Читать книгу Талановитий містер Ріплі - Патриція Гайсміт - Страница 9

Париж він побачив лише мигцем, визирнувши з вікна вокзалу. Перед ним була освітлена вітрина якогось кафе з укритим краплями дощу навісом, на тротуарі були розставлені столики й горщики з високими вазонами, наче на картинці з туристичного путівника, а далі тягнулися довгі залізничні платформи, уздовж яких туди-сюди походжали одягнені в синю уніформу носії з чужими валізами, а віддалік стояв спальний вагон, який повезе його до Рима. Він приїде до Парижа іншим разом, подумав Том. Йому не терпілось дістатися до Монджибелло.

Коли він прокинувся наступного ранку, він уже був в Італії. Того ранку трапилося дещо надзвичайно приємне. Том визирав у вікно та споглядав місцеві пейзажі, коли почув, як італійці, що стояли в коридорі за дверима його купе, у своїй розмові згадали Пізу. Місто пропливало по інший бік потяга. Том вийшов у коридор, щоб краще його роздивитися, мимовільно вишукуючи очима похилену вежу, хоча й не був цілком певен, що вони минали саме Пізу, і не знав напевне, чи можна побачити вежу з такої відстані, але таки побачив її – товсту білу колону, що випиналася понад низенькими світлими будиночками, які напевне й були містом, і хилилася, хилилася під таким кутом, що Том не міг повірити власним очам! Він завжди думав, що кут нахилу Пізанської вежі перебільшували. Це здалося йому добрим знаком, свідченням того, що Італія дасть йому все, чого він прагнув, і справа з Дікі теж залагодиться.

Він прибув до Неаполя пізно того ж вечора, проте автобус до Монджибелло вирушав лише наступного ранку об одинадцятій. Хлопчина шістнадцяти літ у брудній сорочці, обшарпаних штанях та армійських черевиках побачив, як Том міняв на вокзалі гроші, і причепився до нього, пропонуючи бозна-що, може, дівчат, а може, наркотики, а тоді, попри Томові протести, заліз разом із ним до таксі та вказував водієві куди їхати, ні на мить не змовкаючи й піднявши вгору вказівного пальця, ніби хотів сказати тому: «Я влаштую тебе якнайкраще, от побачиш». Том більше не суперечив і понуро сидів у самому куточку заднього сидіння, схрестивши на грудях руки. Нарешті таксі зупинилося перед великим готелем, вікна якого виходили на бухту. Тома налякав би такий вишуканий готель, якби за номер довелося платити йому, а не містеру Ґрінліфу.

– Санта Лючія! – тріумфально вигукнув хлопець, показуючи на море.

Том кивнув. Врешті-решт, хлопець не мав на меті нічого поганого. Том заплатив водієві й простягнув хлопчині сто лір – купюру, яка, за його підрахунками, дорівнювала десь шістнадцяти доларам та кільком центам, і ця сума, якщо вірити статті про Італію, яку він прочитав на кораблі, вважалося тут хорошими чайовими, однак хлопець виглядав ображеним. Тоді Том дав йому ще сто лір, а коли хлопець все одно не був задоволений, просто відмахнувся від нього й зайшов до готелю слідом за посильними, що якраз заносили всередину його валізи.

Того вечора Том повечеряв у прибережному ресторані «Зі’Тереса», який йому порекомендував англомовний менеджер готелю. Йому з великими труднощами таки вдалося зробити замовлення, і першою стравою, яку йому принесли, виявилися маленькі восьминоги такого неприродного фіолетового кольору, що здавалося, ніби їх варили в чорнилі, яким було написано меню самого ресторану. Він скуштував шматочок одного щупальця, яке виявилось огидним на смак і нагадувало йому хрящ. З другою стравою він теж прогадав. Йому подали таріль із різними видами смаженої риби. Третя страва (Том був переконаний, що йому принесуть якийсь десерт) виявилась тарілочкою із двома невеликими червонуватими рибинами. Ох, Неаполь! Але Том не переймався їжею. Він уже встиг розвеселитися, скуштувавши тутешнього вина. Ліворуч удалині, понад зазубреною вершиною гори Везувій, здіймався майже повний місяць. Том спокійно споглядав цю картину, наче бачив її вже сотню разів. Далі берег завертав убік і там, за Везувієм, знаходилось містечко Річарда.

Наступного ранку об одинадцятій він сів на автобус. Дорога тягнулася вздовж узбережжя, минаючи невеликі містечка, де автобус робив короткі зупинки, – Торре-дель-Греко, Торре-Аннунціата, Кастелламмаре, Сорренто. Том зацікавлено прислухався до їхніх назв, які вигукував водій. Після Сорренто дорога зробилася вузенькою і тепер тулилася до прямовисної скелі – щось схоже Том бачив на фотографіях у Ґрінліфів. Час від часу біля самої води з’являлися поодинокі селища, він бачив білі хатинки, наче розкидані хлібні крихти, і темні цятки – голови людей, що плавали недалеко від берега. Том помітив посеред дороги величезний валун, який, імовірно, відколовся від скелі. Водій спокійнісінько об’їхав його й гукнув:

– Монджибелло!

