Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 21

Ранок

Меґан досі не знайшлася, а я продовжую ошукувати – постійно – поліцію.

Коли вчора дісталася квартири, панікувала страшенно. Намагалася переконати себе, що вони навідалися через ту пригоду з таксі, але марно. Я ж спілкувалася з поліцією на місці пригоди і не заперечувала, що постраждала через власну недбалість. Напевно, вони приїхали через те, що трапилося в суботу. Мабуть, я щось накоїла. Певно, скоїла щось жахливе, а потім це вилетіло в мене з пам’яті.

Розумію, що звучить непереконливо. І що ж таке я могла б накоїти? Пішла на Бленгейм-роуд, напала на Меґан Гіпвелл, десь заховала її тіло, а потім про це забула? Якесь безглуздя! Безглуздя! Але я відчуваю: щось трапилося в суботу. Зрозуміла це, коли глянула у темний тунель під залізничною колією. Кров застигла в жилах.

Провали в пам’яті трапляються, проте тут річ не в тому, що ти туманно пригадуєш, як дістався додому з клубу або забув, з чого сміялися, коли балакали у клубі. Тут зовсім інша річ. Суцільна темрява; години втрачено, і вони ніколи не відновляться.

Том колись купив мені про таке книжку. Не надто романтично, але він уже втомився вислуховувати вибачення зранку, коли я навіть не знала достеменно, за що вибачаюся. Гадаю, він хотів, щоб я зрозуміла, якої шкоди завдаю, на що могла би бути здатною. Книгу написав лікар, але я уявити не могла, наскільки вона відповідає дійсності: автор запевняв, що провали в пам’яті свідчать не лише про те, що людина забуває, що трапилося, але й про те, що в неї взагалі немає спогадів, які б вона могла забути. Його теорія полягала в тому, що людина перебуває у стані, коли мозок більше не виробляє короткотривалих спогадів. І коли таке трапляється, коли людина в найглибшій темряві, вона поводиться не так, як зазвичай, оскільки просто реагує на найостаннішу подію, яка за її розумінням трапилася, оскільки – через те, що мозок не виробляє спогадів – людині невідомо, яка саме подія трапилася останньою. Автор книги розповідав історії, випадки-застереження для тих, хто напивається до нестями: у Нью-Джерсі був один хлопець, який напився на вечірці 4 липня. Після того сів у автівку, проїхав кілька кілометрів по шосе в хибному напрямку й врізався у фургон, в якому їхало сім чоловік. Фургон спалахнув, шість пасажирів загинуло. А на п’яному ані подряпини. Так завжди буває. А він навіть не пам’ятав, як сідав за кермо.

Розповідалося ще про одного чоловіка, цього разу мешканця Нью-Йорка, який пішов з бару, дістався будинку, де виріс, і заколов його мешканців, потім зняв із себе всю одежу, сів знов у автівку, поїхав додому, ліг спати. Наступного ранку прокинувся, відчуваючи себе кепсько, дивуючись, де його одяг, як він сам взагалі опинився вдома, але, тільки коли приїхала поліція його арештовувати, він дізнався, що жорстоко вбив двох людей ні за що взагалі.

Тож звучить безглуздо, але нічого неможливого в цьому немає. Коли я дістаюся додому, мені вдається переконати себе, що я якимось чином пов’язана зі зникненням Меґан.

Поліціянти чекали у вітальні на дивані: одному – в цивільному – уже за сорок і один молодший, у формі, з прищами на шиї. Кеті стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Виглядала наляканою. Поліціянти підвелися. Той, хто в цивільному, високий і трохи зсутулений, потиснув мені руку і назвався детективом Ґаскіллом. Він також представив свого напарника, але імені того я не пам’ятаю. Я не зосереджувалася на розмові, ледь могла дихати.

– У чому річ? – рявкнула я на них. – Щось сталося? Щось із мамою? З Томом?

– Зі всіма все гаразд, міс Ватсон. Нам потрібно поговорити з вами про те, що ви робили в суботу ввечері, – відповів Ґаскілл. Такі слова вони кажуть по телевізору, усе виглядало фальшивим. Вони воліють знати, чим я займалася суботнім вечором. Чим, чорт забирай, я займалася в суботу ввечері?

– Мені потрібно сісти, – сказала я, детектив жестом запропонував мені сісти на диван, поряд із Прищавою Шиєю. Кеті переминалася з ноги на ногу й пожовувала нижню губу. Вона скидалася на божевільну.

– З вами все гаразд, міс Ватсон? – спитав Ґаскілл, киваючи на поріз над оком.

– Потрапила під автівку, таксі, – відповіла я. – Вчора вдень, в Лондоні. Звернулася до лікарні. Можете перевірити.

– Гаразд, – промовив він, трохи похитавши головою. – Тож вечір суботи?

– Я їздила до Вітні, – зізналася я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

– Навіщо?

Прищава Шия тримав у руках блокнот і олівець напоготові.

– Хотіла побачити чоловіка, – відповіла я…

– Ох, Рейчел! – зітхнула Кеті.

Детектив не звернув на неї уваги.

– Вашого чоловіка? – перепитав він. – Ви маєте на увазі вашого колишнього чоловіка? Тома Ватсона?

– Так, я досі маю його прізвище. Так просто зручніше. Не треба міняти кредитні картки, адресу електронної поштової скриньки, отримувати новий паспорт і всі інші пов’язані з цим речі. Я хотіла його побачити, але потім вирішила, що думка не надто слушна, тож повернулася додому.

– О котрій годині? – рівним голосом запитав Ґаскілл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли він розмовляв. Я чула, як скрипить олівець Прищавої Шиї по паперу, відчувала, як кров пульсує у вухах.

– Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

– А додому приїхали?

– Десь о пів на восьму? – підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з виразу її обличчя розумію: їй відомо, що я брешу. – Можливо, трохи пізніше. Можливо, ближче до восьмої. Так, я пригадую – повернулася додому на початку дев’ятої. – Я відчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловік не відчув моєї брехні – йому не місце в поліції.

Детектив обернувся, схопив один зі стільців, що засунуті під кут стола, і різко, майже оскаженіло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за півметра. Сів, склавши руки на коліна, нахиливши голову вбік.

– Гаразд, – промовив він. – Тож ви поїхали десь о шостій, розраховуючи, щоб опинитися у Вітні о пів на сьому. А додому повернулися близько восьмої, тож, якщо порахувати, ви мали б поїхати з Вітні приблизно о пів на восьму. Я правильно порахував?

– Так, схоже на те, – відповіла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-дві він запитає мене, що я робила цілу годину, а я не матиму, що йому відповісти.

– Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловіка. І що ж ви робили цілу годину в Вітні?

– Гуляла.

Він очікував детальнішої відповіді. Я розмірковувала над тим, як сказати, що навідалася до паба, але відкинула ці дурниці – це можна легко перевірити. Він запитає, до якого саме паба, поцікавиться, чи не спілкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому відповісти, мені спало на думку, що я так і не запитала в нього, навіщо взагалі йому знати, де я була ввечері в суботу, – що само собою було дивно. Така поведінка мала б свідчити про те, що я в чомусь винна.

– Ви з кимось спілкувалися? – Він наче прочитав мої думки. – Заходили до крамниць, барів…

– Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! – бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. – А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?

Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.

– Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні – вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. – Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». – Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.

Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, – саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна річ, власною. Я подивилася на Ґаскілла, він не зводив з мене очей, тож я повинна була щось відповісти, щоб він припинив читати мої думки.

– Я нічого не зробила, – відповіла я. – Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…

– Вашого колишнього чоловіка, – знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. – Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? – спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї – на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. – Міс Ватсон! Ви бачили її?

Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу – не знала. І досі не знаю.

– Не пригадую, – відповіла я.

– Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?

– Я… я не впевнена.

– У суботу ввечері ви вживали спиртні напої? – запитав він. – Перш ніж попрямувати до Вітні, ви вживали алкоголь?

Обличчя знову запалало від сорому.

– Так, – зізналася я.

– Місіс Ватсон – Анна Ватсон – свідчить, що ви здалися їй п’яною, коли вона побачила вас біля власного будинку. Ви були п’яні?

– Ні, – заперечила я, рішуче дивлячись в очі детективу, щоб не зустрічатися поглядом із Кеті. – Я пропустили лише кілька чарок після обіду, але п’яною не була.

Ґаскілл зітхнув. Він явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потім знову поглянув на мене. Повільно, неохоче підвівся, присунув стілець назад до столу.

– Якщо щось пригадаєте про суботній вечір, будь-яку інформацію, яка може стати у пригоді, будь ласка, зателефонуйте нам, – попросив він, простягуючи візитну картку.

Ґаскілл похмуро кивнув Кеті на прощання, я важко опустилася на диван. Я відчувала, що серцебиття уповільнюється, але серце знов несамовито закалатало, коли він спитав:

– Ви працюєте у сфері зв’язків з громадськістю, так? У «Гантинґдон Вайтлі»?

– Так, – відповіла я. – У «Вайтлі».

Він обов’язково перевірить і дізнається, що я збрехала. Мені слід навідатися до поліцейського відділку, щоб сказати правду. Тоді зізнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечері в суботу була п’яна як чіп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповім усе те, що слід було сказати ще вчора: він не там шукає. Обов’язково розповім йому, що, на мою думку, у Меґан Гіпвелл був роман.

Вечір

Поліція вважає мене настирливою дівчиною. Уважають, що я стежу за сусідами, що я психічно хвора, з нестабільною психікою. Не слід було взагалі навідуватися до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла – а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.

Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива – сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

– Я пригадала того чоловіка, – промовила я. – Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. – Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. – Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. – Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. – Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.

На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.

– Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? – спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.

– Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», – зізналася я.

– Ось воно як, – він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.

– Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка – насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу роботу. Не хотіла, щоб вона дізналася, оскільки тоді буде перейматися через орендну платню. У мене є гроші. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу і зараз за це вибачаюся.

Райлі нахилилася уперед і фальшиво посміхнулася.

– Зрозуміло. Більше ви не працюєте у «Гантинґдон Вайтлі». Ви взагалі ніде не працюєте, чи не так? Ви безробітна?

Я кивнула.

– Зрозуміло. Тож… ви не наймаєтеся на роботу, нічого такого?

– Ні.

– А… ваша сусідка, невже вона не помітила, що ви щодня не ходите на роботу?

– Я ходжу. Маю на увазі, я не ходжу в контору, але щодня їду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дізналася. – Райлі подивилася на Ґаскілла; він не зводить з мене очей, у його вигляді помітна тінь невдоволення. – Дивно звучить, знаю… – промовила я й замовкла, оскільки це звучить не дивно, це схоже на божевілля, коли промовляєш подібне вголос.

– Зрозуміло. Тож ви вдавали, ніби щодня їздите на роботу? – запитує в мене Райлі, її брови також з’єдналися в одну лінію, ніби вона насправді хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалі з глузду з’їхала. Я нічого не відповіла, навіть не кивнула – нічого, продовжувала мовчати. – Дозвольте запитати, міс Ватсон, чому ви звільнилися?