Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 3

Тіло Ві мало такий вигляд, ніби його спершу поглинула, а тоді вивергнула назовні сама земля. Неприродно вигнувшись, жінка лежала у траві, мов непотрібна лялька, яку викинули геть; її руки карикатурно розкинулися, а ноги переплуталися між собою. Сиве волосся геть cплуталося та злиплося від бруду, а червоний кардиган і чорна сукня просякли кров’ю й дощем. Один черевик десь загубився, і, кинувши оком на залатану вовняну шкарпетку на нозі Ві, я чомусь ні в тин ні в ворота згадав злу чаклунку з «Чарівника Країни Оз», яку розчавила хатинка Дороті. Я зосередився на цій асоціації, на спогаді про ту психоделічну мандрівку з фільму, на витертому носку смугастої шкарпетки Ві – аби лишень мій погляд не піднявся вище…

скільки разів вона церувала ту шкарпетку

…до темної діри в її грудях…

річ

тепер вона просто річ

…до розкритого рота, де вже зібралася дощова вода…

немає кращого місця, ніж рідний дім

Нур схлипувала. Вона нахилила голову вперед, волосся закривало обличчя, однак я бачив, як тремтять від плачу її груди. Спробував її обійняти, однак дівчина зненацька різко відсахнулася.

– Це все через мене, – прошепотіла Нур, – це моя провина, тільки моя.

– Ні, – заперечив я і знову спробував її обійняти. Цього разу вона дозволила це зробити. – Ти ні в чому не винна.

– Авжеж винна, – пошепки мовила дівчина, і я обійняв її міцніше, пригортаючи до себе. Вона вся тремтіла. – Їй роками ніщо не загрожувало в тій петлі… А тоді я просто взяла і привела туди того чоловіка. Впустила його, провела повз усі захисні механізми…

– Ти ж не знала. І ніяк не могла це передбачити.

– А тепер вона мертва. Вона загинула через мене!

«Через нас», – подумки сказав я, та нізащо не вимовив би це вголос. Треба було допомогти Нур якнайшвидше позбутися цієї згубної думки, перш ніж та вкоріниться в її свідомості, бо це просто знищить дівчину. Я знав це з власного досвіду, адже такі думки свого часу отруювали й мене.

– Не треба так думати, бо це неправда. – Я намагався говорити спокійно і виважено, та це було непросто, зважаючи на те, що за кілька футів від нас у траві лежало тіло загиблої Ві.

– Я ж тільки її знайшла. Господи. Тільки знайшла її знову. – Її голос постійно переривався.

– Ти не винна!

– ПРИПИНИ ЦЕ КАЗАТИ! – Нур різко відсунулася від мене, відштовхнувши на відстань витягнутої руки. Тоді, вже трохи спокійніше, додала: – Через це мені хочеться померти.

Мені забракло слів, тож я просто кивнув. Гаразд.

Дощ безжально жалив наші обличчя, його краплі стікали з підборіддя. Будинок неначе застогнав.

– Мені потрібна ще хвилина, – мовила дівчина.

– Треба забрати її всередину.

– Ще одна хвилина, – не вгавала Нур.

Я дав їй трохи часу. Підвівся й пішов до межі лісу, зігнувшись під поривами сильного вітру й намагаючись не думати про те, яке ж то божевілля – залишатися надворі під час урагану. Натомість згадав діда й те, як він помер і де – простісінько тут, у цьому лісі. Мені спало на думку, що ситуації були на диво схожі – і коли я знайшов його тіло, і коли ми виявили його загиблу протеже. Тільки одного разу в житті я бачив, як плаче мій дід, однак був певен, що це змусило б його заплакати. У грудях неначе щось спалахнуло, і гаряча хвиля дісталася до самісіньких кісток. Я майже бачив його привид – він виднівся отам, поміж темних дерев, що хиталися від вітру, майже чув його стогони: «Вілю, Вілю, тільки не ти».

Озирнувшись, побачив, що Нур стоїть навколішках коло тіла Ві, витираючи з обличчя жінки бруд і намагаючись випростати її неприродно вигнуті кінцівки. Нур, яка знайшла Ві тільки для того, щоби знову її втратити. Яка, поза сумнівом, завжди звинувачуватиме тільки себе, хай би як я намагався достукатися до її здорового глузду. Та якщо то її провина, то наполовину й моя теж. Нас ошукали, ми дозволили пошити себе в дурні. Звісно ж, Ві сумувала за своєю названою донькою, однак заради безпеки Нур ніколи не намагалася з нею побачитися. Я пригадав її слова під час нашої зустрічі: «Що ти, в біса, тут робиш?»

