Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 10

Ранок

Я опиняюся перед шафою, усоте витріщаюся на вішалку з красивим одягом, ідеальний гардероб для керівника невеличкої, але сучасної галереї. І нічого з одягу не схоже на одяг «няні». Господи, навіть від самого слова мені нудить. Вдягаю джинси та футболку, зачісую волосся назад. Я навіть не беру собі клопоту накласти макіяж. Навіщо? Задля чого чепуритися? Щоб увесь день посидіти з дитиною?

Я стрімко рушаю вниз, напоготові сваритися. Скотт готує на кухні каву. Він повертається з посмішкою до мене, і мій настрій тієї ж миті поліпшується. Мої скопилені губи розтягуються в посмішці. Він простягує мені каву й цілує мене.

Не варто його за це звинувачувати, це моя ідея. Я сама запропонувала стати нянею для родини, що мешкає трохи далі по вулиці. Тоді мені це здавалося дотепним. Насправді цілковите безглуздя, напевно, я збожеволіла. Томилася від нудьги, божевілля, цікавості. Хотілося побачити на власні очі. Мені здається, що після того як я почула її крики надворі, мені кортіло дізнатися, що відбувається. Певна річ, я нічого не питала. Невже про таке запитують?

Скотт підтримав моє рішення – він був на сьомому небі від щастя, коли я запропонувала влаштуватися на роботу. Він вважає, що час, який я проводитиму поряд з дітьми, спонукає завести власних дітей. Насправді все виявляється навпаки; коли я виходжу з їхнього будинку – мчуся додому, дочекатися не можу, коли скину одяг, встану під душ і змию із себе запах дитини.

Я скучила за тими часами в галереї, коли чепурилася, робила зачіску, дискутувала з відвідувачами про мистецтво, фільми, про всілякі дрібниці. Після наших розмов з Анною я нічого не вчуся. Господи, вона тупа як корка! Складається таке враження, що колись вона мала про щось сказати, але зараз усі розмови лише про дитину: чи їй не холодно? Або занадто задушливо? Скільки молочка вона випила? І вона завжди поряд, тому в більшості випадків я відчуваю себе зайвою. Я маю наглядати за дитиною, коли Анна відпочиває, давати їй передихнути. Відпочити від чого, власне кажучи? До того ж вона на диво знервована. Постійно відчуваю її присутність, як вона вештається десь поблизу, смикається. Вона здригається щоразу, коли проходить потяг, тіпається, коли дзвонить телефон. Анна запевняє: діти ж такі вразливі. Не можу з нею не погодитися.

Виходжу з дому, пересуваю налиті свинцем ноги п’ятдесят метрів по Бленгейм-роуд до їхнього будинку. Нікуди не поспішаю. Сьогодні двері відчиняє не вона, а він, її чоловік. Вбраний та вже взутий Том поспішає на роботу. Йому дуже личить костюм – він не такий красень, як Скотт: Том нижчий та більш блідий, якщо придивитися пильніше, очі трохи близько посаджені – але симпатичний. Він дарує мені свою широку посмішку а-ля Том Круз та йде – залишаємось ми втрьох: я, вона та дитина.