Том зірвався на ноги та стягнув із полиці свою валізу. Іншу валізу було прикріплено до даху автобуса, і її зняв для нього помічник водія. Автобус рушив, а Том залишився стояти на узбіччі, наодинці зі своїми валізами. У нього над головою виднілися будинки, які щосили чіплялися за скелю. Унизу теж були будинки, їхні вкриті черепицею дахи вирізнялися на фоні блакитного моря. Наглядаючи за своїми валізами, Том зайшов до невеликого будиночка із табличкою «ПОШТА» на фасаді й запитав у чоловіка за скляною перегородкою, де знаходився будинок Річарда Ґрінліфа. Том автоматично звернувся до нього англійською, але здавалося, що чоловік його зрозумів, тому що вийшов з-за своєї перегородки, з порога показав йому в той бік, звідки він приїхав автобусом, і додав італійською зрозумілу, на його думку, вказівку, як туди дістатися:

– Sempre seeneestra, seeneestra![7]

Том подякував і запитав, чи може на певний час залишити на пошті обидві свої валізи, і чоловік, здавалося, зрозумів і це, бо допоміг йому затягнути валізи всередину.

Йому довелося запитати ще двох людей, де був будинок Річарда Ґрінліфа, і скидалося на те, що всім знали, де він, а третя людина навіть змогла показати його – великий двоповерховий будинок із залізною брамою, що виходила на дорогу, і терасою, що нависала над крутим обривом. Том подзеленькав у металевий дзвоник поряд із брамою. З дому, витираючи руки об фартух, вийшла італійка.

– Містер Ґрінліф? – із надією запитав Том.

Жінка посміхнулась і щось довго пояснювала італійською, а тоді показала вниз, у бік моря. Тому здалося, що вона весь час повторювала слово «єврей».

Том кивнув.

– Grazie[8].

Йому варто спуститися на пляж у тому, у чому прийшов, чи надягнути купальний костюм, щоб їхня зустріч виглядала випадковою? А може, краще зачекати й навідатися тоді, коли настане час для чаю або коктейлю? Чи все-таки спершу зателефонувати? Він не привіз із собою купального костюма, а тут йому без нього аж ніяк не обійтись. Том зазирнув до однієї з невеличких крамниць поряд з поштою, у крихітній вітрині якої побачив сорочки й купальні шорти. Примірявши декілька пар, які йому не підійшли або зовсім не пасували для купання, він придбав чорно-жовті плавки, трішки ширші за пояс для підтримки панчіх. Він акуратно загорнув свій одяг у дощовик і босоніж вийшов із крамниці. Тоді знову застрибнув досередини. Бруківка була пекучою, як розжарені вуглини.

– Черевики? Сандалі? – запитав він у продавця.

Але чоловік не торгував взуттям.

Том знову взув свої черевики й повернувся на пошту, аби залишити одяг разом із валізами, однак двері пошти були зачинені. Він чув, що в Європі таке досить поширено – коли крамниці та інші заклади зачиняються з полудня до четвертої по обіді. Він розвернувся і рушив брукованою стежкою, котра, як він думав, вела до пляжу. Тоді спустився дюжиною крутих кам’яних східців, ще однією брукованою стежкою, минаючи крамниці й будинки, знову спустився сходами та врешті опинився на рівній широкій набережній, що ледве здіймалася над пляжем. Тут було кілька кафе та ресторанів, надворі стояли столики. Зграйка засмаглих місцевих хлопчаків, що сиділи віддалік на дерев’яній лавці, уважно дивилися на нього, коли він проходив повз них. Том соромився великих коричневих черевиків, що красувалися на його ногах, і своєї блідої, як у примари, шкіри. Він ціле літо не був на пляжі. Він ненавидів пляжі. Від набережної простягалась викладена дерев’яними дошками стежина, яка закінчувалася посеред пляжу, і Том навіть не сумнівався, що пісок обпече його босі ступні, адже всі інші відпочивальники лежали на рушниках, та він все одно зняв черевики і якусь мить стояв на гарячих дошках, спокійно розглядаючи групки людей поблизу. Жоден із відпочивальників не був схожий на Річарда, а підігріте повітря переливалося і виблискувало, не дозволяючи йому розгледіти людей, які були далі. Том ступив однією ногою на пісок і одразу ж відсмикнув її. Тоді глибоко вдихнув, квапливо пройшов решту шляху до води й занурив ступні в прохолодні морські хвилі. Рушив уздовж берега.