Наша помилка коштувала їй життя. А ще я боявся, що саме це допомогло воскресити демона. У нас було чимало гріхів для спокутування й водночас замало часу для скорботи.

Сильний порив вітру мало не збив мене з ніг. Із сусіднього двору почувся якийсь скрегіт, а тоді різкий тріск – я крутнув головою й помітив, що ураган вже встиг зірвати частину сусідського даху.

А коли знову поглянув на Нур, то побачив, що вона все ще стоїть навколішках, схиливши голову, мов у молитві.

«Тільки одна хвилина, – подумки мовив я сам до себе. – Просто дай їй іще одну хвилину». Можливо, це її єдиний шанс попрощатися з Ві або ж сказати: «Пробач». Я й гадки не мав, що чекає на нас у майбутньому. Чи зможемо ми поховати Ві, чи вдасться організувати похорон? Ще хвилина – і, можливо, Нур вдасться бодай трохи з цим примиритися чи принаймні не потонути у вирі отруйних думок. І тоді ми зможемо… що? Я настільки поринув у жахи й трагедії, які ми переживали тієї миті, що навіть не думав про те, що буде далі. Треба накрити тіло Ві, а тоді перенести його в будинок. Треба попередити наших друзів і союзників, якось із ними сконтактувати – звісно, якщо Коул не встиг нас випередити. Тисячі жахливих припущень вже випустили свої кігті, намагаючись учепитися за мою свідомість, однак я ще не міг дозволити собі їх впустити.

Нур заклякла на місці, тоді як ураган набирав сили. Я більше не міг чекати.

Зробивши кілька кроків у її бік, я відчув, як щось добряче вдарило мене в живіт, поточився і впав на коліна. Намагаючись відновити дихання, обмацував поглядом траву довкола себе, шукаючи предмет, який мене поцілив. Однак там нічого не було. Зненацька я аж охнув від різкого болю, що неначе розквітнув у центрі мого живота, а тоді хвилею полинув униз по ногах.

знайомий біль

– Що трапилося? Тебе поранено? – Нур схилилася наді мною, намагаючись підняти мою голову. Я спробував заговорити, однак це швидше скидалося на безладне бурмотіння. Думки крутилися довкола предмета, що мене вдарив, – я усвідомив, що то, власне, був зовсім не предмет, а відчуття. Тоді доти незворушний механізм моєї інтуїції зненацька знов запрацював, змусивши мене повернутися й поглянути у бік лісу.

– Що там таке? – поцікавилася Нур.

Зненацька в моїй уяві зринуло видіння: до нас крізь зарості папороті пробирається схоже на гігантського павука чудовисько з чорними очима й гнилою шкірою.

– Той чоловік у жовтому, – хрипко мовив я, видивляючись щось поміж дерев і відчуваючи, як калатає серце.

– Ти про що?

Воно відчуло, що його нема. Відчуло, що його господар помер.

– Він був не сам.

* * *

Я відразу згадав про сейф зі зброєю в гаражі, однак він був зачинений, закутий міцним ланцюгом, а тому не міг стати нам у пригоді, як не допоміг і моєму дідові в ніч його загибелі. Крім втечі, що теж була б марною, чи відкритої сутички надворі без жодної зброї (що було б повним ідіотизмом) залишався тільки один варіант.

– Мій дід мав бункер, – я вже встиг звестися на ноги й активно підштовхував Нур до ґанку, – він у його кабінеті, під підлогою.

На півдорозі до будинку дівчина раптом різко зупинилася.

– Без неї не піду.

Звісно, йшлося про Ві.

– У лісі тиняється порожняк. – Я усвідомив, що досі не сказав, яка саме небезпека нам загрожує. Спробував потягнути Нур за собою, та вона не зрушила з місця.

– Я бачила, що вони роблять із такими, як ми, а надто мертвими. Вони вже забрали її серце, і я не дозволю забрати ще й очі.

