Читать книгу Талановитий містер Ріплі - Патриція Гайсміт - Страница 8

Том був спокійним і доброзичливим, однак геть не товариським. Він волів витрачати свій час на роздуми й не мав бажання заводити на кораблі нових знайомств, хоча, зустрічаючи людей, з якими зазвичай сидів за одним столом, він ґречно вітався і люб’язно посміхався. Він узявся грати роль серйозного молодого чоловіка, якого попереду чекала відповідальна робота. Він був увічливим, стриманим, поводився як слід і завжди заглиблювався у роздуми.

Йому раптово забаглося мати кашкет, і він придбав його в тутешній галантерейній крамниці – блакитно-сірого кольору, із м’якої англійської вовни. Він міг натягнути козирок, затуливши майже все обличчя, якщо хотів подрімати в шезлонгу на палубі, або ж хотів прикинутись, ніби дрімає. Кашкет був універсальним головним убором, подумав Том, і сам здивувався, чому не носив його раніше. У кепці він міг би бути схожим на поважного провінційного джентльмена, гангстера, або ж англійця, чи француза, чи навіть на дивакуватого американця – усе залежало від того, як він її носив. Том розважався перед дзеркалом, надягаючи її на всякий манер. Він завжди думав, що має найпростакуватіше у світі обличчя, нічим не примітне, із якимось покірним виразом, якого він і сам не міг збагнути, із ледь помітними ознаками страху, яких він ніяк не міг позбутися. Звичайнісіньке обличчя, подумав він. Але кашкет усе змінював. Тепер у ньому було щось від провінційної Америки, трохи Ґрінвіча, трохи Коннектикуту. Тепер він був молодим чоловіком із власними доходами, який, скажімо, нещодавно закінчив Прінстон. До пари кашкету він придбав собі ще й люльку.

Він починав нове життя. Прощавайте, всі нікчеми, з якими він злигався і яким дозволяв крутитися навколо себе протягом останніх трьох років свого життя у Нью-Йорку. Він почувався так, як, за його уявленням, почувалися іммігранти, які полишили все в якійсь далекій країні, полишили своїх друзів, родичів і давні помилки й попливли до Америки. Аби почати все спочатку! Що б там не було з Дікі, він докладе всіх зусиль і містер Ґрінліф поважатиме його за це. Коли гроші містера Ґрінліфа закінчаться, він може й не повертатися до Америки. Він може знайти якусь цікаву роботу, приміром у готелі, де потребують кмітливого й показного юнака, що знає англійську. Або ж він може стати представником котроїсь європейської фірми й буде подорожувати по всьому світу. Або ж йому трапиться хтось, кому конче потрібен такий хлопець, як він, який може водити автівку, добре вміє оперувати цифрами, зможе розвеселити бабцю чи скласти чиїйсь доньці компанію на випускному балу. У нього було безліч талантів, а світ такий великий! Він присягнувся собі, що вхопиться за роботу, якщо знайде її. Головне – бути терплячим і наполегливим! Рухатися вперед і ніколи не здаватись!

– У вас часом немає «Посла» Генрі Джеймса? – запитав Том у службовця, який завідував бібліотекою першого класу. Він не знайшов тієї книжки на полицях.

– На жаль, немає, сер, – відказав службовець.

Том був розчарований. То була книжка, про яку питав його містер Ґрінліф. Том відчував, що має її прочитати. Він пішов до бібліотеки другого класу. Він знайшов ту книжку на одній із полиць, однак, коли її почали записувати й він назвав номер своєї каюти, службовець перепросив і сказав, що пасажири першого класу не мають права брати книжок з бібліотеки другого класу. Цього він і боявся. Том слухняно поставив книжку назад, хоча з легкістю міг би прикинутись, що повертає її на полицю, а тим часом заховати її під курткою.

Вранці він кілька разів обходив палубу, дуже повільно, аби інші пасажири, які теж прогулювалися кораблем, встигали двічі, а то й тричі обігнати його, доки він встигав завершити перше коло, а тоді примощувався у шезлонгу, смакував бульйон і знову поринав у роздуми про своє майбутнє. Після обіду він залишався у своїй каюті, насолоджуючись самотністю і комфортом, і спокійнісінько бив собі байдики. Інколи він сидів у поштовій кімнаті й на фірмовому папері з емблемою корабля задумливо писав листи Марку Прімінґеру, Клео чи Ґрінліфам. Листи Ґрінліфам він починав увічливими привітаннями й висловленням подяки за подарунковий кошик та комфортну каюту, а тоді розважався, додаючи нібито написаний пізніше абзац про те, як він зустрівся з Дікі, поселився у його будинку в Монджибелло й повільно, але непохитно рухається до мети, переконуючи Дікі повернутися додому, описуючи, як вони плавають у морі, рибалять, сидять у кафе, й іноді це так його захоплювало, що він списував по десять сторінок. Але Том розумів, що ніколи не відправить тих листів, тому й далі фантазував, наче Дікі не закоханий у Мардж (додаючи детальну характеристику дівчини), тому він залишається у Європі не через неї, як підозрювала місіс Ґрінліф, і ще багато-багато всього, доки весь стіл вкривали списані аркуші паперу й лунав перший дзвоник до вечері.

