Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 16

Ранок

Серцебиття віддається в горлі – голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б’є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.

Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.

Очікую, поки повернеться пам’ять. Іноді доводиться почекати. Іноді спогади миттю з’являються перед очима. А буває, що взагалі нічого не пригадую.

Щось сталося. Щось погане. Сварка. Підвищені голоси. Бійка? Не знаю. Не пам’ятаю. Я пішла до паба, сіла на потяг. Була на вокзалі, була на вулиці. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд.

На мене накочує, мов хвиля – чорна, жахлива хвиля.

Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але відчуваю. Рот болить ізсередини, ніби я покусала щоки, на язиці металевий присмак крові. Відчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на голові ґуля – болить від найменшого дотику. Волосся все у крові.

Я спіткнулася – ось у чому річ. На сходах на вокзалі Вітні. Невже головою стукнулася? Пригадую, як їхала у потягу, але після – суцільна темрява, порожнеча. Я роблю глибокі вдихи, намагаючись уповільнити серцебиття, заглушити паніку, що здіймається всередині. Думай! Що я зробила? Пішла до паба, сіла в потяг. Там був якийсь чоловік – тепер пригадую, з рудим волоссям. Він посміхався до мене. Здається, він зі мною розмовляв, але я не пам’ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якісь спогади з ним пов’язані, але я не можу пригадати, не можу дістати їх із темряви.

Я налякана, але не знаю достеменно через що – тому ще більше жахаюся. Я навіть не знаю, чи є якісь підстави для мого страху. Оглядаю кімнату. На приліжковій тумбочці телефону немає. На підлозі сумка не валяється, не висить на спинці стільця, де я зазвичай її лишаю. Проте вона має десь бути, оскільки я вдома – тож у мене є ключі.

Підводжуся з ліжка. Гола. Мигцем бачу себе у дзеркалі шафи на повний зріст. Руки тремтять. На вилицях сліди від туші, на нижній губі рана. На ногах синці. Мене нудить. Сідаю на ліжко, опускаю голову між колінами, очікуючи, доки мине хвиля нудоти. Підводжуся, хапаю халат, на щілину відчиняю двері спальні. У квартирі панує тиша. З якихось причин мені відомо, що Кеті вдома немає. Вона попереджала мене, що залишається ночувати у Демієна? Таке відчуття, що попереджала, але я не пам’ятаю, коли саме. Перш ніж я пішла? Чи то ми розмовляли з нею пізніше? Я, наскільки спромагаюся, тихо рушаю коридором. Помічаю, що двері кімнати Кеті прочинені. Зазираю до неї в спальню. Ліжко прибране. Є імовірність, що вона вже встала та застелила його, але мені здається, що її вночі вдома не було – відчуваю неабияке полегшення. Якщо вона не ночувала вдома, тож не бачила й не чула, коли я вчора повернулася, а це означає, що їй невідомо про мій кепський вигляд. Це не мало б мене непокоїти, але чомусь непокоїть: сором, який я відчуваю у тій чи іншій ситуації, пропорційний не лише її серйозності, а й кількості людей, які стали її свідками.

На сходах знов відчуваю, як паморочиться в голові, міцно хапаюся за поруччя. Це одне з найстрашніших моїх жахіть (разом із внутрішньою кровотечею, коли, врешті-решт, відмовить моя печінка) – що я впаду зі сходів та зламаю собі шию. Мені хочеться полежати, але спершу потрібно знайти свою сумку, перевірити телефон. Принаймні треба дізнатися, чи не загубила я кредитні картки, маю дізнатися, кому я телефонувала та о котрій годині. Сумку я кинула в передпокої, поряд із вхідними дверима. Джинси та білизна знайшлися поряд зім’ятою купою; навіть зі сходів відчуваю запах сечі. Хапаю сумку, шукаю телефон – дякувати богові, він тут, разом зі жмутом м’ятих двадцяток та закривавлених серветок «Клінекс». Знов накочує нудота, цього разу потяг набагато сильніший; відчуваю присмак жовчі в горлі, кидаюся до ванної кімнаті, але не встигаю – мене нудить прямісінько на килим на сходах.

Мені потрібно лягти. Якщо я не приляжу, знепритомнію, обов’язково впаду. Пізніше приберу за собою.

Піднімаюсь нагору, вмикаю телефон на підзарядку, лягаю в ліжко. Обережно, неспішно здіймаю руки, потім ноги, оглядаю їх. На ногах, прямо над колінами – синці, звичайні синці, які отримуєш, коли на щось натикаєшся – з п’яних очей таке нерідко трапляється. Більше непокоять синці на передпліччі: темні, овальні відбитки, схожі на сліди від пальців. Не обов’язково з ними пов’язане щось погане. У мене і раніш траплялися подібні синці, зазвичай коли я падала, а хтось допомагав мені підвестися. Ґуля на голові болить, проте і її причина може виявитися такою ж безневинною, наприклад, вдарилася головою, коли сідала в автівку. Могла ж я на таксі приїхати додому?