Цього разу Нур не тремтіла, вона опанувала себе. Я зрозумів, що сперечатися не варто, тож дівчина взяла Ві за руки, а я за ноги. Жінка не була великою, однак здавалося, що її мокре тіло набите камінням. Ми насилу дотягнули її до ґанку і пронесли повз нерухомого витвора в будинок, залишивши за собою брудний слід. Тоді обережно поклали тіло Ві на відкочений килим у дідовому кабінеті. Я відчув, як стрілка мого внутрішнього компаса рухається туди-сюди, щосили намагаючись визначити, де саме перебуває порожняк, якого я ще не бачив на власні очі. Усе, що я знав напевне, – це те, що він наближається і страшенно розлючений. Я відчував той гнів – це було схоже на штрикання розпеченого ножа.

Упавши на коліна, почав щосили гамселити кулаками по підлозі, аж доки порожнеча не озвалася до мене луною, а тоді взявся обмацувати дошки і попросив Нур принести мені щось, аби підважити ляду бункера. Я саме знайшов замаскований шарнір, як моя супутниця вже повернулася, тримаючи в руках закривавлений ніж для розрізання конвертів із мідним руків’ям, що кілька хвилин тому ще стирчав із шиї мертвого витвора. Коли ж я встромив вістря в крихітну шпарину й підважив трьохфутову секцію підлоги, мені на мить здалося, що я чую голос пані Сапсан: «Яка неймовірно корисна маленька штучка!» Під дошками ховалися броньовані двері бункера.

Нур це абсолютно не здивувало. Ві мала таємну часову петлю – порівняно з цим наявність підземного бункера видавалася абсолютно логічною й передбачуваною.

Двері бункера були зачинені, однак на них розташовувалася буквено-цифрова панель кодового замка. Я почав вводити код, та зненацька всі думки неначе вилетіли з голови.

– Ти його не вводиш, – зауважила Нур.

Я витріщився на клавіатуру:

– Стривай, це не дата народження. Це слово…

Нур замислено провела рукою по своїй щоці.

Я заплющив очі й поплескав себе по голові.

– Це слово. Я ж його знаю.

Стрілка внутрішнього компаса захиталася, а тоді вирівнялася. Я відчув, як порожняк продирається крізь лісові зарості, він їх майже здолав. Я так витріщався на кнопки, що вони почали розпливатися перед моїми очима. Слово було польське. І означало щось маленьке.

– Заради Бога, поквапся, – пробурмотіла крізь зуби Нур, – а я зараз прийду.

Вона вийшла з кабінету й за мить повернулася з темно-коричневим покривалом із дідового ліжка, а тоді накрила ним тіло Ві. «Тигр! Маленьке тигреня! Ось як він мене завжди називав. Але як це буде польською?»

Нур перекотила тіло Ві, загортаючи його в ковдру. Справжня мумія в савані з мікрофібри. Зненацька мене осяяло, і я почав рішуче тиснути на кнопки.

Т-и-ґ-р-и-с-к-у

Замок клацнув, і нарешті я знову міг дихати. Відкинув важку ляду – звук від її удару об підлогу був схожий на постріл.

– Дякувати Богу, – зітхнула Нур.

Драбина спускалася в пітьму. Ми підсунули загорнуте в ковдру тіло Ві до її краю, після чого я спустився на три щаблі вниз, обхопивши однією рукою її литки. Однак вона була надто важка, щоби спустити її самотужки, а часу на те, щоб обережно, щабель за щаблем, переміщувати тіло в тунель бункера вдвох, не було.

Тим часом з веранди долинув голосний металевий скрегіт – можливо, то вітер зривав москітні сітки або ж сюди вже дістався порожняк.

– Доведеться її скинути, – мовив я, – мені дуже прикро.

Нур на це нічого не відповіла, просто кивнула і зробила глибокий вдих. Я подумки вибачився перед Ві за те, що мало зараз статися, а тоді дозволив її тілу вислизнути з моїх рук у пітьму. Коли воно приземлилося, почувся голосний хрускіт зламаних кісток. Нур болісно скривилася, а я ледве стримався, щоб не здригнутися. Відтак ми обоє полізли донизу.

Нур потягнула на себе двері, що вели до бункера, і вони з відчутним клацанням зачинилися й автоматично заблокувалися. Нас огорнула темрява. З іншого боку чулися відзвуки сильних ударів, а згодом до них приєдналося виття – звісно, то був не вітер. Я спустився драбиною до самого низу і, перечепившись через тіло Ві, почав обмацувати шорстку бетонну стіну, аж доки не знайшов вимикач.