Іншого дня він написав ґречного листа тітці Дотті:

Люба тітонько [хоча він рідко звертався так до неї у листах і ніколи не називав її так при особистому спілкуванні].

Як ви можете бачити з емблеми на папері, я вийшов у море. Це неочікувана ділова пропозиція, про яку я поки що не можу говорити. Мені довелося відплисти раптово, тому мені дуже прикро, що я не встиг навідатись до Бостона, адже можуть минути місяці або й навіть роки, доки я повернуся назад.

Я лише прошу, щоб ви не хвилювалися і більше не надсилали мені чеків, за які я вам вельми вдячний. Особливо за той, який ви надіслали близько місяця тому. Гадаю, відтоді ви більше нічого не надсилали. Я почуваюся добре й дуже щасливий.

З любов’ю,

Том

Нема сенсу бажати їй здоров’я, вона й так здорова, як бик. І він додав:

P. S. Я не знаю, яка в мене буде адреса, тому не можу вам її дати.

Тепер він почувався краще, адже останні слова цілком відрізали його від тітки. Він навіть не мусив казати їй, де він. Більше ніяких уїдливо-фальшивих листів і хитрих порівнянь Тома з його батьком, ні тих нікчемних чеків на шість доларів і сорок вісім центів чи дванадцять доларів і дев’яносто п’ять центів, наче в неї залишилась решта від сплати за комунальні послуги чи останньої покупки і вона кидає йому той дріб’язок, як якісь об’їдки зі свого столу. Зважаючи на її доходи, ті чеки були просто насмішкою. Тітка Дотті завжди твердила, що його виховання коштувало їй більше, ніж їй виплатила страхова компанія після смерті його батька. Може, й так, але навіщо було постійно тицяти цим йому в обличчя? Невже нормальна людина буде дорікати цим дитині? Багато тіток і навіть чужих людей виховували дітей задарма й робили це із задоволенням.

Написавши листа тітці Дотті, Том підвівся і трохи прогулявся палубою, струшуючи з себе сумовиті думки. Він завжди лютував, коли писав їй. Він обурювався від того, що мусить бути з нею ввічливим. Однак до цього часу він хотів, аби вона знала, де він був, бо таки потребував її нікчемних чеків. Довелось написати їй чимало листів, повідомляючи все нові й нові адреси, але зараз він не мав потреби в її грошах. Тепер він не залежатиме від неї, ніколи.

Раптом йому пригадався один літній день, коли йому було близько дванадцяти, він разом із тіткою Дотті та ще якоюсь її приятелькою мандрували країною, і їхня автівка потрапила в затор. Надворі було спекотно, і тітка Дотті вирядила його з термосом до заправки, аби він набрав холодної води, як зненацька автівки знову рушили. Він пригадав, як біг поміж автівками, що повільно тягнулися дорогою, щоразу майже торкаючись дверей автівки тітки Дотті, але ніяк не міг досягнути до них, бо вона повільно котила її за іншими й не хотіла зупинитися й почекати на нього бодай хвилю, а тільки визирала у вікно й гукала: «Швидше, швидше, черепахо!» Коли він врешті наздогнав її і сів до автівки, заливаючись сльозами образи та гніву, тітка Дотті весело сказала своїй приятельці: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дивовижно, як він міг вирости нормальним після такого ставлення. І чого це, не міг зрозуміти Том, тітка Дотті вважала його батька маминим синочком? Чи могла вона бодай чимось це довести? Аж ніяк.

