те, щоб я була проти твоєї ночівлі в Римі, просто я подумала, що ви в Неаполі, а там могло трапитися що завгодно.

– О-ой, – протягнув Дікі, перезирнувшись із Томом. Він готував їм трьом «Криваву Мері».

Том же загадково мовчав. Він не збирався розповідати Мардж про їхні пригоди. Нехай собі уявляє що їй заманеться. Дікі не приховував, що вони чудово провели час. Том помітив, що вона окинула несхвальним поглядом його похмілля, неголене обличчя і напій, який він збирався випити. Щось таке було в очах Мардж, коли вона бувала серйозною, що додавало їй мудрості й років, навіть попри її простакуватий стиль одягу, розвіяне вітром волосся, та й узагалі її схожість на дівчину-скаута. Зараз вона скидалася на матір або старшу сестру – той традиційний жіночий несхвальний вираз, адресований легковажним забавам, що їх так полюбляють хлопчики й дорослі чоловіки. От уже ці чоловіки! А може, то були ревнощі? Здається, вона помітила, що за один день у Тома з Дікі (можливо, тому, що він теж чоловік) зав’язалася тісна дружба, а їй самій ніколи не мати таких стосунків із Дікі, байдуже, чи кохає він її, чи ні, а він її не кохав. Утім, за кілька хвилин вона розслабилась і той її особливий погляд кудись зник. Дікі вийшов з тераси, залишивши його з Мардж. Том запитав про книжку, яку вона писала. То була книжка про Монджибелло, пояснила дівчина, вона містила її власні фотографії. Вона розповіла, що родом з Огайо, і показала йому світлину свого сімейного будинку, яку завжди носила в гаманці. То був звичайнісінький обшитий дошками будинок, але для неї то був дім, з посмішкою додала Мардж. Деякі слова вона вимовляла своєрідно, і ця вимова смішила Тома. Та здебільшого він вважав її вимову й лексику жахливими. Утім, він намагався бути з нею особливо поштивим. Він відчував, що це буде йому тільки на користь. Том провів її до брами, вони по-дружньому попрощалися, але жоден не завів розмову про те, щоб десь зустрітися увечері або наступного дня. Без сумніву, Мардж трохи сердилась на Дікі.