Читать книгу Пошук - Павло Пташинський - Страница 6

Матрос з Механіком досліджували ущелину, де був знайдений малюнок. Їх катери стояли поряд, а вони відпочивали в тіні великого каменя. Матрос розповідав про дівчину, що лишилась на Землі.

– Привітає її хтось інший.

– Гей, не кажи так!

– Ми тут через знахідку надовго. – трохи з сумом вимовив він. – Та час підводитись.

Ноги заклякли від довгого сидіння, і вони їх ледь пересували, сміючись.

– Цвіркуна мені у фляжку. – лаявся Механік.

Навколо було руде каміння. Повернувшись до катеру і зробивши кілька спроб рушити, Механік діагностував, – сіла батарея.

– Навіть не пам’ятаю, коли її востаннє заряджав. – Добре, їдь на шатл, – привези заряджену.

– Через твої балачки я мабуть просто тебе полишу.

– І візьми чогось випити.

Матрос вилаявся і рушив у дорогу. Вона пролягала через кам’янисту пустелю, каміння дрібнішало, переходило в пісок, далі у глину, яка потроху зеленіла, а під зеленню була вже чорною. Ґрунт, утворений незліченною кількістю поколінь рослин, що тут зростали, став домівкою і для кущів. Від вітру, що здійняв катер, посипались жовті ягоди. Наближався ліс. Матрос, додавши швидкості, пірнув у густі хащі і вже за мить з’явився з іншого боку.

На шатлі він зустрів Капітана і Дівчину. Доки батарея заряджалась, вона приготувала йому квітковий чай. Повернулась Марія і розказала кумедну історію про батьків, які звернулись до неї по допомогу, через те, що їх син, замість того, щоб як усі діти, кидатись багнюкою, – ліпить з неї різні фігурки. Вона сказала, що це не тільки цілком природно, а й корисно. Вони довго не могли повірити і приводили аргументи, що треба вчитись кидати бруд, щоб у майбутньому влучно добувати плоди. Тоді Марія почала розповідати про розвиток моторики, уяви і в кінець про естетичну цінність виробів.

Останнім аргументом був тунель, вона сказала, що такі речі стали можливі завдяки таким людям як їх син.

Дослухавши, Матрос подякував дівчині за напій, узяв батарею і рушив.

Дорогою він насвистував вигадану мелодію і думав про те, як кепкуватиме з Механіка. Він навмисно не поспішав. У флягу набрав звичайної води, бо хоча й мріяв провчити старого, та все ж поважав його. Вечоріло. Вітерець ставав прохолоднішим. З’явились зірки. Місце, де вони відпочивали, тепер здавалось іншим, як буває, коли повертаєшся з подорожі. Самотньо стояв катер. Він прислухався. Чомусь згадав про дощ. Піднявши голову, він побачив самі зірки і лише клаптики хмар. Вдалось відшукати Сонце. Під ногами хрустіло каміння. Лишились сліди від підошов. Пара їх вела в щілину поміж великих каменів. У раз Матрос подумав про диких звірів, і про всі небезпеки, які зміг пригадати, і що духу заволав.

– Механік!

Та так що луна сколихнула камені.

Механік закінчував дзюрити, струшуючи останні крапельки.

– Чого волаєш? – почувся кволий голос з ущелини.

Повернулись на шатл вони вже втомлені й похмурі.

– Завтра повернення на Землю. – сказав Капітан.

– А як же знахідка? – вимовив Механік, вже ледь тримаючись на ногах.

– У центрі проінформовані. Нас Чекають.

– Ну що за життя. – пожалівся Механік.

На те Капітан витяг з кишені подарунок Шамана, розірвав мотузку і вручив кожному по одному шматку.