Замерехтіли зелені флуоресцентні лампи, вбудовані у стіни. На щастя, попри страшну негоду, електрика не зникла. Знаючи мого діда, можна було здогадатися, що бункер був підключений до запасного генератора, котрий розташовувався деінде.

У будинку щось голосно грюкнуло, і цей звук луною відбився від стін тунелю.

– То це місце недосяжне для порожняків? – поцікавилася Нур, зиркаючи на ляду.

– Теоретично так.

– А його коли-небудь випробовували?

Порожняк почав гамселити по ляді – здавалося, ніби нагорі глухо задзвонили дзвони.

– Певен, що так.

То була брехня. Якби витвори з’ясували, де живе дідо Портман, не минулого року, а раніше, йому довелося б перевезти родину в безпечне місце, залягти десь на дно й ніколи не повертатися. А це означало, що непорушність цього сорокарічного бункера випробовувалася вперше – і просто зараз.

– Та краще відійдімо від тих дверей, – мовив я, – про всяк випадок.

* * *

Центр керування бункером був саме таким, яким я його запам’ятав. Двадцять футів від стіни до стіни; коло однієї з них стояло двоярусне ліжко, а коло іншої – шафа воєнного зразка з різними запасами. Був тут і хімічний туалет, і старезний громіздкий телетайп на такому ж велетенському дерев’яному столі. Та найбільше у цій кімнаті привертав до себе увагу перископ, що звисав зі стелі у вигляді циліндричної труби, – такий самий пристрій ми бачили і в будинку Ві. Попри напрочуд щільні двері й бетонний тунель, що вели до бункера, звуки шаленства, яке тривало нагорі, породжували жваве відлуння. Порожняк відривався на повну. Я намагався не думати про те, що він робить з будинком чи за першої-ліпшої нагоди зробить із нами. Я вже не дуже вірив у свою здатність приборкувати цих монстрів, тож наші найвищі шанси на виживання полягали в тому, щоб триматися від нього якнайдалі. На диво, я чомусь став забобонним – надто коли йшлося про спробу протистояти порожнякові там, де свого часу таке саме чудовисько вбило мого діда. Неначе я спокушав би саму долю.

– Бачу тільки високу траву. – Нур притулилася обличчям до перископа й почала поволі крутити його по колу. – Система спостереження твого діда не працює, бо ніхто не переймався тим, щоб підстригти газон. – Дівчина відхилилася і глянула на мене: – Ми не можемо лишатися тут.

– Гм, але й нагору нам зась, – зауважив я, – той порожняк нас на шмаття розірве.

– Ні, якщо знайдемо те, що допоможе його вбити. – Із цими словами Нур підійшла до шафи з припасами й відкрила дверцята – перед нами постали полиці з акуратно складеними речами, вкрай необхідними для виживання. Запаси їжі, медикаменти… однак нічого схожого на зброю не було.

– Зброї там немає, я перевіряв.

Та Нур усе одно продовжувала порпатися в шафі, скинувши з полиці бляшанки з консервами, що голосно заторохтіли по підлозі.

– Зброї в гаражі вистачило б для Національної стрілецької організації, – зауважила моя супутниця. – Як же так сталося, що її немає в бункері для виживання?

– І гадки не маю, але таки нема.

Я взявся їй допомагати, хоч і знав, що пошуки марні. Відсунув убік журнали із записами про дідові місії, методичні посібники й інші книжки, щоб перевірити, чи немає чогось за ними.

– Чорт забирай. – Обнишпоривши кожний закапелок шафи, Нур відвернулася від неї і щосили жбурнула через усю кімнату бляшанку з квасолею. – Хай там як, а ми не можемо тут залишатися.

Здавалося, що відтоді, як ми потрапили до будинку, Нур уже повністю себе опанувала, однак тепер у її голосі знову вчувалася паніка.

– Дай мені хвилину, – мовив я, – треба поміркувати.

Сказавши це, я незграбно опустився в поворотне крісло. Звісно, звідси був іще один вихід – через другий тунель до макетного будинку на протилежному боці глухого провулка, де в гаражі чекав білосніжний «шевроле капріс» мого діда. Але, знову-таки, можливо, почувши ревіння двигуна, порожняк вибіжить з будинку і прикінчить нас, перш ніж ми встигнемо виїхати з під’їзної доріжки.

