Читать книгу Талановитий містер Ріплі - Патриція Гайсміт - Страница 5

– Вітаю, Томе, мій хлопчику! – сказав містер Ґрінліф голосом, що обіцяв гарне мартіні, вишукану вечерю і навіть зручне ліжко, якщо раптом він буде занадто втомленим, аби повертатися додому. – Емілі, це Том Ріплі!

– Дуже рада з вами познайомитись! – лагідно відказала жінка.

– Як у вас справи, місіс Ґрінліф?

Вона була якраз такою, як він її уявляв: світловолоса, досить висока та струнка жінка, від якої віяло консерватизмом настільки, щоб Том не забував про свої гарні манери, однак не бракувало їй і наївної добросердості до всіх, притаманної її чоловікові. Містер Ґрінліф провів їх до вітальні. Так, він бував тут раніше, разом із Дікі.

– Містер Ріплі працює у страховій компанії, – зазначив містер Ґрінліф, і Том подумав, що він, мабуть, уже перехилив кілька чарок або ж не на жарт нервувався, адже минулого вечора Том детально описав йому рекламну агенцію, у якій він нібито працював.

– Це не дуже цікава робота, – скромно відповів Том, звертаючись до місіс Ґрінліф.

До вітальні увійшла служниця, принісши на таці келихи з мартіні й канапе.

– Містер Ріплі бував у нас раніше, – зауважив містер Ґрінліф. – Він приходив разом із Річардом.

– Ой, справді? Не пригадую, щоб зустрічалася з вами раніше. – Вона посміхнулася. – Ви з Нью-Йорка?

– Ні, я з Бостона, – відказав Том. То була чистісінька правда.

Десь за півгодини – саме вчасно, подумав Том, бо Ґрінліфи безперестанку наполягали, щоб він пив усе нові й нові келихи мартіні – вони пройшли до їдальні, де для трьох було накрито стіл зі свічками, великими темно-синіми серветками й чималою тарілкою з курячим холодцем. Але спершу подали салат із селерою. Тому він дуже подобався. Він так і сказав.

– Річарду теж! – вигукнула місіс Ґрінліф. – Йому завжди подобалось, як його готував наш кухар. Шкода, що ви не зможете відвезти йому трохи салату.

– Я розіпхаю його по шкарпетках, – посміхнувшись, сказав Том, і місіс Ґрінліф засміялась. Вона казала, що була б дуже вдячна, якби Том привіз Річарду кілька пар чорних вовняних шкарпеток від «Брукс Бразерс», адже Річард завжди носив лише їх.

Розмова була нудною, а от вечеря була неймовірною. Відповідаючи на запитання місіс Ґрінліф, Том розповів їй, що працював на рекламну агенцію під назвою «Ротенберґ, Флемінґ та Бартер». Коли він ще раз згадав у розмові цю назву, то навмисне сказав «Реддінґтон, Флемінґ та Паркер», однак містер Ґрінліф, здавалося, цього не помітив. Том згадав назву агенції вдруге, коли вони з містером Ґрінліфом сиділи після вечері у вітальні.

– Ви навчалися у Бостоні? – запитав містер Ґрінліф.

– Ні, сер. Якийсь час я навчався у Прінстоні, тоді відвідував іншу тітку в Денвері й ходив до коледжу там. – Том зробив паузу, сподіваючись, що містер Ґрінліф запитає його щось про Прінстон, але той не питав. Том міг би розказати про систему викладання історії, університетські заборони, атмосферу на танцях, що зазвичай відбувалися на вихідних, політичні тенденції студентських організацій і ще багато всього. Минулого літа він потоваришував зі старшокурсником із Прінстона, і той постійно говорив лише про свій університет, тому Том витягав із нього дедалі більше інформації, сподіваючись, що колись вона стане йому в пригоді. Том розповів Ґрінліфам, що в Бостоні його виховувала тітка Дотті. Вона забрала його до Денвера, коли Тому було шістнадцять, і там він закінчив школу, а тоді познайомився з юнаком на ім’я Дон Мізелл, який винаймав кімнату в будинку його тітки Беа. Дон навчався в університеті Колорадо, і Том дізнався від нього стільки всього, що почувався так, наче й сам навчався в тому навчальному закладі.

– Мали якусь конкретну спеціалізацію? – поцікавився містер Ґрінліф.

– Ніяк не міг обрати між бухгалтерською справою та англійською мовою, – посміхаючись, відповів Том, упевнений, що тема страшенно нецікава, тож ніхто не захоче її обговорювати.

