Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 12

Ранок

Кілька хвилин на восьму, на вулиці прохолодно, але так красиво! Усі ці ланки дворів одна до одної, зелені із золотом в очікуванні, поки сонячні промені-пальці виповзуть з-під залізничних колій та пробудять їх до життя. Я вже кілька годин не сплю. Безсоння. Не спала вже кілька днів. Ненавиджу такий стан, більш за все ненавиджу безсоння, коли просто лежиш у ліжку, голова обертом: тік, тік, тік, тік. У мене свербить усе тіло. Хочу поголити всю голову.

Хочеться бігти. Проїхатися в автівці з відкидним верхом, але опустивши верх. Попрямувати на узбережжя – будь-яке. Хочеться прогулятися пляжем. Ми з моїм старшим братом збиралися стати мандрівниками. Ми з Беном складали такі плани. Відверто кажучи, то були здебільшого плани Бена – він такий мрійник. Ми збиралися на мотоциклах доїхати від Парижа до Лазурного берега або подорожувати в США узбережжям Тихого океану, від Сіетла до Лос-Анджелеса; ми збиралися відтворити шляхи Че Гевари від Буенос-Айреса до Каракаса. Можливо, якщо я втілила б усі ці мрії – ніколи б тут не опинилася, не відаючи, що робити далі. А можливо, якби я втілила всі ці мрії – опинилася б саме там, де й перебуваю зараз, але почувалася б цілком щасливою. Але ж не так сталося як гадалося – Бен ніколи так і не дістався Парижа, він навіть до Кембриджа не доїхав. Він загинув на шосе А10, йому розтрощило голову під колесами автопотяга.

Я щодня за ним сумую. Напевно, більше за всіх. Він залишив величезну діру в моєму житті, прямо посередині моєї душі. А можливо, саме з нього все й почалося. Не знаю. Навіть мені невідомо, чи все це стосується Бена, чи всього того, що трапилося опісля, всього, що трапилося після його загибелі. Єдине мені відомо достеменно: тільки-но в мене було все добре, життя – прекрасне, і нічого більше мені не потрібно, а наступної миті я вже не можу дочекатися, коли піду геть. Мені кінець: деградую та кочуся вниз.

Тож я збираюся відвідати психотерапевта! Чудно! Може, хоч повеселюся. Я завжди вважала, що кумедно бути католиком, мати можливість сповідатися та отримувати прощення, коли всі гріхи прощаються й життя починається з чистого аркуша.

Певна річ, психотерапевт не те саме, що священик. Я трохи ревную, але останнім часом я не можу заснути, та й Скотт наполягає на тому, щоб я пішла. Я вже казала йому, що мені важко обговорювати зі знайомими людьми подібні речі – я навіть із ним ледь можу про це згадувати. Він відповів, що саме в цьому й річ: незнайомим людям легше сповідатися. Але це не зовсім так. Людина не може бути відвертою до кінця та розповідати все. Бідолашний Скотт. Йому невідомо навіть й половини. Він настільки сильно мене кохає, що стає боляче. Не знаю, як йому вдається. Я би збожеволіла.

Але принаймні я маю щось зробити. Усі плани, які я вигадувала – курси фотографів і кулінарні курси, – правду кажучи, вони виявляються безглуздими, ніби я граю у справжнє життя, натомість щоб просто жити. Я маю знайти собі заняття, таке, щоб не викликало жодних сумнівів. Я так не можу, не можу просто бути дружиною. Не розумію, як це в жінок виходить мати в буквальному сенсі слова єдиний обов’язок – чекати. Чекати, поки чоловік повернеться додому й кохатиметься з тобою. Або так, або оглянутися навколо й знайти те, що відверне від очікування.

Вечір

Я продовжую очікувати. Зустріч було призначено ще півгодини тому, але я досі сиджу в приймальні, гортаю журнали «Воґ» та розмірковую про те, щоб підвестися та піти звідси. Мені відомо, що лікарі ніколи не знають достеменно, коли закінчать прийом, але психотерапевти? Завдяки фільмам у мене склалося враження, що тебе виштовхують з кабінету, тільки-но закінчилися твої законні півгодини. Напевно, у Голівуді не розповідають про психотерапевтів, до яких приходять люди у звичайні клініки.

Щойно я збираюся підійти до секретарки та сказати, що більше несила чекати, що я йду, як двері кабінету відчиняються, з’являється високий, довгов’язий чоловік з винуватим виразом обличчя та протягує мені руку.

– Місіс Гіпвелл, мені дуже прикро, що змусив вас чекати, – вибачається він, а я лише посміхаюся й відповідаю, що все гаразд, і сама одразу ж відчуваю, що все так і буде, бо я поряд з ним лише секунду, а вже мені легше.

Гадаю, це через голос. Ніжний та низький. З ледь помітним акцентом – нічого дивного, бо лікаря звуть доктор Камаль Абдик. Припускаю, йому десь років тридцять п’ять, однак виглядає молодшим завдяки шкірі неймовірного темно-медового відтінку. У нього такі лагідні руки, що я одразу уявляю, як він мене торкається своїми довгими, витонченими пальцями. Я майже відчуваю його дотик.

Важливих тем ми не порушуємо – це лише знайомство, ми приглядаємося одне до одного. Він цікавиться, що мене непокоїть, а я розповідаю про напади паніки, безсоння, про те, що лежу перелякана в ліжку й не можу заснути. Він воліє поговорити про це детальніше, але поки я не готова. Він запитує, чи вживаю я наркотики, алкоголь. Я відповідаю, що страждаю на інші пороки, перехоплюю його погляд, і, як мені здається, він розуміє, про що йдеться. А потім у мене виникає усвідомлення, що я маю ставитися до цих сеансів серйозніше, тож розповідаю про закриття галереї, про постійне відчуття нікчемності, брак напряму, у якому маю рухатися. Про те, що надто зосереджуюся на тому, що відбувається в моїй голові. Сам він говорить мало, час від часу ставить заохочувані запитання, але мені хочеться чути його голос, і тому, коли я йду, запитую, звідки він.

– Медстоун, – відповідає він. – Графство Кент. Але я переїхав до Корлі кілька років тому. – Він розуміє, що я запитувала не про це, і якось по-вовчому вишкіряє зуби.

Коли повертаюся додому, там на мене вже чекає Скотт, тут же пхає мені в руки келих та воліє почути всі подробиці мого візиту. Кажу, що все пройшло добре. Він розпитує про психотерапевта: чи сподобався він мені? Чи прихильно до мене поставився? «Нормально», – відповідаю я, бо не хочу, щоб мій голос звучав надто оптимістично. Він запитує, чи розмовляли ми про Бена. Скотт вважає, що річ лише в Бені. Можливо, він має рацію. Можливо, він знає мене краще, ніж мені здається.