Читать книгу Талановитий містер Ріплі - Патриція Гайсміт - Страница 6

Дні минали, і місто видавалося йому дедалі дивнішим. Було відчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, і місто лише розігрувало для нього виставу – грандіозну виставу, у якій брали участь автобуси, таксі й люди на тротуарах, які кудись поспішали, телевізійні програми, що крутили чи не в кожному барі на Третій авеню, і кінотеатри, які виблискували вогнями навіть за дня. Його супроводжували звукові ефекти, що їх створювали тисячі автомобільних гудків та людських голосів, які без угаву торохтіли про всілякі дурниці. Здавалося, що тільки-но його корабель відчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, ніби купка картонних декорацій.

А може, він просто боявся. Він ненавидів воду. Він ніколи раніше не бував на воді, за винятком хіба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тоді він працював на вантажному судні, що перевозило банани, здебільшого перебував під палубою і заледве чи помітив, що взагалі кудись плив. Кілька разів, коли він підіймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тоді викликала напад нудоти, і він стрімголов кидався назад під палубу, де, всупереч словам більшості людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонській бухті, і Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний із цим, адже він завжди, скільки себе пам’ятав, боявся води й так і не навчився плавати. Його живіт сповнювало неприємне й нудотне відчуття від самої лише думки про те, що менш ніж за тиждень його зусібіч оточуватиме вода завглибшки кілька миль, що йому, без сумніву, доведеться постійно на неї дивитися, адже пасажири круїзних лайнерів більшість свого часу проводять на палубі. А морська хвороба аж ніяк його не прикрасить. Насправді, Том ніколи не страждав на неї, проте останнім часом його починало нудити від самої лише думки про подорож до Шербура.

Він повідомив Бобу Делансі, що за тиждень переїде, але не сказав, куди саме. Утім, Боба це не дуже й цікавило. Вони вкрай рідко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першій вулиці. Том навідався до будинку Марка Прімінґера, що на Східній Сорок п’ятій вулиці (у нього досі були ключі), аби забрати кілька речей, які забув тут раніше, і обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зі своїм новим сусідом Джоелем – худющим тюхтієм, який працював у якомусь видавництві – і Марк лише через нього натягнув свою маску ввічливості під назвою «Будь ласка, роби, що забажаєш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собі навіть португальський матрос. Марк (а повне його ім’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невідомо скільки, а своїм хобі він вважав допомогу молодим людям, яких спіткали тимчасові фінансові труднощі, себто він дозволяв їм мешкати в своєму двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, і радячи їм, як вони мають жити й де працювати, хоча всі його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три місяці, хоча більшість того часу Марк був у Флориді й Том мав будинок у своєму цілковитому розпорядженні, але, щойно Марк повернувся і зчинив бучу через кілька розбитих склянок (знову прикидаючись Богом і Суворим Батечком), Том уперше настільки розлютився, що не змовчав. Тоді Марк викинув його на вулицю, перед цим примусивши заплатити шістдесят три долари за розбитий посуд. Підлий скупердяй! Йому б пасувало бути старою дівою, подумав Том, і керувати школою для дівчат. Том гірко пошкодував, що взагалі звернувся до Марка Прімінґера, і що швидше йому вдасться забути його дурні свинячі очиці, масивну щелепу та бридкі руки з огидними перснями (якими він розмахував у повітрі, повеліваючи зробити те і се), то щасливішим він буде.

З усіх його знайомих єдиною, кому він хотів розповісти про свою подорож до Європи, була Клео, тож він пішов навідати її у четвер перед відплиттям. Клео Добелл була високою стрункою темноволосою дівчиною десь від двадцяти трьох до тридцяти (Том і сам достеменно не знав, скільки їй років), що мешкала разом із батьками на площі Ґрейсі й малювала маленькі картини – такі маленькі, що вони поміщалися на шматочках слонової кістки, не більших від поштових марок, а роздивитись їх можна було лише за допомогою збільшувального скла. Клео й сама використовувала збільшувальне скло, коли творила свої картини. «Ти тільки подумай, як це зручно – носити всі картини з собою у портсигарі! Іншим художникам для їхніх полотен потрібні величезні приміщення!» – полюбляла казати Клео. Вона жила в глибині батьківської квартири й мала свої невеличкі апартаменти з маленькою ванною і кухнею. У неї завжди було досить темно, адже всі вікна виходили на крихітний задній двір, зарослий деревами айланта, які заступали світло. У неї завжди горіло тьмяне світло, повсякчас створюючи нічну атмосферу. За винятком хіба що того вечора, коли вони познайомились, Том постійно бачив її у різнобарвних обтислих оксамитових штанях та яскравих смугастих шовкових сорочках. Вони здружилися ще того першого вечора, і наступного дня Клео запросила його до себе на вечерю. Клео частенько запрошувала його до себе, а в Тома навіть не з’являлося думки про те, щоб запросити її кудись на вечерю або в театр чи ще в якесь місце, куди зазвичай хлопці запрошують дівчат. Вона не очікувала, що Том подарує їй квіти, книжку або цукерки, коли прийде до неї на вечерю або коктейль, хоча Том час від часу таки робив їй невеличкі подарунки, адже це її дуже тішило. Клео була єдиною, кому він міг розказати, що їде до Європи, й пояснити чому. Так він і зробив.