І, що найважливіше, мабуть, я ще не був готовий до сліпої гонитви й ідеально продуманих дій, що їх вимагатиме така втеча. Тим часом скидалося на те, що в будинку працює добряча кувалда.

– Можливо, він зрештою знудиться та забереться звідси, – напівжартома зауважив я.

– Він нікуди не піде, хіба що вирушить за підкріпленням. – Нур почала походжати кімнатою. – Імовірно, він уже намагається додзвонитися до тих, хто йому допоможе.

– Не думаю, що порожняки носять із собою телефони чи потребують підкріплення.

– Що він тут робить? Чому витвір і порожняк опинилися біля будинку твого діда?

– Вочевидь, вони чекали на нас, – мовив я, – або ж на когось іншого.

Притулившись до двоярусного ліжка, Нур спохмурніла від розпачу.

– Я гадала, що Мурнау був останнім витвором, якого не вдалося впіймати. І що майже всі порожняки мертві.

– Імбрини казали, що дехто з них може десь переховуватися. Можливо, їх було більше, аніж припускали спочатку.

– Що ж, вони вже не переховуються, принаймні ці двоє – точно ні. А це означає, що хтось закликав їх на службу, тож…

– Ми цього не знаємо, – втрутився я, не бажаючи підтримувати такі розмірковування. – Власне, ми нічого не знаємо.

Нур рішуче розправила плечі.

– Коул повернувся, чи не так? Мурнау успішно втілив у життя його задум – повернув його з… де б він там не перебував.

Я похитав головою, уникаючи її погляду:

– Не знаю. Можливо.

Дівчина ковзнула спиною по стійці ліжка і всілася на підлогу, притуливши коліна до грудей.

– Перш ніж відключитися, я його відчула, – мовила вона. – Це було схоже на… крижану ковдру, що накриває тебе з головою.

А я його бачив. Споглядав його обличчя в самісінькому серці урагану. Утім, усе одно сказав: «Ми цього не знаємо», бо не був певен, а ще не хотів визнавати, що такий жах може бути реальним – принаймні доки ця реальність не стане неминучою.

Нур схилила голову вбік, немовби їй зненацька сяйнула якась думка, а тоді схопилася на ноги й почала порпатися у своїй кишені.

– Я знайшла це в руці Ві, коли загортала її в ковдру. Мабуть, вона затисла його перед смертю.

Підвівшись, я поглянув на річ, яку дівчина тримала у простягнутій руці. Це було схоже на зламаний секундомір, але в нього не було ані стрілок, ані цифр. Довкола циферблата розташовувалися дивні символи, схожі на рунічні літери; його скло потріскалося й почасти обвуглилося, немовби побувало у вогні. Я взяв секундомір із руки Нур – він був на диво важкий. На зворотному боці помітив гравіювання англійською:

ТІЛЬКИ ДЛЯ ОДНОРАЗОВОГО ВИКОРИСТАННЯ.

ВІДЛІК 5 ХВ. ВИГОТОВЛЕНО У СХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

– Кнопка катапультування, – тихо мовив я, відчуваючи, як по тілу розливається благоговійний трепет.

– Мабуть, вона тримала його в кишені, коли ми прибули, – міркувала Нур. – І, можливо, припускала, що їй щось загрожує.

– Або завжди мала його при собі, – закивав я, – щоби будь-якої миті бути готовою до втечі.

«Мов той злочинець-утікач», – із сумом подумав я.

– Однак він спрацював не так швидко. Тут зазначено, що відлік триває п’ять хвилин. Тож, якщо вона натиснула кнопку тієї ж миті, як з’явився Мурнау… – Нур ковзнула очима повз мене й зосередила погляд на якійсь точці на стіні.

– Досить швидко, щоб урятувати нас, – зауважив я, – однак їй забракло часу на власний порятунок. Мені так прикро. – Із цими словами я повернув їй секундомір.

Дівчина важко зітхнула і, опанувавши себе, похитала головою:

– Тут щось не те. Вона зналася на підготовці до критичних ситуацій, завбачливо все планувала. У неї були роки на те, щоб розробити план на випадок такого вторгнення, вона мала секундомір-катапульту, будинок, де повно-повнісінько зброї… Авжеж, її захопили зненацька – і все через мене, – та, б’юся об заклад, в неї був план дій і в такій ситуації.

