Читать книгу Дівчина у потягу - Пола Гоукінз - Страница 13

Ранок

Сьогодні я підвелася рано, але мені таки вдалося кілька годин поспати – це неабияке досягнення порівняно з минулим тижнем. Коли встаю з ліжка, відчуваю себе майже свіжою, як після відпочинку, тож, замість того щоб байдикувати на веранді, я вирішила піти прогулятися.

Я замкнулася в собі, навіть цього не усвідомлюючи. Єдине, куди я ходжу в ці дні, – це крамниці, ще відвідую заняття з пілатесу1 та сеанси психотерапевта. Іноді завітаю до Тари. Решту часу сиджу вдома. Не дивно, що я втратила спокій.

Виходжу з дому, повертаю праворуч, потім ліворуч на Кінґлі-роуд. Повз паба «Троянда». Раніше ми нерідко сюди навідувалися, але вже не пригадую, чого припинили. Мені ніколи тут не подобалося: надто багато парочок за сорок, надто багато п’ють, оглядають присутніх у спробах знайти когось ліпшого. Й гадають, чи вистачить у них на це мужності. Напевно, саме тому ми й припинили його відвідувати – тому що мені там не подобалося. Повз паб, повз крамниці. Не хочу йти далеко, зроблю невелике коло, розімну ноги.

Так приємно опинитися на вулиці вранці, ще до початку занять, ще до того, як усі вирушать на роботу. Вулиці порожні та чисті, день сповнений можливостей. Я знову повертаю ліворуч, прямую до невеличкого грального майданчика, єдиного, доволі мізерного виправдання задля зеленого острівка. Зараз він порожній, але за кілька годин тут юрмитиметься малеча, матусі та няньки. Тут буде й половина дівчат, з якими ми разом відвідуємо заняття з пілатесу, з ніг до голови вдягнених у «Светі Бетті», будуть навипередки розтягуватися, ціпко тримаючи в наманікюрених нігтиках шоколадні батончики із «Старбакс».

Повз парк прямую до Роузберрі-авеню. Якщо повернути праворуч, просунутися вулицею, опинюся біля моєї галереї – те, що раніше було моєю галереєю, тепер порожня вітрина – але я не хочу туди повертати, бо досі мені болить. Не в тому місці, не в той час – у передмісті мистецтво нікого не цікавить: не ті економічні умови. Натомість я повертаю праворуч, повз крамницю «Теско Експрес», повз інший паб, той, куди ходять люди з цього маєтку, назад додому. Зараз я відчуваю метеликів – починаю нервуватися. Боюся наштовхнутися на Ватсонів, тому що завжди почуваюся незручно, коли їх бачу; стає очевидно, що я не знайшла роботи, що я збрехала, бо не бажала більше на них працювати.

Правильніше сказати, відчуваю незручність, коли бачу її. Том просто не звертає на мене уваги. Але Анна, здається, усе сприймає надто близько до серця. Вона безсумнівно вважає, що моя коротка кар’єра няні закінчилася саме через неї або через її дитину. Насправді її дитина тут взагалі ні до чого, однак це маля постійно скиглило, тому його було важко полюбити. Справа набагато складніша, проте мені несила це пояснити Анні. Хай там як, але я не хочу бачити Ватсонсів – вважаю, це одна з причин мого самітницького життя. Власне я сподіваюся, що вони просто переїдуть. Я знаю, їй тут не подобається: вона ненавидить цей будинок, ненавидить жити серед речей, які колись належали його колишній дружині, ненавидить потяги.

Зупиняюся на розі, вдивляюся в підземний перехід. Від цього запаху вогкості та холоду в мене завжди холодок по спині, такий, який відчуваєш, коли перегортаєш камінь, щоб побачити, що під ним: мох, черв’яки, земля. Я згадала, як гралася надворі ще дитиною, шукала разом з Беном жаб біля ставка. Рушаю далі. Вулиця порожня – жодної ознаки Тома чи Анни, і в глибині душі, яка прагне якоїсь драми, я по-справжньому розчарована.

Вечір

Тільки-но зателефонував Скотт, повідомив, що має затриматися допізна на роботі – не такі новини я бажала б чути. Я роздратована, увесь день гнівалася. Не можу заспокоїтися. Мені так кортить, щоб чоловік повернувся додому та мене заспокоїв, а тепер мине кілька годин, перш ніж він повернеться сюди, а голова йтиме обертом, і я знаю, що на мене очікує безсонна ніч.

Не можу просто сидіти та спостерігати за потягами. Я надто збуджена, моє серце несамовито калатає, немов пташка, яка намагається вирватися з клітки. Я надягаю свої капці, прямую на перший поверх, виходжу з дому, на Бленгейм-роуд. Зараз о пів на четверту – кілька запізнілих перехожих повертаються з роботи додому. Навколо нікого немає, хоча чутно, як десь кричать діти, вони граються на задвірку, користуючись літніми сонячними променями до того, як їх покличуть вечеряти.

Йду дорогою до вокзалу. Зупиняюся на мить навпроти будинку номер двадцять три, розмірковую про те, щоб подзвонити у двері. Що б я казала? Що цукор скінчився? Вирішила погомоніти? Фіранки на вікнах трохи розсунуті, але я нікого не бачу.

Крокую далі до рогу, навіть не поміркувавши як слід, рушаю у перехід. Уже дісталася середини, коли чую, як нагорі грохотить потяг – славетне відчуття: немов землетрус, відчуваєш його просто всередині твого тіла, кров кипить. Дивлюся униз та помічаю щось на підлозі, обідочок для волосся, розтягнутий, рожевий, сильно зношений. Напевно, загубив хтось із бігунів, але я чомусь здригаюся, мені кортить якнайшвидше звідси піти, назад, на сонячне світло.

Коли я повертаюся вулицею, він проїжджає повз мене в своїй автівці, наші погляди на мить зустрічаються, він мені посміхається.

1 Комплекс фізичних вправ, винайдених на початку XX ст. німецьким спортсменом Джозефом Пілатесом, метою яких є розвиток гнучкості всіх м’язів тіла.