Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 14

Ранок

Я виснажена, голова важка від сну. Коли я п’ю, майже взагалі не сплю. Відключаюся на годину-дві, потім прокидаюся, мене нудить від жаху, нудить від самої себе. Якщо видається день, коли я не п’ю, вночі я поринаю в найважчу дрімоту, глибоку несвідомість, а вранці не в змозі як слід прокинутися, подолати сон, він залишається зі мною на години, іноді на цілий день.

Сьогодні зі мною у вагоні їде лише купка пасажирів, жодного з найближчих сусідів, тож я прихиляюся головою до вікна та заплющую очі.

Прокидаюся від скрипу гальм. Ми зупиняємося на семафорі. Цієї пори року зранку сонце підсвічує саме задвірки будинків, розташованих уздовж колій, – садиби купаються у променях. Я майже відчуваю ці промені, тепло цього ранкового світла на обличчі та плечах, коли сідаю за стіл снідати. Том влаштовується навпроти, я кладу босі ноги йому на коліна, тому що вони в нього набагато тепліші від моїх, сама очима пробігаю газетні сторінки. Я відчуваю, як він посміхається, починаю червоніти від самих грудей до шиї – завжди ніяковію, коли він на мене так дивиться.

Міцно мружуся, і Том зникає. Ми досі стоїмо на семафорі. Я бачу Джесс надворі, позаду неї з будинку виходить чоловік. Він щось несе – напевно, філіжанку кави – я придивляюсь до нього й усвідомлюю, що то не Джейсон. Цей чоловік вищий, стрункіший, з більш темною шкірою. Друг родини, її брат або брат Джейсона. Він нахиляється, ставить філіжанки на металевий стіл у них у дворі. Це двоюрідний брат з Австралії, який зупинився на кілька тижнів; старовинний приятель Джейсона, який був дружкою на їхньому весіллі. Джесс наближається до нього, обіймає за талію та довго й проникливо цілує. Потяг рушає далі.

Повірити не можу. Хапаю ротом повітря, тільки зараз усвідомлюючи, що затамувала подих. Навіщо вона так учинила? Джейсон її кохає, я ж бачу, вони щасливі разом. Повірити не можу, що вона так з ним вчинила, він на це не заслуговує. Я відчуваю справжнє розчарування, у мене таке відчуття, ніби мене ошукали. Уже знайомий біль стискає груди. Я вже не вперше таке відчуваю. Мій біль був, звичайно, набагато сильніший, але я пам’ятаю всі нюанси цього болю. Таке не забувається.

Я про все дізналася у спосіб, у який у наші дні дізнається більшість людей: через електронну помилку. Іноді це текстове чи голосове повідомлення; у моєму випадку – електронний лист та модна помада на комірці. Насправді все вийшло випадково, я взагалі не пхала носа у чужі справи. Я не мала опинятися біля комп’ютера Тома, бо він побоюється, що я помилково можу видалити щось важливе або клацнути кудись та підхопити вірус чи троян.

– Сучасні технології, Рейчел, не твоє, я правий? – сказав він після того, як я спромоглася помилково видалити всі контакти з адресної книги його електронної скриньки. Тож я не мала його торкатися. Але ж я займалася доброю справою: намагалася залагодити свої мізерні промахи та труднощі в спілкуванні і планувала особливе святкування нашої четвертої річниці – втекти кудись світ за очі, щоб пригадати, якими ми були раніше. Я хотіла зробити сюрприз, тож мені слід було таємно перевірити його розклад – тому змушена була подивитися в комп’ютер.

Я не пхала ніс у його справи, не намагалася спіймати на гарячому чи ще щось подібне – не через це я так учинила. Я не хотіла бути однією з тих жахливих підозрілих жінок, які нишпорять по кишенях власних чоловіків. Одного разу я відповіла на дзвінок його телефону, коли він був у душі, він дуже розлютився та звинуватив мене в тому, що я йому не довіряю. Я відчувала себе жахливо, бо він здавався не на жарт ображеним.

Мені потрібно було зазирнути в його робочий розклад, а він залишив ноутбук увімкненим, тому що спізнювався на зустріч. Видалася ідеальна можливість, тож я зазирнула в його календар, занотувала деякі дати. Коли закрила «вікно» його календаря, висвітилися вхідні листи його електронної скриньки. Останнім був лист від aboyd@cinnamon.com. Я клацнула. ККККК. Лише рядок з «К». Спершу подумала, що це глюк, а потім зрозуміла, що це поцілунки.

То була відповідь на лист, який він надіслав кілька годин тому, на початку восьмої, коли я ще валялася в ліжку.

«Минулої ночі я заснув з думками про тебе. Я мріяв, як цілуватиму твої губи, груди, стегна. І прокинувся вранці сповнений думок про тебе, відчайдушно хотілося до тебе торкнутися. І не очікуй, що я буду при здоровому глузді, поряд з тобою я втрачаю розум».

Я перечитала його повідомлення: їх були десятки, приховані в папці під назвою «Адмін». Дізналася, що її ім’я – Анна Бойд і мій чоловік в неї закоханий. Він часто її в цьому запевняв. Казав, що ніколи нічого подібного не відчував, не може дочекатися, щоб бути з нею разом, і чекати вже недовго залишилося.