– Нур, Мурнау поцілив її у груди. Хіба таке можна запланувати?

– Кажу тобі, вона дозволила цьому статися. Якби їй вдалося вистрибнути з вікна абощо, він одразу вбив би когось із нас, а тоді використав би другого як заручника. Натомість вона дозволила йому її вбити.

– Але ж у Бентамовому переліку складників для воскресіння було саме її серце. Вона не могла цього не знати. Гадаю, саме тому Ві й забарикадувалася в тій петлі – щоб витвори не вкрали її серце. А дозволити Мурнау вбити її задля нашого порятунку наразило б на небезпеку всіх.

– Ми мали його зупинити, – Нур витерла плямку на секундомірі великим пальцем, – але не вийшло.

Я почав було заперечувати, однак вона перервала мене на півслові:

– Послухай, це безглуздо. Нам нічого не лишається, як застерегти усіх інших. Треба повернутися до Диявольського Акра й розповісти їм про все, що трапилося. І бажано якнайшвидше.

Ну нарешті. Ми таки дійшли згоди бодай щодо чогось.

– Гадаю, я знаю, як це зробити, – зауважив я. – На задньому подвір’ї будинку моїх батьків є кишенькова петля, вона безпосередньо з’єднана з Панконтурконом у Диявольському Акрі. Це на іншому боці міста.

– Тоді треба туди вирушати – і просто зараз.

– Звісно, якщо вона досі функціонує, – докинув я.

– Отам і з’ясуємо.

З боку перископа почувся пронизливий металевий скрегіт. Пристрій крутнувся на трубі, а тоді різко піднявся вгору й розгатився об стелю. Ми кинулися тікати від уламків скла, що миттю розлетілися підлогою.

– От і системі спостереження кінець, – мовила Нур.

– Він злетів з котушок. І нікуди звідси не піде.

– Тоді нам просто доведеться ризикнути.

– Ми можемо дозволити собі ризикувати моїм життям, – сказав на це я, – та, якщо Коул справді повернувся, ми не маємо права наражати на ризик тебе.

– Ох, годі тобі…

– Ні, вислухай мене. Якщо в тому пророцтві є бодай дещиця правди – а зараз я схильний вважати, що ми таки маємо в це вірити, – тоді ти наша найкраща надія. Можливо, навіть єдина.

– А-а, ти про тих сімох, – спохмурніла Нур. – Тобто про мене і ще шістьох, які… Хтозна, чи вони взагалі…

– Зараз ти в безпеці, і я мушу дбати про те, щоб так було й надалі. Ві пожертвувала собою не для того, щоб ти знайшла свою смерть у шлунку порожняка. Я не знаю, як довго ми були непритомні. Щонайменше кілька годин, а може, й довше. Тож прошу, зачекай іще кілька хвилин – хтозна, а раптом цьому засранцю зрештою набридне жувати дерен. І вже тоді зробимо свій хід.

– Гаразд, – погодилася Нур, схрестивши руки на грудях. – Але ж має бути якийсь спосіб попередити інших, доки ми тут чекаємо. Тут є телефон? Чи радіо? – Дівчина пробіглася очима по кімнаті. – А що то за штукенція позаду тебе?

Її зацікавив телетайп.

– Він безнадійно застарів, – сказав я, – його місце в музеї.

– Через нього можна поспілкуватися з зовнішнім світом?

– Гадаю, це вже неможливо. Раніше їх використовували для розмов із іншими петлями, однак цей канал зв’язку був не досить захищений…

– Та спробувати все одно варто. – Із цими словами Нур опустилася в поворотне крісло і підсунулася до клавіатури, яка мала такий вигляд, ніби її спиляли зі старого факсового апарата. – Як він вмикається?

– І гадки не маю.

Дівчина дмухнула на клавіатуру, здійнявши в повітря хмару пилу, а тоді натиснула першу-ліпшу клавішу. Екран телетайпа лишився чорним. Нур дотягнулася рукою до стіни за монітором, навпомацки знайшла перемикач і клацнула ним. Екран задзижчав, і вже за мить на ньому замерехтів бурштиновий курсор.

– Дідько б мене вхопив, він працює! – не стримався я.

А тоді з’явилося слово – одне-єдине слово на самотній лінії у верхній частині чорного, мов ніч, екрана.