Місіс Ґрінліф принесла сімейний фотоальбом, і Том опустився біля неї на канапу, а жінка тим часом гортала сторінки. Перші кроки Річарда, жахлива кольорова фотокартка майже на всю сторінку, де він із довгими золотими кучерями позував в образі «Хлопчика у блакитному»[1]. Альбом не викликав у Тома жодного зацікавлення, доки вони не дійшли до тих сторінок, де Річарду було близько шістнадцяти і він стояв, стрункий, довгоногий і з хвилястим волоссям. Том помітив, що відтоді до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закінчилися, Дікі майже не змінився. Він був уражений тим, що його наївна широка усмішка теж нікуди не поділась. Том ніяк не міг позбутися відчуття, що Річард не вельми кмітливий, або ж він просто полюбляв позувати для фотографій і вважав, що найкраще виглядає із широкою посмішкою від вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним.

– А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, – пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. – Вони всі з Європи.

Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.

– А це, до речі, Монджибелло, – сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. – А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.

– Мардж Шервуд, – додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.

Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, – на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим білявим волоссям – одне слово, хороша дівчина. Наступною була непогана світлина Річарда в коротких шортах – він сидів на парапеті тераси. Він усміхався, але не тією посмішкою, яку Том бачив раніше. На європейських фотографіях Річард виглядав більш стриманим.

Том помітив, що місіс Ґрінліф витріщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я ніколи не чула про Європу!», а містер Ґрінліф кинув на неї стривожений погляд, а тоді посміхнувся до нього, ніби такі спалахи емоцій не були рідкістю. Тепер він бачив, що в її очах бриніли сльози. Містер Ґрінліф підвівся, аби підійти до неї.

– Місіс Ґрінліф, – лагідно сказав Том, – я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моїх силах, аби переконати Дікі повернутися додому.

– Дякую, Томе, дуже дякую. – Вона стисла його руку.

– Емілі, може, тобі вже час іти до ліжка? – запитав містер Ґрінліф, схилившись над нею.

Том теж підвівся.

– Сподіваюся, що ви прийдете до нас іще раз перед своїм від’їздом, Томе, – сказала вона. – Відколи Річард поїхав, нас нечасто відвідують молоді люди. Мені їх так бракує.

– Я із задоволенням прийду до вас знову, – відповів Том.

Містер Ґрінліф разом із нею вийшов з кімнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здійнятою головою. Він бачив своє відображення у великому дзеркалі на стіні: він знову був струнким і поважним молодим чоловіком. Він поквапом відвів погляд. Він усе робив правильно, він поводився як слід. Утім, його не покидало відчуття провини. Коли він щойно запевнив місіс Ґрінліф, що зробить усе, що в його силах… Так, він сказав це щиро. Він не мав наміру нікого обманювати.

Том відчув, що починає пітніти, і спробував розслабитись. І чого це він так розхвилювався? Адже сьогодні він почувався так добре! Коли він розповів про тітку Дотті…

Том розправив плечі та глянув на двері, однак вони не відчинилися. То була єдина мить за весь вечір, коли він відчув себе незатишно, ніби лукавив, – так почуваються тоді, коли обманюють, утім, то була чи не єдина правда серед усього, що він сьогодні розповідав: «Мої батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тітка в Бостоні».

До кімнати повернувся містер Ґрінліф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалі більшою. Том закліпав, його несподівано охопив страх перед ним, він відчув якийсь імпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього.

– Може, вип’ємо трохи бренді? – спитав містер Ґрінліф, відчиняючи дверцята бару поряд із каміном.

«Я ніби в кіно», – подумав Том. За хвилину містер Ґрінліф або хтось інший скаже: «Добре, знято!» – і він знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зі склянкою джину з тоніком на столі. Ні, краще в «Зеленій клітці».

– Чи вам уже досить? – озвався містер Ґрінліф. – Можете не пити, якщо не хочете.

Том легенько кивнув, а містер Ґрінліф, здавалося, на мить розгубився, а тоді налив дві склянки бренді.

Том укривався холодним потом. Він пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптеці, хоча все вже минулося і йому справді нема чого боятися, тільки не зараз. На Другій авеню була аптека, номер якої він дав тим людям, які наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно їхніх податків. Він казав, що то був номер Відділу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пів на четверту до четвертої години дня щосереди та щоп’ятниці. У цей час Том крутився біля телефонної будки в аптеці, очікуючи, коли задзвенить телефон. Коли він був там удруге й аптекар кинув на нього підозріливий погляд, Том пояснив, що чекає на дзвінок від своєї подружки. Минулої п’ятниці, коли він підняв слухавку, чоловічий голос сказав: «Ти знаєш, про що я, чи не так? Ми знаємо, де ти мешкаєш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас є щось для тебе, якщо в тебе є щось для нас». Той чоловік був дуже наполегливий, але щось не договорював, і Том подумав, що то якась хитрість, тому й не знав, що відповісти. А тоді почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому».

У Тома тремтіли ноги, коли він виходив з телефонної будки, а тоді він помітив, що аптекар не зводив із нього вирячених і сповнених переляку очей, і раптом збагнув сенс тієї розмови: аптекар продавав наркотики та злякався, що Том був детективом, який хотів спіймати його на гарячому. Том розсміявся і вийшов, регочучи, раз у раз похитуючись, адже його ноги досі тремтіли від власного переляку.