Беру телефон. Там цілих два повідомлення. Перше від Кеті, отримано о п’ятій, вона цікавиться, куди я поділася. Вона збирається залишитися на ніч у Демієна, тож побачимося завтра вранці. Вона сподівається, що я не напиваюся наодинці. Друге – від Тома, отримано о чверть на одинадцяту. Я ледь від страху не впустила телефон, коли почула його голос – він волав:

– Господи боже, Рейчел, що з тобою, чорт забирай? Мене це вже дістало, зрозуміло? Я майже годину їжджу на автівці, тебе шукаю. Ти по-справжньому налякала Анну, тобі це відомо? Вона вирішила, що ти збираєшся… вона подумала… Єдине, що я можу для тебе зробити, – не телефонувати до поліції. Дай нам спокій! Припини телефонувати! Припини вештатися навколо! Просто дай нам спокій! Я не бажаю з тобою розмовляти. Тобі зрозуміло? Не бажаю з тобою ані розмовляти, ані бачити, не хочу, щоб ти в будь-який інший спосіб наближалася до моєї родини. Якщо так тобі кортить – можеш руйнувати власне життя. Але моє руйнувати не дозволю! Більше не дозволю. Не стану більше тебе оберігати та захищати, зрозуміло? Тримайся від нас якнайдалі!

Я не знаю, що я накоїла. Що я зробила? Між п’ятою та чвертю на одинадцяту що я робила? Чому Том мене шукав? Що я зробила Анні? Я накриваюся з головою ковдрою, міцно заплющую очі. Уявляю, як прямую до будинку, крокую вузькою стежиною між їхнім двором та сусідським, деруся через паркан. Уявляю, як просмикуюся крізь прочинені скляні двері, нишком крадуся до кухні. За столом сидить Анна. Я хапаю її ззаду, накручую на руку її довге біляве волосся, різко смикаю назад, тягну вниз, і голова її розбивається на прохолодному блакитному кахелі.

Вечір

Хтось голосить. Зважаючи на кут, під яким у кімнату проникає світло крізь вікно спальні, я розумію, що спала доволі тривалий час: зараз, напевно, година четверта-п’ята, а може, узагалі вечір настав. Голова розколюється. На подушці кров. Чую, як хтось унизу волає.

– Повірити не можу! Господи! Рейчел! Рейчел!

Я заснула. Святий боже, я не прибрала блювотину зі сходів. І свої речі з передпокою. Боже! Боже!

Натягую спортивні штани, футболку. Коли відчиняю двері кімнати, на порозі стоїть Кеті. Вона бачить мене – і жахається.

– Що, чорт забирай, з тобою трапилося? – питає вона, потім здіймає руку. – Ні, Рейчел, справді, мені дуже шкода, але я не хочу нічого знати. Цього в своєму будинку я не терпітиму. Я не можу… – Їй бракує слів, але вона озирається назад на сходи.

– Пробач, – вибачаюся я. – Мені дуже шкода, мені насправді стало зле, я хотіла все прибрати…

– Тобі не зле було, чи не так? Ти була п’яна. З похмілля. Пробач, Рейчел. Просто несила це терпіти. Я так жити не можу. Ти маєш піти, домовились? Даю тобі чотири тижні знайти помешкання, але потім ти маєш з’їхати. – Вона повертається та прямує до власної кімнати. – І, заради бога, прибери увесь той безлад! – І грюкає дверима.

Після того як я закінчила прибирати, повертаюся до кімнати. Двері спальні Кеті досі зачинені, але я відчуваю, як крізь них випромінюється мовчазний гнів. Не можна її звинувачувати. Я би також оскаженіла, якби повернулася додому й надибала мокрі від сечі кросівки та блювотину на сходах. Сідаю на ліжко, розкриваю ноутбук, завантажую електронну скриньку та починаю складати листа матері. Урешті-решт настав час. Змушена просити в неї допомоги. Якщо я переїду додому, далі так тривати не зможе, мені доведеться змінитися, стати кращою. Проте я не в змозі підібрати слова, не знаю, як це мамі пояснити. Уявляю її обличчя, коли вона читатиме моє благання про допомогу, дратівливе розчарування, обурення. Я навіть чую, як вона зітхає.

Гуде телефон. Надійшло повідомлення. Ще кілька годин тому. Знову від Тома. Не хочу знати, що він ще скаже, але змушена прослухати. Я не можу від нього просто відмахнутися. Серцебиття прискорюється, коли я набираю номер своєї голосової пошти, готуючись до найгіршого.

– Рейчел, передзвони мені! – Голос вже не такий розлючений, тож я трохи заспокоююся. – Хочу пересвідчитися, що ти дісталася додому жива-здорова. Учора ти була не надто у формі. – Довге, зворушливе зітхання. – Слухай, мені шкода, що вчора я на тебе накричав, що всі трохи… перебрали міру. Рейчел, мені дійсно шкода. Справді. Але цьому слід покласти край.

Я вдруге прослухую повідомлення, відзначаючи доброзичливі нотки в його голосі, на очі навертаються сльози. Я ще довго ридаю, доки вбираюся в силу написати йому текстове повідомлення: «Мені дуже шкода. Я вдома». Більше не знаю, що писати, оскільки мені невідомо, через що саме мені шкода. Мені невідомо, що я зробила Анні, як саме її налякала. Відверто кажучи, на Анну мені начхати, проте мені не байдуже, що Том нещасний. Після всього того, що йому довелося пережити, він заслуговує на щастя. Я ніколи не заздрила його щастю, шкодувала лише про те, що він не знайшов його зі мною.

Лягаю в ліжко, ховаюся під пуховою ковдрою. Волію знати, що трапилося; на жаль, я не знаю, через що мені має бути шкода. Я відчайдушно намагаюся скласти примарні фрагменти спогадів. Точно відчуваю, що брала участь у якійсь сварці, чи то я стала свідком якоїсь сварки? Ми посварилися з Анною? Пальцями торкаюся рани на голові, порізу на губі. Я майже бачу її, майже чую слова, але спогади знов вислизають. Я просто не можу їх ухопити. Щоразу, коли мені вже здається, що схопила слушну мить, спогади знову відносить у темряву, й до них не дістатися.