Команда: ______

– А штукенція й справді старезна, – присвиснула Нур.

– Я ж тобі казав.

– А де мишка?

– Гадаю, їх тоді ще не винайшли. Він хоче, щоб ти ввела якесь слово.

Нур надрукувала: «Попередження». Пристрій розчаровано схлипнув.

Не вдалося розпізнати команду.

Скривившись, дівчина ввела слово «пошта».

Не вдалося розпізнати команду.

– Спробуй «каталог», – запропонував я.

– Марна праця, – зітхнула Нур, а тоді по черзі ввела слова «повідомлення», «суперкористувач», «допомога» і «петля». Жодне з них не спрацювало.

Відкинувшись на спинку крісла, дівчина зауважила:

– Мабуть, не варто сподіватися на те, що твій дідусь зберігав тут якісь інструкції.

Я рушив до шафки з припасами і почав порпатися у книжках. Більшість із них кріпилися на спіралях, мали м’яку обкладинку й дуже скидалися на саморобні. Кілька таких «видань» виявилися старими журналами дідових місій, і я пообіцяв собі, що одного дня прочитаю їх усі. Між зачитаною брошурою, що мала назву «Отже, ви хочете побудувати укриття від порожняків?», та кількома шпигунськими романчиками, які полюбляв читати мій дід, знайшовся томик у ламінованій обкладинці з невеличкою пташиною емблемою і трьома червоними літерами: ТДД.

Я вже бачив ці літери в окремих виданнях «Казок». Тільки Для Дивних.

Не гаючи часу, відкрив книжку. На внутрішній титульній сторінці зазначалося:

SYNDRISOFT

Пневматичний телетайп

OS 1.5

Інструкція з експлуатації

– Нур, я знайшов! – загукав я так голосно, що дівчина з переляку аж здригнулася. Однак мені вистачило половини секунди, щоби подивуватися з самого себе: а що мене, власне, так схвилювало? Ця штука майже стовідсотково відключена від будь-якої мережі, частиною якої вона колись була.

Ми відсунули важезну клавіатуру, розчищаючи місце на поверхні столу, і розгорнули інструкцію. Десь нагорі, просто над нашими головами, почулося ревіння і черговий сильний удар – двадцять футів землі й залізобетонні конструкції майже не приглушили цей звук. Цікаво, чи залишиться від будинку бодай щось, коли порожняк із ним покінчить?

Утім, ми спробували не зважати на увесь той апокаліптичний ґвалт і швидко гортали інструкцію. У її змісті я помітив розділ «Повідомлення і підключення», гортав сторінки далі й зачитував окремі слова вголос, доки Нур друкувала їх на клавіатурі.

– Спробуй-но оце, – мовив я. – «Вихідні ПП».

Після введення запиту курсор надрукував відповідь: «Вихідні повідомлення недоступні».

Я продовжував зачитувати команди. Нур спробувала ввести комбінацію: «Запит на вихідні ПП». Кілька секунд курсор активно блимав, а тоді надрукував фразу: «ПП-лінії відрізані».

– Чорт забирай, – лайнулася Нур.

– У будь-якому разі це як пальцем у небо, – зауважив я. – Імовірно, цією штукою не користувалися десятиліттями.

Дівчина ляснула долонею по стільниці і піднялася з крісла.

– Ми більше не можемо тут чекати. Порожняк не забереться звідси з власної волі.

Я вже почав думати, що вона таки мала рацію: чудовисько ніколи звідси не піде, а хто б не прислав сюди чоловіка у жовтому дощовику, він зрештою помітить, що той не повернувся, і прийде сюди, щоб перевірити, що трапилося. І кожна хвилина, яку ми проводимо тут, – це час, якого ми позбавляємо наших союзників в Акрі, адже вони вже зараз могли б розробляти план втечі чи захисту від будь-якої атаки, що її, поза сумнівом, готує Коул. Якби я захистив Нур тільки для того, щоб дозволити моїм друзям загинути під час несподіваного нападу, хіба це можна було б вважати перемогою?

Може, й так. Можливо, це було б логічно – принаймні за холодним розрахунком, бо Коул був загрозою не тільки для дивних, яких я любив, але й для всього Дивосвіту. Власне, для світу загалом.

Та знову-таки, мій світ – то мої друзі.