Не маю слів, щоб описати свої відчуття того дня, але зараз, коли сиджу в потягу, я киплю від гніву, зануривши нігті у долоні, очі жалять сльози образи. Відчуваю несамовиту злість. Таке відчуття, що в мене щось вкрали. Як вона насмілилася? Як Джесс насмілилася? Що з нею? Тільки-но подивіться на їхнє життя, яке прекрасне! Ніколи не розуміла, як люди радісно зрікаються шкоди, яку вони завдали, коли діяли лише за велінням серця. Хто сказав, що слід прислухатися лише до серця? Егоїзм у чистому вигляді! Непереборне самолюбство! Мене поглинає ненависть. Якщо я зараз побачила б ту жінку, якщо б зараз побачила Джесс, плюнула б їй в обличчя. Видряпала б їй очі!

Вечір

На лінії якісь негаразди. Швидкий потяг до Строка відмінили, тож його пасажири вдерлися до мого потяга і у вагоні залишаються лише місця стоячи. Мені пощастило знайти місце, але у проході, не біля вікна, тож тіла інших пасажирів притискаються до моїх плечей, колін, позбавляючи мене особистого простору. Мені так і кортить їх відштовхнути, випростатися, відсунути їх якнайдалі. Увесь день спека нестерпна, так і липне до мене, таке відчуття, ніби дихаєш крізь маску. Відчинені всі вікна, проте, навіть коли ми рухаємось, у вагоні нічим дихати – замкнена металева коробка. Я не можу набрати в легені достатньо кисню. Мене нудить. Я постійно прокручую в голові сьогоднішню ранкову сцену в кав’ярні, досі відчуваю, ніби знаходжуся там, досі бачу вирази їхніх облич.

Я звинувачую Джесс. Цілий ранок у мене не йшли з голови Джесс та Джейсон, її вчинок. Що він відчуватиме? Як сваритимуться, коли він, як я сама, дізнається, що його власний світ розлетівся на уламки. Я блукала, мов у тумані, не відаючи, куди прямую. Навмання я завітала до кав’ярні, яку відвідують усі з «Гантинґдон Вайтлі». Я помітила їх уже на порозі, пізно було вертатися; вони дивилися на мене, очі лише на мить розширилися, доки вони не пригадали начепити на обличчя чемні посмішки. Мартин Майлз із Сашею та Гаррієт – тріумвірат ніяковості, який махав мені руками, запрошуючи до свого столу.

– Рейчел! – заголосив Мартин, простягаючи руки, смикаючи до себе в обійми. Я на таке не очікувала, мої руки опинилися між нами, невміло притиснуті до його грудей. Саша з Гаррієт посміхалися, послали мені обережний повітряний поцілунок, намагаючись надто не наближатися. – Яким вітром?

На цілу довгу, довжелезну мить я була спантеличена, опустила очі, відчуваючи, як червонію, усвідомлюючи, що мовчання все тільки погіршує, тож фальшиво засміялася та відповіла:

– Співбесіда. Співбесіда.

– Он як! – Мартин не спромігся приховати здивування, у той час як Саша з Гаррієт кивнули та посміхнулися. – І з ким саме?

Я не змогла пригадати назви жодної кадрової агенції. Жодної. Не спромоглася пригадати й жодної агенції з нерухомості, що вже казати про компанії, які насправді наймають на роботу. Просто стояла в кав’ярні, потираючи нижню губу вказівним пальцем, хитала головою, тож врешті-решт Мартин промовив:

– Страшенна таємниця, так? Деякі фірми обожнюють напустити на себе таємничості, згодна? Не бажаєш нічого говорити, доки не підписала контракт і все офіційно не оформила. – То була цілковита маячня, і він сам добре це розумів, він навмисно висунув таке припущення, щоб мене врятувати, ніхто з присутніх у це не повірив, але всі вдали, що повірили та закивали. Гаррієт із Сашею дивилися повз мене на двері, їм було через мене незручно, тож вони хотіли знайти хоча б якийсь вихід зі становища.

– Піду замовлю каву, – сказала я. – Не хочу спізнюватися.

Мартин поклав руку мені на плече.

– Радий був тебе бачити, Рейчел. – Я майже відчувала його співчуття на дотик. Я ніколи не усвідомлювала до останніх року-двох свого життя, наскільки це принизливо, коли тебе жаліють.

До зустрічі в кав’ярні я планувала піти до Голборнської бібліотеки на Теобалдс-роуд, але несила було бачити людей, тож натомість я покрокувала до Риджентс-парк. Дісталася найвіддаленішого краю, до самого зоопарку. Сіла в тіні явора, міркуючи над порожніми годинами попереду, прокручуючи в голові розмову в кав’ярні, пригадуючи вираз Мартинового обличчя, коли він зі мною прощався.