Як він і сподівався, Клео була в захваті. Вона сиділа, розтуливши свої червоні губи на видовженому блідому обличчі, а тоді ляснула себе по одягнених в оксамитові штани стегнах і вигукнула:

– Томмі! Це ж, це ж просто неймовірно! Наче в шекспірівській п’єсі!

Том і сам так подумав. Він тільки потребував, щоб хтось сказав це вголос.

Клео метушилася навколо нього весь вечір, розпитуючи, чи має він те і се, як-от носові хустинки, ліки проти застуди чи вовняні шкарпетки, адже восени в Європі починалися дощі, та чи зробив він усі необхідні щеплення. Том запевнив її, що добре підготувався до подорожі.

– Тільки не приходь проводжати мене, Клео. Я не хочу, щоб мене проводжали.

– Звісно, що ні! – сказала Клео. Вона добре його розуміла. – Ох, Томмі, я думаю, що це буде дуже цікаво! Ти писатимеш мені про все, що відбуватиметься з Дікі? Ти єдина людина з усіх, що я знаю, яка їде до Європи у справах.

Він розповів їй, як їздив на верф містера Ґрінліфа на Лонг-Айленді, де на цілі милі простягнулися верстати, на яких виготовляли блискучі металеві частини кораблів, покривали лаком і полірували дерево, про сухі доки, де стояли каркаси вітрильників різних розмірів, і засипав її термінами, які почув від містера Ґрінліфа – усілякими комінгсами[2], планширами[3], кільсонами[4] та гострими скулами[5]. Він також розповів про другу вечерю у будинку містера Ґрінліфа, коли той подарував йому наручний годинник. Він показав його Клео. Не захмарно дорогої моделі, однак досить непоганий і якраз такий, який Том і сам обрав би для себе – простий білий циферблат з чіткими чорними римськими цифрами в простій золотій оправі на ремінці з крокодилячої шкіри.

– І все лише тому, що за кілька днів до того я обмовився, що не маю наручного годинника, – сказав Том. – Він ставиться до мене, як до рідного сина. – Знову ж таки, Клео була єдиною, кому він міг таке сказати.

Дівчина зітхнула.

– Чоловіки! Як же вам щастить! Нічого подібного ніколи не станеться з дівчиною! Чоловіки мають стільки свободи!

Том посміхнувся. Йому частенько здавалося, що все якраз навпаки.

– Чи це, бува, не горять твої баранячі відбивні?

Клео скрикнула та скочила на ноги.

Після вечері вона показала йому кілька своїх нових творінь – пару романтичних портретів молодих чоловіків, яких вони обоє знали, у білих сорочках із розстебнутими комірцями, три уявних пейзажі, схожі на джунглі, навіяні заростями дерев айланта в неї за вікном. Хутро невеличкої мавпи було промальовано навдивовижу чітко, подумав Том. Клео мала безліч пензликів з однісінькою волосиною, але й вони були різної товщини. Вони випили майже дві пляшки лікеру з її бару і Том зробився таким сонливим, що міг би цілу ніч проспати на підлозі – вони часто спали поряд, примостившись на двох великих ведмежих шкурах перед її каміном. Це було ще однією чудовою особливістю Клео – вона ніколи не хотіла й не чекала, що він намагатиметься ще більше з нею зблизитись, і він ніколи нічого подібного не робив. Однак цього разу за чверть до дванадцятої Том примусив себе підвестися і пішов до виходу.

– Я більш тебе не побачу, правда ж? – сумовито запитала Клео біля дверей.

– Ой, та я повернуся десь за шість тижнів, – відповів Том, хоча насправді зовсім так не думав. Зненацька він нахилився до неї і по-братському міцно поцілував її у бліду щоку. – Я сумуватиму за тобою, Клео.

Вона стисла його плече – наскільки він пригадував, раніше Клео ніколи не торкалась до нього.

– Я теж за тобою сумуватиму, – промовила вона.

Наступного дня він подбав про доручення місіс Ґрінліф у крамниці «Брукс Бразерс» – купив дюжину вовняних шкарпеток та купальний халат. Місіс Ґрінліф не сказала, якого кольору мав бути халат, і залишила це на його розсуд. Том обрав купальний халат темно-бордового кольору із темно-синім поясом і вилогами. То був не найкращий з усіх наявних халатів, однак Том подумав, що саме такого обрав би для себе Річард, тож він буде задоволений. Він записав шкарпетки й купальний халат на рахунок Ґрінліфів. Тоді побачив товсту лляну спортивну сорочку із дерев’яними ґудзиками, яка йому дуже сподобалась. Він міг би з легкістю записати на рахунок Ґрінліфів ще й цю покупку, але не зробив цього. Він придбав сорочку за власні гроші.