Я вже хотів було сказати: «До біса, ходімо!», аж раптом почув, як Нур пробурмотіла: «Свята хрінь!»

Вона повернулася до столу і схилилася над стародавнім монітором. Курсор друкував щось на власний розсуд. На екрані з’явилися два рядки бурштинового тексту:

Виявлена загроза

Активувати захист будинку: Т/Н ___

Нур не збиралася чекати або ж цікавитися моєю думкою – її вказівний палець рішуче натиснув кнопку з літерою «Т».

Екран згас. На якусь мить мені здалося, що він вимкнувся, що він нас просто дражнить, – однак потім на ньому знову з’явився курсор, що зобразив дещо новеньке.

Це була мапа будинку, грубо намальована у вигляді клавіатурних символів. Вона поділялася на дванадцять зон, позначених F1-F12, – вісім у будинку і чотири на подвір’ї. На клавіатурі розташовувалися дванадцять функціональних клавіш. У нижній частині екрана в очікуванні мерехтів курсор.

– Як гадаєш, що вони роблять? – поцікавилася Нур. – Стріляють вогняними кулями? Чи відкривають люки-пастки?

– У заміській громаді пенсіонерів?

Нур стенула плечима.

– То з’ясуймо. – Дівчина почала водити пальцем над низкою функціональних клавіш. – Як гадаєш, він іще над нами?

Я відчував, що порожняк зовсім близько, однак не міг визначити точне місце його перебування. Підійшов до перископа, а точніше, до того, що від нього лишилося, і знову потягнув його вниз. Крізь тріснуте скло окуляра виднілося спотворене зображення подвір’я. Порожняк добряче втоптав траву, і цього було досить, щоб побачити будинок і вулицю за ним, однак самого чудовиська ніде не було видно. Я почав повертати перископ по колу. Тепер мій погляд охопив подвір’я і ковзнув повз повалене дерево та збиту лінію електропередачі, що сипала іскрами на тротуар, до сусідського будинку із зірваним дахом. Зненацька я відчув, як рвучко стрепенулася стрілка мого внутрішнього компаса, і вже наступної миті монстр різко й голосно завив, а перископ, збивши мене з ніг, несамовито рвонув угору і знову гепнувся об стелю.

Нур зіскочила з крісла й підбігла до мене.

– Господи, з тобою все гаразд?

– Він просто над нами! – крикнув я.

Вона допомогла мені підвестися, і ми обоє кинулися до монітора.

– Яка це частина подвір’я? – запитала Нур, не відводячи очей від екрана.

– Гадаю… це тут, – мовив я, постукавши пальцем по монітору.

Нур торкнулася відповідної клавіші F10:

– Ти не проти, якщо я віддам йому належну шану?

– Так! Тобто ні! Просто натисни!

І вона натиснула.

Спершу нічого не трапилося. Відтак стіни довкола нас задрижали, почувся звук, що нагадував скрегіт гігантського старого радіатора, а за мить пролунав оглушливий вибух і вся кімната здригнулася. Двоярусне ліжко гепнулося на підлогу, а всі речі, що залишалися у шафці з предметами першої необхідності, посипалися на підлогу.

Стрілка мого внутрішнього компаса крутилася мов шалена. Я не міг сказати напевне, якої шкоди ми завдали порожнякові, однак не мав сумнівів, що його відкинуло на певну відстань те, що щойно сталося на поверхні. А це означало…

– Нам вдалося! – тріумфально прокричав я.

Нур обережно відвела руки, якими прикривала голову.

– Він мертвий?

– Гадаю, що ні, але точно поранений. Та не варто тут тинятися, щоб у цьому переконатися.

Із цими словами я підбіг до стіни й узявся відчиняти двері, що почасти ховалися за шафою з припасами.

– Це другий вихід, – пояснив я, – він веде до іншого будинку й автівки, якою ми можемо скористатися.

– А як щодо Ві? – запитала Нур.

Я спробував уявити, як ми тягнемо її тіло тунелями донизу й драбинами нагору, доки нам на п’яти наступає зранений і страшенно розлючений порожняк. Однак Нур, здається, вдалося прочитати мої думки, тож мені не довелося нічого пояснювати. Вона похитала головою і пробурмотіла:

– Не переймайся.

– Ми ще повернемося, – запевнив її я.

Нур нічого на це не відповіла, лише вхопилася за одвірок і почала тягнути двері на себе.