Лежачи в шезлонгу й підкріплюючи свої моральні сили навколишніми розкошами, а фізичні – великою кількістю смачної їжі, Том намагався об’єктивно оцінити своє минуле. Останні чотири роки були здебільшого коту під хвіст, і він цього не заперечував. Кілька випадкових підробітків, довгі й нестерпні періоди безробіття, які призвели до того, що від постійної потреби в грошах він втратив віру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнім або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навіть тимчасово, як це було з Марком Прімінґером. Небагато причин для гордості, зважаючи на те, що колись він приїхав до Нью-Йорка, сповнений надій на яскраве майбутнє. Хотів стати актором, хоча у свої двадцять років не мав ані найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було ані підготовки, ані таланту. Але він думав, що таланту йому не бракує і треба лишень показати продюсерові кілька своїх пародій на кшталт «театру одного актора» – приміром, як місіс Рузвельт після відвідин клініки для неодружених матерів робить свої записи під назвою «Мій день», та й по всьому – однак три категоричні відмови відбили в нього все бажання й поховали його надії. У нього не було заощаджень, тому він узявся за першу-ліпшу роботу на вантажному судні, що перевозило банани, яка принаймні допомогла йому вибратися з Нью-Йорка. Він боявся, що тітка Дотті звернулася до поліції, аби знайти його в Нью-Йорку, хоча в Бостоні він не вчинив нічого поганого, лише втік із дому, щоб знайти своє місце у світі, як робили це до нього мільйони інших юнаків.

Його найбільшою помилкою було те, що він ніколи не тримався одного місця, подумав Том, як-от тієї роботи в бухгалтерії універмагу, яка могла перерости в щось більше, якби він не зневірився у повільному просуванні щаблями кар’єрної драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливості, він певною мірою звинувачував тітку Дотті, яка в дитинстві ніколи не вірила в нього, чим би він не займався. Коли йому було тринадцять, він узявся розвозити газети й отримав від редакції срібну медаль «За ввічливість, гарну службу й відповідальність». Том пригадував той час і наче дивився на зовсім іншу людину – тоді він був худорлявим хлопчиськом, який постійно шмигав носом, але таки зміг отримати ту срібну медаль. Тітка Дотті особливо ненавиділа його, коли Том хворів. Вона брала носовичок і з такою люттю витирала йому носа, що мало його не відривала.

Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своєму шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях.

Він пригадував усі клятви, які давав собі ще у восьмирічному віці, обіцяючи втекти від тітки Дотті, пригадував жорстокі сцени, які йому тоді уявлялися: як тітка Дотті намагається втримати його в будинку, а він відбивається від неї кулаками, кидає на підлогу й душить її, а тоді зриває з сукні її велику брошку й сотню разів устромляє її у тітчине горло. Він утік, коли йому було сімнадцять, але тоді його повернули. Він утік знову, коли йому було двадцять, і того разу йому пощастило. А тоді його до болю вразила власна наївність і те, як мало він знав про справжній світ, наче більшість свого часу він витратив на ненависть до тітки Дотті й вигадливі плани, як би від неї утекти, а тоді вже не було коли вчитися й дорослішати. Він пригадав, як почувався тоді, коли його вигнали з роботи на складі в перший же місяць перебування у Нью-Йорку. Він пропрацював там менш як два тижні, бо йому бракувало сили по вісім годин на день підіймати важезні кошики з апельсинами. Коли його звільнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тоді він вирішив, що у світі повно таких Саймонів Леґрі, а для того, щоб працювати на його складі, треба бути таким міцним і кремезним, як горила, інакше доведеться померти з голоду. Він пригадав, що одразу після звільнення поцупив хлібину з прилавка гастроному, приніс додому й жадібно поглинув її, переконаний, що світ винен йому не лише цю одну хлібину, а щось набагато більше.

– Містере Ріплі? – До нього схилилась одна з англійок, яка днями опинилась поряд із ним на канапі під час чаювання. – Ми хотіли поцікавитись, чи не бажаєте приєднатися до нас і зіграти партію у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин.

Том ґречно випростався у шезлонгу.

– Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубі. До того ж я не найкращий гравець у бридж.

– Ох, та ми теж! Ну що ж, тоді іншим разом. – Вона посміхнулась і пішла.

Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очі й схрестив на грудях руки. Він знав, що своєю замкнутістю і байдужістю до компанії інших людей він викликає плітки серед пасажирів корабля. Адже він не запрошував на танець жодну із тих дурненьких дівчаток, які, хихикаючи, поглядали в його бік під час вечірніх танців. Він уявляв собі домисли пасажирів: «Невже він американець? Гадаю, що так, але він поводиться так, наче зовсім не американець, хіба ні? Більшість американців такі галасливі. А він страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не більш як двадцять три. Мабуть, у нього на думці щось дуже серйозне».

Саме так. Теперішнє і майбутнє Тома Ріплі.