Читать книгу Пошук - Павло Пташинський - Страница 3

Тепер на очах усього племені виблискував прозорий тунель. Він розгалужувався у різні боки, і всі вони вели до пляжу. Капітан із задоволенням спостерігав, як мешканці мандрують тунелем. Одні повертались з пляжу мокрі й задоволені, інші тільки йшли.

Дівчина, лагідно посміхаючись, тримала кухоль з ароматним напоєм. Присмак віяв прохолодою. Зробивши кілька добрих ковтків, Капітан розтягнувся в затінку дерев. Потім почав розповідати про сонячні батареї, з тонким, менше міліметра, шаром золота, про фотони, що дарує Сонце, – забувши, що це зовсім інша зірка, та також лагідна й велична.

Одразу місцеві не виявляли цікавості: на яких принципах і завдяки чому з’явився тунель, та згодом стали задавати все більше і більше питань. Одразу дати задовільну відповідь всім було нелегко. Тому Механік узявся навчати усе поселення. Ідея була прийнята з радістю. Капітан застав їх на галявині у тісному колі,яке було замкнене на дошці. На ній крейдою біліли літери абетки. Капітан похвалив Механіка і попрямував до тунелю. Усередині було зроблено кілька стежинок для збереження свіжості трави. Безшумно працювали кулери. Визирало море.

На пляжі ноги огорнув пісок. Згадався вірш.

Дівчина, яку зустрів він нещодавно, стояла в обіймах вітру. Вітер тримав її чорняве волосся. Потім кидав на плечі. Потім знову підхоплював.

Спинився він.

– А що таке феєрверки? – спитала вона.

– Феєрверки – то винахід людини.

Древні мешканці вірили, – Капітан задумався, як їй пояснити про злих духів, – що яскраві і гучні спалахи можуть розігнати погані думки і подарувати свято, – вимовив він.

Неначе ховаючись від вітру, вона схрестила руки на грудях і зором прямувала в далечінь.

– От би відвідати острови, – сказала Дівчина, наче тільки до себе. І Капітан зрозумів, що такі речі, як феєрверки, краще мовчки спостерігати.

– Це можна зробити.

Очі дівчини заблищали від радості.

– Знаєте, я теж вірші пишу.

– А хто навчив? – здивувався він.

– Шаман. Та всі казали, що це заняття без користі.

– Зараз наш Механік усіх навчає писати.

– Я знаю. Та мені там нудно.

– Тоді я навчу тебе де-чомусь просто так. У який бік натиснеш, в такий і повернеш – він торкався керма.

– А як це працює?

– Повертаєш і додаєш вперед, повертаєш назад – сповільнюєшся.

Капітан сів за кермо, Дівчина позаду. Вони поволі рушили вперед. Вітер вранці був приємно прохолодним. Перед очима постали зелені хащі, які запрошували і розгортали свої таємниці. Капітан неквапливо повернув, – відкрилось чисте небо й море. Дівчина охопила руками Капітана. Її волосся знялось від вітру. Вони помчали туди, де захоплювало дух. Вітер став відвертішим. Промайнула жовтизна піску. У животі залоскотало від невдоволеного бажання вистрибнути, – так сказала Дівчина пізніше. Капітан міцніше вхопив кермо. Катер зняв бризки і помчав вперед.

Острови наближались. Таємничі, без жодної стежинки, вони прийняли прибульців.

Позаду, через сиві хвилі, чорний птах виблискував на мисі, трохи далі розгалужувався тунель. Очі дівчини заблищали від радості. Капітан узяв її за руку, і вони попрямували вздовж берега. Капітан фотографував побачене. Дівчина попросила розповісти, – звідки команда прибула до них.

– Наші світи дуже схожі – відповів він. Так само змінюється день і ніч, так само їхня планета кружляє навколо зірки. Ніби танцює, бо й зірка кружляє, й усе рухається. І людям вдалось вирахувати, коли їхні зірки, – Сонце та Енера, – стануть найближчі, і подорож стане легшою.

– А чи можу я побачити ваш світ? – спитала Дівчина.

– Ми відбуваємо через три тижні. – відповів Капітан.

Здійнялась хвиля, роззявила зелену пащу і кинулась на берег. Вони стояли у вигладженому піску, що лишився по ній.

– Подорож вимагає підготовки.

– А має бути важко? – спитала вона.

– Дуже. – відповів Капітан.

– Тоді я не згодна.

Вона опустила очі. Він підійшов ближче.

Вода сягала стегон і була теплою. Дівчина хлюпнула водою і розсміялась. Знялась нова хвиля. Шум її змішався з бризками і сміхом. Тоді тіла їхні торкнулися піску, і вже наступна хвиля змила геть усе.