– Замислились про Європу? – втрутився голос містера Ґрінліфа.

Том узяв склянку, яку він йому простягнув.

– Так, – відказав Том.

– Тоді сподіваюся, що ви будете задоволені своєю мандрівкою, Томе, а також зможете вплинути на Річарда. До речі, ви дуже сподобались Емілі. Вона сама мені сказала. Навіть не довелось запитувати. – Містер Ґрінліф обертав склянку з бренді між долонями. – У моєї дружини лейкемія, Томе.

– Ох, це, здається, серозна хвороба, так?

– Так. Їй залишилось менше року.

– Мені дуже шкода, – сказав Том.

Містер Ґрінліф вийняв із кишені папірця.

– Тут у мене перелік кораблів. Гадаю, звичний маршрут через Шербур буде найшвидшим, а також найцікавішим. Там сядете на потяг до Парижа, а звідти спальним вагоном через Альпи дістанетесь до Рима й Неаполя.

– Звучить непогано. – Тепер ця мандрівка починала йому подобатись.

– З Неаполя до Річардового містечка вам треба буде їхати автобусом. Я напишу йому про вас – звісно ж, не згадуючи, що ви їдете як мій емісар, – додав він, посміхаючись, – але зазначу, що ми зустрічалися. Річард, імовірно, запросить вас мешкати в нього, однак, якщо з якоїсь причини не зможе цього зробити, у містечку є готель. Я сподіваюся, що ви з Річардом знайдете спільну мову. А щодо грошей… – Містер Ґрінліф посміхнувся йому своєю батьківською посмішкою. – Окрім квитків туди й назад, я пропоную вам шість сотень доларів у дорожніх чеках. Вам буде цього достатньо? Шість сотень мало б вистачити майже на два місяці, а якщо вам знадобиться більше, юначе, просто зв’яжіться зі мною. Ви наче не схожі на того, хто викидатиме гроші на вітер.

– Цього буде цілком достатньо, сер.

Від бренді містер Ґрінліф ще більше подобрів і розвеселився, а Том навпаки – зробився мовчазним і похмурим. Йому хотілося чимшвидше вибратися з цієї квартири. Утім, він усе ще хотів поїхати до Європи, а ще хотів, аби містер Ґрінліф був про нього хорошої думки. Оті посиденьки на канапі були для нього значно гіршими за їхню вчорашню зустріч у барі, коли Тому було страшенно нудно, адже сьогодні вони постійно їхали на одній передачі. Кілька разів Том підводився зі склянкою у руці, підходив до каміна й повертався назад, а якось, зазирнувши в дзеркало, він помітив, що кутики його рота опустилися.

Містер Ґрінліф щось плескав язиком про те, як вони з Річардом були в Парижі, коли йому було десять, і це аніскілечки не цікавило Тома. Якщо за десять днів у нього виникнуть якісь проблеми з поліцією, подумав Том, містер Ґрінліф візьме його до себе. Він пояснить, що йому довелося поспіхом здати свою квартиру в оренду або ще щось таке, і заховається тут на якийсь час. Том почувався кепсько, його майже нудило.

– Містере Ґрінліф, гадаю, мені час іти.

– Уже? Але я хотів показати вам… Утім, не беріть до голови. Іншим разом.

Том розумів, що повинен запитати: «Що ви хотіли мені показати?» – і терпляче дивитися на те, що він хотів йому показати, але не зміг.

– Я, звісно ж, хочу показати вам нашу верф! – весело сказав містер Ґрінліф. – Коли ви зможете прийти? Мабуть, тільки під час обідньої перерви? Гадаю, що ви маєте розказати Річарду, як зараз виглядає наша верф.

– Так… я зможу прийти під час обідньої перерви.

– Можете зателефонувати в будь-який час, Томе. Ви маєте візитку з моїм особистим номером. Якщо зателефонуєте заздалегідь, десь за півгодини, я надішлю машину, щоб вас забрали прямісінько з вашого офісу. Візьмемо по сандвічу, перекусимо, а потім водій відвезе вас назад.

– Я зателефоную вам, – сказав Том. Він відчув, що зомліє, якщо залишиться у цьому тьмяному передпокої ще бодай на одну хвилину, але містер Ґрінліф знову весело засміявся і запитав, чи він, бува, не читав однієї книжки Генрі Джеймса.

– На жаль, сер, саме цієї я не читав, – відповів Том.

– Ну, пусте. – Містер Ґрінліф посміхнувся.

Потім вони потисли руки – містер Ґрінліф здушив його долоню і довго не відпускав, а тоді все скінчилося. Поки він спускався ліфтом, Том помітив, що болісний і наляканий вираз усе ще залишався на його обличчі. Він утомлено прихилився до стіни, хоча добре знав, що тільки-но двері ліфта відчиняться і він опиниться у вестибюлі, як миттю вистрибне надвір і кинеться бігти, бігти всю дорогу додому.