Том помітив його здалеку й навіть не сумнівався, що то був Дікі, хоча його шкіру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало світлішим, відколи Том бачив його востаннє. Він був разом із Мардж.

– Дікі Ґрінліф? – посміхаючись, запитав Том.

Дікі підняв голову.

– Так.

– Я Том Ріплі. Ми зустрічалися у Штатах кілька років тому. Пригадуєш?

Погляд Дікі не виказував жодних спогадів.

– Здається, твій батько казав, що напише тобі про мій приїзд.

– А, точно! – вигукнув Дікі, ляснувши себе по чолі, наче сам здивувався, як він міг про це забути. Тоді підвівся. – Ти Том… як там тебе?

– Ріплі.

– Це Мардж Шервуд, – сказав він. – Мардж, це Том Ріплі.

– Привіт, – сказав Том.

– Привіт, – відповіла дівчина.

– Ти тут надовго? – запитав Дікі.

– Ще не знаю, – відказав Том. – Я щойно приїхав. Хочу подивитися, що це за місцина.

Дікі оглядав його з голови до ніг і, як здалося Тому, був не вельми задоволений. Дікі схрестив руки на грудях, широко розставивши свої стрункі засмаглі ноги, що занурювалися у розпечений пісок, який, утім, його зовсім не хвилював. Том знову натягнув на ноги черевики.

– Збираєшся придбати будинок? – запитав Дікі.

– Не знаю, – нерішуче відповів Том, наче досі обмірковував це питання.

– Зараз сприятливий час для купівлі будинку, якщо хочеш залишитись тут на зиму, – озвалась дівчина. – Майже всі літні туристи вже поїхали. А взимку нам тут не завадить кілька американців.

Дікі мовчав. Він знову опустився на великий рушник поряд із Мардж, і в Тома закралася підозра, що він лише чекає, коли Том попрощається з ними й піде своєю дорогою. Том стояв перед ними, почуваючись таким блідим і голим, як у той день, коли він народився. Він ненавидів купальні костюми. Ось ці його плавки були дуже відкриті. Том видобув з кишені піджака, загорнутого в дощовик, пачку цигарок, і запропонував їх Дікі й Мардж. Дікі взяв одну, і Том прикурив її своєю запальничкою.

– Ти, здається, не пригадуєш нашої зустрічі в Нью-Йорку, – сказав Том.

– Чесно кажучи, не зовсім, – відказав Дікі. – Де ми зустрічалися?

– Здається… Чи часом не в Бадді Ланкенау? – Вони зустрілися не там, але Том знав, що Дікі знайомий із Бадді Ланкенау, а Бадді був досить поважним молодим чоловіком.

– Справді? – якось мляво протягнув Дікі. – На жаль, мої спогади про ті дні в Америці останнім часом зовсім розмиті.

– Так і є, – втрутилась Мардж, намагаючись допомогти Тому. – Що далі, то гірше. Коли ти приїхав, Томе?

– Десь годину тому. Я залишив свої валізи на пошті. – Він засміявся.

– Не хочеш сісти? У нас є ще один рушник. – На піску поряд із собою вона розстелила трохи меншого білого рушника.

Том із вдячністю пристав на її пропозицію.

– Піду трохи скупаюся, щоб освіжитися, – підводячись, сказав Дікі.

– Я з тобою! – гукнула Мардж. – Ти йдеш, Томе?

Том пішов за ними. Дікі разом із дівчиною зайшли досить глибоко – обоє видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко від берега, і найпершим вийшов із води. Коли Дікі й Мардж повернулися до рушників, Дікі сказав (імовірно, з ініціативи дівчини):

– Ми вже йдемо. Не хочеш піднятися до будинку й пообідати разом із нами?

– Так, я не проти. Дякую за запрошення. – Том допоміг їм зібрати рушники, сонячні окуляри та італійські газети.

Том уже думав, що вони ніколи туди не дійдуть. Дікі та Мардж ішли попереду, повільно й непохитно підіймаючись безкінечними східцями, переступаючи через дві сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи ніг тремтіли навіть на рівній поверхні. Його плечі вже почервоніли, і він накинув сорочку, аби сховатися від сонячних променів, але сонце припікало йому голову і Тома починало нудити.

– Як ти там, тримаєшся? – запитала Мардж, навіть не захекавшись. – Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липні, у сам розпал спеки!

Тому забракло повітря, аби щось відповісти.

За п’ятнадцять хвилин він почувався краще. Він прийняв холодний душ і тепер сидів на терасі Дікі в зручному плетеному кріслі й тримав у руці склянку мартіні. За порадою Мардж він знову надягнув плавки й накинув на плечі сорочку. Поки він був у душі, на терасі накрили стіл для трьох, а Мардж пішла на кухню побалакати італійською зі служницею. Тому було цікаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже він був досить просторим. Він помітив, що меблів було небагато, але поєднання італійської старовини й американського богемного стилю створювало приємну атмосферу. У коридорі він угледів дві оригінальні картини Пікассо.

Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.

– Он там мій будинок. – Вона показала на нього. – Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.

Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.

– Ти тут уже давно?

– Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!

– Нічого собі!

– Угу. – Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.

– Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, – сказав Том.

– Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?

Вона знову показала на якийсь нерозбірливий предмет унизу біля невеличкого причалу, який можна було розгледіти з краю тераси. Майже всі вітрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вітрильник Дікі більший за інші й має дві щогли.

На терасу вийшов Дікі й налив собі коктейль із глечика на столі. На ньому були погано попрасовані білі парусинові штани та лляна теракотова сорочка під колір його засмаги.

– Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника.

Том посміхнувся.

– Я привіз тобі купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кілька пар шкарпеток.

– Ти знаєш мою маму?

– Мені пощастило познайомитися з твоїм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, і він запросив мене до себе на вечерю.

– Справді? То як там моя мама?

– Вона сиділа з нами цілий вечір. Але мені здалося, що вона швидко втомлюється.

Дікі кивнув.

– Цього тижня я отримав листа про те, що їй стало трохи краще. Принаймні немає якихось видимих погіршень, правда?

– Гадаю, що немає. Мені здається, що кілька тижнів тому твій батько мав більше приводів для хвилювання. – Том завагався. – Він трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому.

– Герберт завжди через щось хвилюється, – відказав Дікі.

Мардж зі служницею винесли з кухні паруючі спагеті, велику тарілку салату й нарізаний хліб. Дікі й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалік від пляжу. Власник збирався збільшити терасу, щоб було місце для танців. Вони обговорювали це повільно, не минаючи жодної деталі, ніби мешканці невеликого містечка, яких цікавлять найменші зміни, які відбуваються навколо. Том не мав що сказати.

Більшість часу він оглядав персні Дікі. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камінь у золотій оправі на середньому пальці правої руки та перстень із печаткою на мізинці іншої руки, більший і кращий, ніж той, що його носив містер Ґрінліф. У Дікі були довгі кістляві пальці, трохи схожі на його власні, подумав Том.

– До речі, перед від’їздом твій батько показував мені верфі компанії «Бурк-Ґрінліф», – сказав Том. – Він розповідав, що там багато змінилося, відколи ти поїхав. Побачене мене дуже вразило.

– Мабуть, він і роботу тобі пропонував. Він завжди шукає перспективну молодь. – Дікі обертав виделку, акуратно накручуючи на неї спагеті, а тоді запхав її до рота.

– Ні, не пропонував. – Том відчував, що обід минає геть кепсько, гірше нікуди. Невже містер Ґрінліф повідомив Дікі, що він приїде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дікі просто був поганий настрій? Одне він знав напевне – Дікі дуже змінився, відколи Том бачився з ним востаннє.

Дікі приніс відполіровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10] і встромив вилку в розетку на терасі. За кілька секунд з’явилися чотири невеличкі чашки кави, одну з яких Мардж віднесла на кухню служниці.

– У якому готелі ти зупинився? – запитала Мардж у Тома.

Він посміхнувся.

– Поки що ні в якому. Що можеш запропонувати?

– «Мірамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджіо», але…

– Кажуть, що «У Джорджіо» в ліжку водяться пульчі, – перебив її Дікі.

– Це блохи. «У Джорджіо», звісно, дешевший готель, – серйозно сказала Мардж, – але сервіс…

– Паскудний, – докинув Дікі.

– Ти сьогодні в доброму гуморі. – Мардж повернулась до Дікі й кинула в нього дрібкою сиру.

– У такому разі я краще поселюся в «Мірамар», – підводячись, сказав Том. – Мені вже час іти.

Жоден з них не став його відмовляти. Дікі провів його до брами.

Мардж залишилась на терасі. Том гадав, чи Мардж і Дікі крутять роман на кшталт класичного faute de mieux[11], який не обов’язково помітний для оточення, бо жоден із коханців не виявляє надто багато ентузіазму. Мардж закохана в Дікі, припустив Том, але Дікі ставився до неї байдуже, наче поряд із ним сиділа не молода дівчина, а п’ятдесятирічна служниця-італійка.

– Мені б хотілося подивитися на твої малюнки, – сказав Том.

– Добре. Ну, гадаю, ми ще побачимось, якщо вже ти тут залишаєшся, – і Том подумав, що він сказав це лише тому, що згадав про свій купальний халат і шкарпетки.

– Дякую за обід. До зустрічі, Дікі.

– До зустрічі.

Залізна брама з брязкотом зачинилась.