Читать книгу Пошук - Павло Пташинський - Страница 4

На знак вдячності за збудований тунель мешканці Континенту вирішили влаштувати свято. Зранку вони заходились збирати стиглі фрукти й ягоди. Принесену здобич вони засипали у величезну посудину з маленьким отвором знизу. Надвечір чаша була повна. Прикотили плаский шмат дерева і помістили на чашу. Та його ваги було замало, щоб зробити сік, на який вже чекав заготовлений посуд. І сік з’явився лише коли всі почали стрибати на дошці. Та так багато, що посуду не вистачало. Доводилось одразу його випивати, щоб знову наповнити. І навіть на наступний день соку лишилось по самі вінця.

У тіні, у зручних кріслах, принесених з борту, сиділи Механік, Дівчина, Марія та Матрос. Ліс фарбувався в золотавий зіркою, що сідала. Механік, сьорбнувши напою, розповідав історію. З неї, за його словами, й почалось освоєння космосу. Це було так.

Орбітальна станція, де він працював, відпочивала. Випадково він помітив слабкий сигнал і занотував його в комп’ютер. Одразу це були шуми, та він все одно передав їх на Землю для розшифровки. І через природну допитливість, – за його словами, він узявся розшифровувати й сам.

– Ти сам нещодавно читати навчився. – зауважила Марія.

– Через те й навчився. І не заважай розповідати – відповів він з удаваною люттю.

– І що то було? – запитала Дівчина.

Поодаль Капітан щось ладнав. Сьорбнувши ще, Механік відповів.

– То був вірш.

– Вірш? – перепитала вона.

– Так, саме вірш.

– І як вірш міг прискорити освоєння космосу?

– Та уяви, як здригнувся науковий світ! Люди відчули, що є ще хтось, розумний настільки, що не тільки розуміє поезію, але й може її передати. – відповів Механік.

Дівчина уважно слухала розповідь.

– Від нетерплячки дізнатись, хто це зробив, люди швиденько згуртувались, помізкували, що і як має бути, і ось – подорож, що здавалась нездійсненною, – відбулась. Та у вас тут так багато дорогоцінних металів – продовжував Механік. Що люди можуть на цьому і спинитись.

– Чому?

– Жадібність. – відповів Він.

– Та ви їм не дозволите? – спитала Дівчина.

– Звісно не дозволимо. Так Капітане?