Певно, я просиділа там десь з півгодини, коли задзеленчав мій телефон. Знов телефонував Том, телефонував із дому. Я спробувала уявити його, як він працює на ноутбуці на нашій залитій сонячним світлом кухні, але картинку спотворили вторгнення з його нового життя. Вона теж має бути десь поруч, десь недалеко, робити чай або годувати маля, її тінь лягала на Тома. Нехай розмовляє з автовідповідачем. Сховала мобільний телефон у сумку, спробувала не звертати на нього уваги. Не бажала нічого більше сьогодні чути, тільки не сьогодні; цей день і так уже видався жахливим, а лише пів на одинадцяту ранку. Я протрималася три хвилини, потім дістала телефон та набрала номер власної голосової пошти. Готувалася страждати, коли почую його голос – голос, який колись звертався до мене зі сміхом та теплотою, а тепер лише вмовляв, утішав та співчував – але то виявився не він.

– Рейчел, це Анна. – Я натиснула відбій.

Не могла дихати, думки плуталися, шкіра свербіла – тож я встала та попрямувала до крамниці на розі Титчфілд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тоніком, потім повернулася до вподобаного місця в парку. Відкрила першу бляшанку й поспіхом випила, потім відкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити ані бігунів, ані матусь із візочками, ані туристів, бо, якщо я їх не бачу, мені, мов дитині, здається, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власної голосової пошти.

– Рейчел, це Анна. – Тривала пауза. – Мені потрібно з тобою поговорити щодо телефонних дзвінків. – Чергова пауза – вона розмовляє зі мною та робить ще щось, кілька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотані дружини та матусі: щось прибирають, завантажують пральну машинку. – Послухай, я розумію, що в тебе важкі часи, – продовжує вона, ніби не має жодного відношення до того болю, що мені завдала, – але не можна постійно телефонувати нам ночами. – У неї дратівливий, різкий тон. – Погано, коли ти будиш нас своїми дзвінками, але ж ти не даєш також спати Еві – це взагалі неприпустимо. Нам насилу вдається знову її прикачати. – «Нам насилу вдається знову її вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка відклала своє яйце в моє гніздечко. Вона відібрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонує мені й звинувачує в тому, що мої страждання їй незручні?

Я закінчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кілька хвилин прискорює кровообіг, а потім мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навіть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповільнюся – трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную їй у відповідь, скажу, що на неї мені плювати, як плювати на її родину, плювати на її дитину, хоч би вона міцно спала цілу ніч до кінця свого життя. Я збиралася скористатися тією самою фразою, що він колись написав їй – «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді» – він і мені те саме віщував, коли ми вперше залишилися разом; він написав мені про це в листі, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навіть не його слова: він поцупив їх у Генрі Міллера. Усе, що вона має, – усе було у вжитку. Мені кортить знати, як вона почувається. Кортить зателефонувати їй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моєму будинку, в оточенні меблів, які я купувала, спати в ліжку, яке я кілька років ділила з чоловіком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?»

Я й досі дивуюся, що вони вирішили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моєму будинку. Я вухам не повірила, коли він мені це повідомив. Я любила свій дім. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри місце його розташування. Мені подобалося мешкати біля залізничних колій, мені подобалося спостерігати за потягами, зазнавати втіхи від стукоту коліс – це не скрип міських експресів, а грохот старомодних вагонів. Том запевняв, що так не триватиме довічно, зрештою, модернізують всю лінію, тож повз зі свистом проноситимуться швидкі потяги, але я не вірила, що таке трапиться насправді. Я би залишилася в своєму будинку, викупила б його в Тома, якби мала гроші. Проте грошей у мене не було, коли розлучалися, не спромоглися знайти покупця за пристойну ціну, тож він запропонував викупити мою частку й мешкати в нашому будинку, доки не отримає за нього відповідну ціну. Але так пристойного покупця і не знайшов, натомість до нашого будинку переїхала вона й закохалася в наш будиночок, точнісінько як я, і вони вирішили залишитися. Певно, вона надто самовпевнена, якщо її анітрохи не непокоїло мешкати там, де до неї мешкала інша жінка. Вірогідно, вона не мала мене за загрозу. Я думаю про Теда Г’юза[1], який привіз Асю Вевілл до будинку, де раніше мешкав із Плат[2]. Як потім Ася вдягала речі Сильвії, розчісувала волосся її щіткою. Мені кортить зателефонувати Анні та нагадати, що Ася погано закінчила: з головою в печі, так само, як і Сильвія.

Напевно, я задрімала: джин та спекотне сонечко заколисали мене. Я здригнулася, прокинулася, несамовито почала шукати сумочку. Вона виявилася на місці. Шкіру поколювало. На мені кишіли мурахи: вони були у волоссі, на шиї, грудях. Я скочила на ноги, струшуючи їх із себе. Двоє підлітків, які неподалік грали в м’яча, зупинилися й ледь не падали від сміху.

Потяг зупиняється. Ми майже навпроти будинку Джесс та Джейсона, але нічого розгледіти крізь натовп людей у вагоні не можу. Чи вона зараз вдома? Чи він дізнався? А можливо, пішов геть? Або досі живе, ще не дізнавшись, що це життя – суцільна брехня.